Учение Цицерона про країну і праве

Тип роботи:
Реферат
Предмет:
Юридичні науки


Дізнатися вартість нової

Детальна інформація про роботу

Витяг з роботи

Білоруський Інститут правоведения.

Реферат

По предмета Історія Політичних і правових учений.

На тему:

«Вчення Цицерона про країну і праве».

Подготовил:

Студент 2-го курсу факультету міжнародне право

Коломыцев А.Н.

Мінськ, 2002 г.

Марк Туллій Цицерон (106−43 рр. е.) — знаменитий римський оратор, юрист, діяч і мислитель. У його великому творчості значна увага приділена проблемам держави й права. Спеціально ці питання висвітлені у його доробку «Про державу» і «Про закони». Багато політико-правових проблем розглядається та інших його творчості (наприклад, у роботі «Про обов’язки»), соціальній та його численних політичних лідеріва і судових речах.

Теоретичні погляди Цицерона у сфері держави й права перебувають під помітним впливом давньогрецької думки, і навчань Платона, Аристотеля, Полібія і стоїків. Разом про те це «іноземне» вплив Цицерон як патріот Риму та практичний політик прагнув з'єднати й узгодити з власне римськими традиціями у сфері державно- правової практики і політико-правової думки, з самобутньої історією римського держави й права, з реальною обстановкою й актуальними завданнями сучасної йому соціальної і політичною дійсності. У цілому нині творче використання ідей попередників в політико-правовому вченні Цицерона узгоджується з розвитком їм низки оригінальних і нових положень в області теорії держави й права.

Держава (respublica) Цицерон визначає як усе, надбання народу (res populi). Заодно він підкреслює, що «народ, не будь-яке з'єднання людей, зібраних разом хоч би яким не пішли чином, а з'єднання багатьох людей, пов’язаних собою згодою у питаннях правничий та спільністю інтересів». Тим самим було держава робить у трактуванні Цицерона постає як як вираз загального інтересу усіх її вільних членів, було характерне й для давньогрецьких концепцій, але водночас ще й як узгоджене правове спілкування цих членів, як певне правове освіту, «загальний правопорядок». Отже, Цицерон стоїть біля джерел тієї юридизации поняття держави, що у наступному мала багато прихильників, до сучасних прибічників ідеї «правового держави». Основну причину походження держави Цицерон бачив не стільки у слабкості покупців, безліч їх страху (думка Полібія), як у їх уродженою потреби жити разом. Поділяючи із цього питання позицію Аристотеля, Цицерон відкидав поширені у час ставлення до договірному характері виникнення государства.

Вплив Аристотеля помітно й у трактуванні - Ціцероном роль сім'ї як початкової осередки суспільства, з якої які і природним шляхом виникає держава. Він зазначав початкову зв’язок держави й власності і поділяв становище стоїка Панетия у тому, причиною утворення Держави є охорона власності. Порушення недоторканності приватної й форми державної власності Цицерон характеризує як осквернення і порушення справедливості і права.

Виникнення держави (ще й права) за думці і сваволі людей, а відповідно до загальним вимогам природи, зокрема і відповідно до велінь людської природи, у трактуванні Цицерона означає, що у своєї природі й сутності вони (держава й право) носять божественний характері і засновані на загальним розумі й справедливості. Вивчення всієї природи, зазначав Цицерон, призводить до розумінню те, що «всього цього світом править розум». Дане положення, сформульоване ще давньогрецьким філософом Анаксагором, використовується Ціцероном для обгрунтування свого розуміння «природи» як обумовленого і пройнятого божественної волею загального джерела розумних і справедливих встановлень і дій людей. Саме тому, що сама природа заклала наділені «насінням» розуму і справедливості і, отже, їм доступно розуміння божественних почав, можна було саме виникнення упорядкованого людського спілкування, чеснот, держави й права.

Розум — вища та краща частина душі, «царський імперій», обуздывающий всі низькі відчуття провини і пристрасті у людині (жадібність, спрагу влади й слави тощо. буд.), «заколот душі». Тому, писав Цицерон, «за часів панування мудрості немає ні на пристрастей, ні на гніву, ні на необдуманих поступков».

