1933г.
Трагедія голоду в Україні (1933: Трагедія голоду)

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Юридические науки


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Укрзалізниця

Дніпропетровський Державний Технічний

Університет Залізничного Транспорту

РЕФЕРАТ

на уроках: Історія України

1933: Трагедія голоду

Виконала: Роменська І. Є.

Шифр: 00-ЕП-224

Дніпропетровськ

2001 рік

ЗМІСТ

ВСТУП 3 У. І. ЛЕНІН ПРО СОЦІАЛІСТИЧНУ ПЕРЕБУДОВУ СЕЛА 5 ВІДСТУП ВIД ЛЕНІНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ 12 ТРИ РОКИ ПРОДРОЗКЛАДКИ 19 КОМІСІЯ МОЛОТОВА У ДІЇ 29 НАСЛІДКИ ГОЛОДУ 35 ВИСНОВОК 41 ЛІТЕРАТУРА 42

ВСТУП

Понад півстоліття трагедія 1933 року перебувала поза увагою істориків. Настав годину звернутися до цієї раніше забороненої тими. Щоправда про голод, якою б вона не був страхітливою, потрібна не лише тім, хто переживши його, а і молодому поколінню.

Про голод 1933 року у світі знали давно. Література на задану тему в західних країнах налічує сотні назв. До піввікової річниці конгрес США утворив «Комісію по голоду на Україні», котра провела й задокументувала опитування багатьох очевидців.

Переконливої відповіді на запитання про першопричини голоду американська комісія не дає. Перелічуються різні фактори: дезорганізація виробництва, непосильні для селян хлібозаготівлі, надмірний хлібний експорт, небажання колгоспників працювати в громадському господарстві, конфіскація владою продовольчих запасів у відповідь на цей саботаж. Проте неясно, якою мірою кожний з них вплинув на економічну катастрофу, Яка сталася 1932 року й викликала голод із мільйонними жертвами. Власне кажучи, голод навіть не розглядається на Заході як результат економічних прорахунків. Комісія конгресу США тяжіє до ірраціонального уявлення про організований голод-геноцид, спрямований своїм вістрям проти українського народу як етносу. Таке уявлення відповідає «надзавданню», поставленому конгресменами: «полегшити американській громадськості краще розуміння радянської системи шляхом викриття ролі Радий в організації голоду». Тут явно простежується спроба закріпити у свідомості американців образ «імперії зла».

Кілька вступних зауважень. Винесені роздуми про голод 1933-го грунтуються на фактичному матеріалі, який взято із архівних джерел українського походження.

Наведені тут положення не безспірні. У рефераті часто цмтуватимуться документи головної дійової особини в трагедії 1933 року — Й. У. Сталіна, проте лише тих, котрі він особисто сам бажав побачити опублікованими.

І останнє зауваження: аби зрозуміти, що трагедія голоду був результатом тодішнього політичного курсу, наслідком підміни ленінізму сталінізмом у перетвореннях у сільському господарстві, треба відкинути стереотипні уявлення про економічну політику й проаналізувати її, починаючи із перших років Радянської влади.

У. І. ЛЕНІН ПРО СОЦІАЛІСТИЧНУ ПЕРЕБУДОВУ СЕЛА

До. Маркс й Ф. Енгельс були переконані: товарне виробництво й ринок, котрі обслуговували усі експлуататорські формації й досягли розквіту в умовах буржуазного ладу, із соціалізмом несумісні. Звідси випливав висновок: после Пролетарської революції товарообмін поступитися місцем продуктообміну, а грошовий облік — обліку суспільної роботи безпосередньо в робочому часі. Зримо яскравий опис відносин усуспільненого господарства із дрібним селянським виробництвом, що не підлягало усуспільненню, давши У. І. Ленін у брошурі «До селянської бідноти» (травень 1903р.): «Колі робітничий клас переможе всю буржуазію, тоді він відніме землю великі хазяїв, тоді він організує на великих економіях товариське господарство, щоб землю обробляли робітники разом, спільно, обираючи вільно довірених у розпорядники, маючи всякі машини для полегшення роботи, працюючи позмінно не понад восьми (бо і шести) часів на день кожний. Тоді і дрібний селянин, який захоче ще по-старому сам господарювати, господарюватиме не так на ринок, не так на продажів першому стрічному, але в товариства робітників: дрібний селянин постачатиме товариству робітників хліб, м «ясо, овочі, а робітники будуть без грошей давати йому машини, худорбу, добрива, одяг й все, що йому потрібно». У аграрній програмі партії більшовиків, на основі якої було б написано цю популярну брошуру, соціалістична перспектива для села заговорили українською у «язувалася із утворенням на базі експропрійованої поміщицької власності великих державних господарств под керівництвом Радий депутатів від сільських робітників. Економічні зв «язки між сільськими радянськими господарствами та промисловістю малі здійснюватись у нетоварній формі, шляхом продуктообміну.