У руслі традицій давньогрецької думки Цицерон приділяв багато уваги аналізу різної форми державного будівництва, виникненню одних форм з деяких інших, «круговороту» цих форм, пошукам «найкращою» форми тощо. д.

Критерії розрізнення форм державного будівництва Цицерон вбачав в «характері й волі» тих, хто керує державою. Залежно від кількості правлячих він розрізняв три прості форми управління: царську влада, влада оптиматів (аристократію) і народну влада (демократію). «І тепер, коли верховна влада перебуває у руках одну людину, ми називаємо цієї однієї царем, а таке державний устрій — царської владою. Коли сама вона перебуває у руках виборних, то кажуть, що ця громадянська громада управляється волею оптиматів. Народної ж (адже її і називають) є така громада, коли всі перебуває у руках народа».

Всі ці прості форми (чи види) держави не досконалі і найкращі, але де вони, по Цицерону, все-таки терпимі і може бути міцні, за умови що зберігаються ті основи розвитку та зв’язку (зокрема — і правові), які вперше міцно об'єднали людей силу їхньої спільної участі у створення держави. Кожна з цих форм має гідності й недоліки. Що стосується, якби стояв вибір у тому числі, перевагу віддається царської влади, але в останнє місце ставиться демократія. «Благоволінням своїм, — пише Цицерон, — нас привертають до собі царі, мудрістю — оптимати, свободою — народи». Перелічені переваги різних форм правління, на думку Цицерона, можуть і мають бути, у сукупності, взаємозв'язок харчування та єдності представлені у змішаної (тож і найкращою) формі держави. У простих ж формах держави ці гідності представлені однобічно, як і обумовлює недоліки простих форм, які ведуть боротьбі між різними верствами за влада, до зміни форм влади, до виродження в «неправильні» формы.

Основний порок простих форм держави, відповідно до Цицерону, в тому, що вони неминуче, з властивою їм однобічності і нестійкості, перебувають у «стрімчастому і слизькому шляху», провідному до нещастю. Царська влада, яка загрожує сваволею единовластного правителя, легко вироджується тиранію, а влада оптиматів з влади найкращих (по мудрості і доблесті) перетворюється на панування кліки багатих і знатних. Хоча така влада і продовжує помилково іменуватися правлінням оптиматів, але насправді, помічає Цицерон, «немає більше потворної форми управління, ніж те, коли він багатющі люди вважаються найкращими». Відповідно й повновладдя народу, за оцінкою Цицерона, призводить до пагубним наслідків, до «безумству і сваволі натовпу», до її тиранічної власти.

Ці потворні види владарювання (тиранія одноосібного владики чи натовпу, панування кліки) не є, відповідно до Цицерону, формами держави, що у такі випадки зовсім, а й самого держава, розуміється як справу і надбання народу, відсутні загальні інтереси і загальнообов’язкове всім право.

Запобігти подібне виродження державності, на думку Цицерона, можна умов найкращого (т. е. змішаного) виду державного будівництва, утвореного шляхом рівномірного змішання позитивних властивостей трьох простих форм правління. «Бо, — наголошував, — бажано, щоб у державі було щось видатне і царствену, щоб друга влади, було приділено і вручена авторитету первенствующих людей, і деякі справи було надано судженню і волі народу». У ролі найважливіших достоїнств такого державних устроїв Цицерон зазначав міцність держави й правове рівність його граждан.

Як шлях до змішаної форми правління Цицерон (за Полибием) трактував еволюцію римської державності від початкового царської влади до сенатської республіці. У цьому аналогію царської владі він бачив у повноваженнях магістратів (і, консулів), влади оптиматів — в повноваженнях сенату, народної влади — у повноваженнях народних зборів і народних трибунів. У цьому Цицерон захоплювався далекоглядністю і мудрістю «предків», створили таку розумну форму держави, й агітував твердо дотримуватися їх політичних заповітів. Підкреслюючи небезпека крену убік тієї чи іншої початку змішаної державності, й виступаючи за їх взаємне рівновагу, підкреслював учений необхідність «рівномірного розподілу прав, обов’язків та обмеження повноважень — про те, щоб досить влади було в магістратів, досить впливу в ради первенствующих людей і свободи в народа».

Свою концепцію найкращою (змішаної) форми держави, на відміну платонівських проектів ідеального держави, Цицерон вважав реально здійсненною, маючи на увазі у своїй практику римської республіканської державності в кращу пору її існування («при предків»). Платонівське держава — це, скоріш, не реальність, а лише бажання, воно «інше, яке міг би існувати, а таке, що не було б можливо побачити розумні основи гражданственности».

У своїй творчості і у своїй практичної політичної діяльності (в ролі квестора, сенатора, эдила, претора і консула) Цицерон послідовно виступав за лад сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб, зокрема й дочку проти режиму особистої військової диктатуры.

Сенс «серединного» характеру політичної позиції Цицерона перебував у тому, що він, обстоюючи республіканські традиції, і систему республіканських установ, виступав під гаслом «загального згоди» всіх соціальних верств римських громадян, у рамках «загального правопорядку». Ця «серединна» позиція чітко виявилося і з політичної лавіруванні Цицерона між «оптиматами» і «популярами» — прибічниками, умовно кажучи, двох ліній політичної орієнтації відповідно на верхи і низи суспільства. Усвідомлюючи відмінність цілей оптиматів і популяров, Цицерон водночас розвивав уявлення у тому, що справжні інтереси тих і інших цілком може бути з'єднані і враховані у межах «загального згоди». Себе Цицерон, після обрання його за народному зборах консулом, атестував (не без демагогії) як істинного захисника народу, як консула-популяра.

З огляду на специфіку практичної політики і його особливої логіки слід все. ж визнати, що у своїй діяльності Цицерон загалом залишався вірний основним ідеям та принципам тієї теоретичної концепції держави, яку він розвивав у своїй політичному вченні. Ключова роль там і тут відводилася уявленням про «загальне благо», «узгодженні інтересів», «загальному правопорядку» тощо. д.

У цьому, зрозуміло, йшлося про інтереси вільних станів і громадян римської республіки, однак зовсім рабов.

Рабство, по Цицерону, «справедливо оскільки таких людей рабське стан корисне це їм у користь, коли робиться розумно; то є, коли в безчесних людей віднімуть можливість здійснювати беззаконня, то пригноблені будуть у кращому стані, тоді як вони, який був угнетены, був у гіршому». Рабство зумовлено сама природа заклала, яка дарує найкращим людям панування над слабкими їхнього ж користі. Така логіка міркувань Цицерона, що він прагне підкріпити міркуваннями про співвідношенні різних частин душі: пан як і править рабом, як частина душі (розум, мудрість) править слабкими і порочними частинами душі (пристрастями, гнівом тощо. п.). До рабам, вважав Цицерон, слід ставитися, як до найманцям: вимагати від нього відповідної праці та надавати їм те, що полагается.

Хоча характеристика раба як «найманця» вигідно відрізняється від поширених у той час поглядів на рабі як «котра говорить знаряддя», проте загалом судження Цицерона в цьому плані помітно розходяться з його загальними положеннями у тому, що у природі «ми всі подібні і рівні друг другу», що людьми жодної різниці немає, що людина — «громадянин усього світу, хіба що єдиного граду» тощо. буд. Багато у творчості Цицерона приділено вихвалянню чеснот істинного державного діяча і ідеального громадянина. У цьому він критикував уявлення епікурейців й низки стоїків у тому, що мудрому людині годі було приймати він кермо правління і взагалі активної участі у громадському і політичного життя. Вважаючи управління державою поєднанням науку й мистецтва, які вимагають як знань і чеснот, а й уміння практично їх запровадити у інтересах спільної блага, Цицерон зазначав, що «саму природу» тягне кращих людей до того що, щоб «зробити життя людей більш безпечної експлуатації і багатшою». Він радив вивчати науки про країну і праві як «таких наук, що потенційно можуть зробити нас корисними державі», вбачаючи у цьому служінні державі «саму славну завдання мудрості і найбільше прояв доблесті і його обязанность».