Та величезна більшість селян бажала зрівняльного поділу земель. І тому наприкінці серпня 1917р. У. І. Ленін висловився свої, щоб партія пішла на вчинки дрібнобуржуазному селу й задовольнила його вимогу про оголошення державних, поміщицьких, селянських та інших земель всенародним надбанням, їхнього безвідплатне відчуження й перехід у користування всіх трудящих на зрівняльній основі. По суті, партія більшовиків брала на озброєння есерівську аграрну програму. Соціалізація землі був узаконена Декретом про землю.

Здійснювані за Декретом про землю аграрні перетворення були історично прогресивні. Передачею землі в безоплатне користування й забороною її куплі- продаж Радянська влада захищала трудящих селян від визискування. Безземельне й малоземельне селянство України здобуло близько 15млн. десятин землі, 600тис. коней, 800тис. голів великої рогатої худоби. Склалася нова соціально-класова структура села. Кількість бідняцьких господарств зменшилася із 58% (перед революцією) до 33% у 1923р. Питома ваги середнього селянства збільшилася, відповідно, із З0% до 63%. Частка куркульських господарств скоротилася із 12% до 3%. У. І. Ленін так коментував результати аграрної революції: «Селянство стало далеко более середнім, ніж раніше, суперечності згладились, земля поділена в користування далеко более зрівняльне, куркуль підрізаний й в значній частині експропрійований — у Росії більше, ніж на Україні, в Сибіру менше».

Аграрні перетворення перших років Радянської влади привели доти, що за нових умів класові позиції всього селянства почав уособлювати середняк. Середняцькими стали майже половина бідняцьких господарств й три чверті куркульських. Куркульський клас, який почав формуватися ще в дореволюційному селі, перетворився на прошарок всередині селянства.

Соціалістичне будівництво у Перші рокта Радянської влади здійснювалося на воснно-комуністичних засідках. Система воєнного комунізму передбачала продуктообмін між містом й селом при забороні торгівлі, націоналізацію всієї промисловості, включаючи дрібну, встановлення практики замовлень- нарядів на державних підприємствах при максимальній централізації управління промисловістю (главкізм), поступове згортання копійчаного обігу. Однак уже в умовах переходу до мирного будівництва було б прийнято ряд воєнно- комуністичних декретів, спрямованих на далі згортання сфери копійчаного обігу.

Український уряд прагнув налагодити «державну організацію розподілу продуктів замість приватної торгівлі, тобто державну заготівлю й доставку хліба в міста, промислових продуктів на село». Положення про витіснення торгівлі планомірно організованим розподілом у рамках споживчо-виробничих комун увійшло до підготовленого Леніним начерку проекту нової партійної програми. У умовах розрухи у промисловості обмін між містом й селом набув форми продовольчої розкладки, коли усі товарні лишки забирали перед селянами майже безкоштовно. Селянські маси реагували на продрозкладку скороченням обсягу вироблюваної продукції. І тоді, щоб запобігти цьому, VIII із «їзд Радий у грудні 1920р. висловився за встановлення кожному селянському господарству обов «язкових завдань по засіву. Цей крок (ніколи не реалізований) був таким ж логічним продовженням продрозкладки, як й заборона торгівлі.

Пануючі у партії воєнно-комуністичні уявлення про соціалістичне майбутнє села знайшли відображення у програмі РКП (б), якої прийняв у березні 1919р. VIII партійний із «їзд. Написаний Леніним аграрний пункт програми називав такі найважливіші заходь по організації великого землеробства: влаштування державних економій — радянських господарств, а також сприяння селянам в організації колективних господарств — сільськогосподарських комун, громад (артілей) й товариств для громадського обробітку землі. Колі переважна більшість поміщицьких маєтків був поділена між селянами, в організації колгоспів Ленін побачив єдино можливий шлях переходу від землеробства дрібного, товарного до землеробства великого, нетоварного — комуністичного.

Після виходу із війни партія не збиралася відмовлятися від воєнно- комуністичних методів. Схвалений VIII із «їздом Радий план ГОЕЛРО мав виконуватися перш на за рахунок розкладки із селянських господарств. Сподіваючись тих, що продрозкладка 1920/21 року дасть до 300 млн. пудів хліба, У. І. Ленін на цьому із «їзді зауважив: «Без такого фонду неможливо відбудувати промисловість країни, неможливо думати про відродження транспорту, неможливо навіть підходити до великих завдань електрифікації Росії».