Мудрий діяч, відповідно до Цицерону, повинен побачити й передбачати шляху й повороти на ділі держави, щоб перешкодити несприятливого ходу подій (зміні форм правління в згубну бік, відхилення від загального добра та справедливості яких) і всіляко сприяти міці й довговічності держави як «загального правопорядка».

Обличчя, ведающее справами держави, має бути мудрим, справедливим, помірним і красномовним. Він повинен, ще, бути обізнаним у навчаннях про країну і «володіти основами права, не повідомляючи яких ніхто може бути справедлив».

У цьому у крайньому випадку, як під питання поставлено саме добробут держави як спільної справи народу, з дозволу останнього істинний діяч, по Цицерону, повинен «як диктатор встановити державі порядок». Тут політик виступає над своїх корисливих цілях, а у загальних інтересах рятівник республіки. Дотримуючись Платону, Цицерон думав, що істинним правителям у нагороду право їх справи «призначено певне місце на небі, що вони жили там вічно, відчуваючи блаженство».

Обов’язки ідеального громадянина, відповідно до Цицерону, обумовлені необхідністю прямування таким чеснот, як пізнання істини, справедливість, велич духу, і благопристойність. Громадянин як не повинна сама шкодити іншим, порушувати чужу власність, або здійснювати інші несправедливості, але, ще, зобов’язаний допомагати потерпілим несправедливість й трудитиметься у загальне блага.

Всебічно вихваляючи активність громадян, Цицерон підкреслював, що «при захисту свободи громадян немає приватних осіб». Він зазначав також борг громадянина захищати батьківщину як воина.

Апеляції до природи, до її розуму і законам характерні і правової теорії Цицерона. У основі права лежить притаманна природі справедливість. Причому справедливість ця розуміється Ціцероном як вічне, незмінне і невід'ємне властивість з природою загалом, і людської природи. Отже, під «природою» як джерелом справедливості і право (права за своєю природою, природного права) у його вченні маю на увазі весь космос, весь навколишній людини фізичний і соціальний світ, форми людського спілкування, і гуртожитки, і навіть саме людське буття, що охоплює його тіло душу, зовнішню і внутрішнє життя. Усією цією «природі» (через неї божественного початку) притаманні розум і законообразность, певний порядок. Саме ця духовне властивість природи (її разумно-духовный аспект), а не її предметний і телесно-материальный склад, котрий обіймає підлегле і другорядне місце (як тіло стосовно душі, почуттєві частини душі стосовно розумної її частки) і є, по Цицерону, справжнім джерелом і носієм природного права.

Цицерон дає таке розгорнутий визначення природного права: «Істинний закон — це розумне становище, відповідне природі, розповсюджується усім людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання боргу, наказуючи; забороняючи, від злочину відлякує; воно, проте, нічого, коли це потрібно, не наказує чесним людей і не забороняє їм і впливає на безчесних, наказуючи їм щось чи забороняючи. Пропонувати повну чи часткове скасування такого закону — блюзнірство; скільки-небудь обмежувати 1его дію не дозволено; скасувати його повністю неможливо, і ми постановою сенату, ні постановою народу позбутися цього закону не можем».

Цей «істинний закон» — і той ж скрізь і завжди, і «попри всі народи у час поширюватиметься один вічний і незмінний закон, причому буде одну спільну хіба що наставник і повелитель всіх людей — бог, творець, суддя, автор закона».

Будь-якого, хто, знехтувавши людську природу, свавільно не скоряється даному закону, Цицерон характеризує як втікача від самої себе, який неминуче понесе найбільшу (Божу) кару, навіть йому вдасться уникнути звичайного людського наказания.

У його вченні про природному праві Цицерон знаходився під великим впливом відповідних ідей Платона, Аристотеля й низки стоїків. Це вплив помітно й там, де зараз його бачить істота сенс справедливості (і, отже, основний принцип природного права) у цьому, що «вона віддає кожному свій вияв і зберігає рівність між ними».

Справедливість, відповідно до Цицерону, вимагає не шкодити іншим державам і не порушувати чужу власність. «Першу вимогу справедливості, — зазначав він, — у тому, щоб нікому не шкодила, за умови що нічого очікувати спровокований цього несправедливістю, та був, щоб усе користувалися загальної власністю як загальної, а приватної - як частку своєї». З цих позицій він відкидав такі римських популяров, як касація боргів, обмеження великих землевласників й роздавання своїм прибічникам і плебсу грошей немає та майна, віднятих у законних владельцев.

Природний право (вищий, істинний закон), відповідно до Цицерону, виникло «раніше, ніж який би не пішли писаний закон, вірніше, раніше, ніж певну державу взагалі побудоване». Саме держава (як «загальний правопорядок») з його законами і законами є зі своєї сутності втіленням те, що за своєю природою є справедливість і право.

Звідси випливає вимога, щоб людські встановлення (політичні установи, писані закони та т.д.) відповідали справедливості та права, бо останні не залежить від думки і розсуду людей.

Право встановлюється природою, а чи не людськими рішеннями і постановами. «Якби права встановлювалися повелениями народів, рішеннями первенствующих людей, вироками суддів, — писав Цицерон, — то було б право розбійничати, право прелюбодействовать, право пред’являти підроблені заповіту, якби права ці могли отримувати схвалення голосуванням чи рішенням натовпу». Закон, який установлюють людьми, неспроможна порушити лад у природі й створювати право з безправ’я чи благо з зла, чесне з позорного.

Свої загальні ставлення до справедливих законах Цицерон конкретизував в запропонованих ним проектах законів про релігію і магистратах. З огляду на універсальному характері цих законів, він писав: «Адже видаємо закони задля лише однієї римського народу, але й всіх народів, чесних і стійких духом».

Ряд важливих положень про правової регламентації державної діяльності міститься Ціцероном у проекті Закону про магистратах. Так зазначав, що імперій (повноваження посадових осіб) може бути законним. Слід, вважав він, встановити «як для магістратів міру їх від влади, але й громадян міру їх покори. Адже, хто розумно велить, рано чи пізно має підпорядковуватися, а той, хто покірно підпорядковується, гідний здобуття права рано чи пізно розпочати повелівати». Загалом вигляді їм формулюється і такий правової принцип: «Під дію цього закону повинні підпадати все».

У вченні Цицерона на право поруч із відзнакою природного права від писаного міститься розподіл самого писаного права на приватне та публічне право. Так зване право народів трактується їм, як частиною позитивне право різних народів та частиною як природний право міжнародного спілкування (т. е. як міжнародне природне право). Він формулює суттєвий принцип міжнародного права необхідність дотримання зобов’язань, що накладаються міжнародними договорами. Проводячи різницю між справедливими і несправедливими війнами, він вважав несправедливої і нечестивою будь-яку війну, яка «була возвещена і оголошено». Війна характеризується їм як змушений акт, припустимий у випадку безуспішності мирних переговорів. Як причини справедливою війни їм вказується необхідність захисту держави, метою — мир. Цицерон виступав за гуманне поводження з полоненими і побежденными.

Віддаючи належне цим історично прогресивним ідеям Цицерона в галузі міжнародного права, слід водночас відзначити в цілому схвальне ставлення до завойовницьким війнам римської держави і його претензіям на світову гегемонию.

Творчий доробок Цицерона, зокрема та її вчення про країну і праві, справила великий вплив протягом усього наступну людську культуру. Його праці перебувають у центрі уваги римських (стоїки, юристи, історики) і християнських (Лактанций, Августин та інших.) авторів. Пильний інтерес для її ідеям виявляли мислителі епохи Відродження, та був і французькі просвітителі, бачили в Цицероне свого предтечу і гуманіста. Великим авторитетом ім'я і ідеї Цицерона як великого республіканця, борця за волю і справедливість користувалися у діячів Французькій революції (Про. Мірабо, М. Робесп'єра і др.).

Список використаної літератури: Підручник під ред. В. С. Нерсесянца. «Історія політичних лідеріва і правових навчань». Москва. Инфра-М, 1996 г.

Показати Згорнути
Заповнити форму поточною роботою