Життя показало, однак, що селяни не мирилися із прод-розкладкою, забороною торгівлі, директивним плануванням посівних площ. Усі це йшло врозріз із їхнього життєвими інтересами. як лише війна закінчилася, селянське невдоволення набуло гострих форм. Стягнення продрозкладки проходило із величезними труднощами. У хлібовиробничих районах виник й поширився політичний бандитизм. Зростання продовольчих труднощів поглибило господарську розруху. Продрозкладка, як відзначав У. І. Ленін, «стала основною причиною глибокої економічної й політичної кризи, на якої ми наткнулися весною 1921 року».

Прийняте у березні 1921р. рішення Х із «їзду РКП (б) про заміну розкладки продподатком було б одностайно підтримане партією. Разом із тім дозвіл на реалізацію селянами лишків продукції, що випливав із цого рішення, викликав сумніви.

Рішення про заміну продрозкладки податком було б принциповим кроком на шляху впровадження економічної політики, Яка суперечила марксистській теорії, але й відповідала реальностям життя. Ленiн починає розумiти, що потрiбен новий чинник у соціалістичній перспективі для села — кооперація. У роботі «Про продовольчий податок», написаній 21 января 1921р., Володимир Ілліч зауважує, що кооперація, як форма торгівлі, вигідніша й корисніша, ніж приватна торгівля, бо вона полегшує про «єднання, організацію мільйонів населення, а ця обставина, а свою чергу, є гігантський плюс із точки зору дальшого переходу від державного капіталізму до соціалізму. Сама ж кооперація дрібних товаровиробників вважалася формою державного капіталізму: поза торгівлею вон існувати не могла. Магістральним напрямом у відносинах між містом й селом вважався не розвиток торгівлі, а безгрошовий продуктообмін на позаринковій основі. Мислився, як пізніше згадував голова Раднаркому, «якийсь безпосередній перехід без торгівлі, крок до соціалістичного продуктообміну».

У промові Володимира Ілліча на Всеросійській продовольчій нараді 16 червня 1921р. вперше із «являється термін «нова економічна політика». Уперше тут припускається можливість торгівлі над місцевому обороті. Уперше перед більшовиками переносити заподіяння вчитися торговельній справі, щоб матір можливість контролювати ринок. Нарешті, уперше лунає заклик налагодити грошовий обіг.

Програмною є також доповідь про нову економічну політику на VIII Московській губпартконференції 29 жовтня. У ній Ленін визнав, що товарообмінні операції перетворилися у звичайну купівлю-продажу, торгівлю, а ринок зорганізувався у межах всієї країни. Виходячи із цого, він закликав господарників пристосуватися до ринку. Йшлося, насамперед, про зміцнення копійчаного обігу, організацію державної торгівлі, переведення націоналізованої промисловості на комерційний, чи господарський розрахунок. Однак поворот до торгівлі й ринку, як й раніше, вважали відступом від можливого за інших обставин безпосереднього, без використання товарно-грошових відносин, будівництва соціалізму.

Через кілька тижнів, у листопаді 1921р. Ленін дійшов висновку про принципову неможливість «безпосереднього соціалістичного будівництва» у дрібноселянській стране. У інтересах зміцнення союзу двох класів трудящих, отже й в інтересах побудови соціалізму, треба було б встановити еконемічний обмін між містом й селом іа ринковій основі.

Воєнно-комуністична доктрина із її негативним ставленням до індивідуальної власності, торгівлі й грошей суперечила природі селянства. Поки вон ототожнювалася із соціалізмом, перспективи соціалістичного будівництва на селі здавалися невизначеними. «Треба селянські маси перевести до будівництва, їм цілком чужого, яку смердоті не розуміють й якому не можуть вірити», — мовивши Ленін на Московській губпартконференції в листопаді 1920р. Соціальний склад комун, що створювалися у колишніх поміщицьких маєтках, часто був неселянським, а малочисельних артілях переважали наймити і бідняки. Після аграрної революції село стало более дрібнобуржуазним. Здавалося неймовірним, щоб середнє селянство у своїй масі добровільно відмовилося від щойно набутої власності й про «єдналося в колективні господарства.

Еволюція традиційних для марксистів поглядів на торгівлю й ринок, Яка відбулася за перший рік непу, створила нову ситуацію у питанні про соціалістичні перспективи села. Замість колгоспу, для якого властивим було б відчуження безпосереднього виробника од землі та інших засобів виробництва, у центрі по-соціалістичному організованого сільського господарства ставав кооператив дрібних товаровиробників. Кооперація цілком відповідала селянській природі, а тому робила перехід до соціалізму вибачимо, легким й доступним для селянина.

Колі У. І. Ленін через тяжку хворобу залишив державні справ, він поспішив викласти партії свої нові подивися на кооперативну форму власності при соціалізмі. Продиктована на початку января 1923р. стаття «Про кооперацію» починалася із найважливішої тези: у непі Радянська влада зробила вчинку селянинові як торговцю; саме із цого випливає (зворотно бо думають) гігантське значення кооперації. Саме в кооперації, заявивши Ілліч, знайдено міру поєднання приватного інтересу із інтересами держави, міру підпорядкування приватного інтересу загальним інтересам, котра раніше був каменем спотикання для багатьох й багатьох соціалістів. Звідси випливав висновок першорядного значення: в умовах диктатури пролетаріату просте зростання кооперації тотожнє зростанню соціалізму. «А лад цивілізованих кооператорів, — уточнював Ілліч, — при суспільній власності на засоби виробництва, при класовій перемозі пролетаріату над буржуазією — це є лад соціалізму». Жодної різниці між кооперативною й загальнонародною формами власності у державі диктатури пролетаріату він не бачив.

Ідея про сумісність товарно-грошових відносин із соціалізмом є вагомим внеском леніна у марксистське вчення.

ВІДСТУП ВIД ЛЕНІНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Впроваджена У. І. Леніним нова економічна політика — явище складне. У її основі - заміна продрозкладки податком, дозвіл вільного продаж селянами товарних лишків, допущення в економіку приватного капіталу. Тривалість цих заходів визначалася годиною існування багатоукладного господарства. Проте в непі був ще одна важлива грань: запровадження вартісних, товарно-грошових відносин безпосередньо в економіку соціалістичного сектора, відмова від военно-комуністичної моделі соціалізму, Яка склалася в рокта громадянської війни. У цьому розумінні тривалість непу не може лімітуватися рамками перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Хоч Ленін не встиг теоретично обгрунтувати новий погляд на соціалізм, у практичній діяльності Радянського уряду із 1921р. було б взято курс — на відмову від воєнно- комуністичних методів управління підприємствами, на заміну їхнього методами економічними, госпрозрахунковими.

Однак й в практичній сфері Ленін не встиг реалізувати усі задуми. В частности, залишилася на папері думка про ті, що госпрозрахункові трести цілком відповідають за беззбитковість своїх підприємств, а збанкрутоввні підприємства підлягають закриттю. Ця ідея є основоположною в сучасній економічній реформі. У документі червневого (1987р.) Пленуму Ц К КПРС вон сформульована таким чином: держава за вол «язанням підприємств. Нереалізований залишився й законопроект про внесення до бюджету процентних відрахувань із основних й оборотних капіталів госпрозрахункових трестів. При Леніні, у жовтні 1922р., Раднарком двічі розглядав його, щоразу виносячи позитивний висновок. За Розпорядженням Володимира Ілліча 10 апреля 1923р. Раднарком за поданням Каменєва затвердивши цей документ. Однак законопроект про процентні відрахування із трестівських капіталів не знайшов у ньому місця, що означало відмову від самофінансування трестів й повного госпрозрахунку. Замість плати за ресурси до бюджету почали відраховувати промисловий податок, потім податок із обороту, тобто платежі, котрі не малі прямого зв «язку із результатами внутріпромислового господарювання. Вони через відхилення цін од вартості акумулювалися нагромадження інших галузей. Отже, із 1923р. оформилася залежність майбутнього розгортання промисловості (індустріалізації) від бюджету.

Цей принциповий відступ від ленінської економічної політики відбувся непомітно як для сучасників, то й для істориків. У обрисах соціалізму, що будувався, знову стали помітні воєнно-комуністичні риси.

Яскравим прикладом зростаючого в народному господарстві впливу адміністративного початку служити зовні непомітна трансформація ленінського плану кооперування населення. Гасло колективізації сільського господарства залишився актуальним. Відбувався поступовий процес одержавлення кооперативних про «єднань й систем.

Ос-кільки промисловість «посадили» на бюджет, треба було б вишукувати новіі джерела бюджетних доходів. Ще восени 1923р. відновили горілчану монополію. У. І. Ленін, як відомо, був противником продаж спиртних напоїв. Намагаючись пояснити продажів горілки, Сталін вказав на таку причину: «Здобути необхідні оборотні кошти для розвитку нашої індустрії». При цьому він додавав, що горілчана монополія, котра дала у 1927р. понад 500млн. Крб. прибутку, є тимчасовим заходом. Проте у 1930р. завдяки продаж спиртних напоїв бюджет здобувши 2,6млрд., а 1934 — 6,8млрд. крб. Якщо промисловість стала залежною від бюджету, то сам бюджет потрапивши у залежність від горілки.

У травні 1922р. У. І. Ленін запросивши на посаду покровителя наркома фінансів відомого йому із часів підпілля здібного господарника М. До. Владімірова, який працював наркомом продовольства України. Перед ним ставилося конкретне заподіяння — зупинити інфляцію й здійснити грошову реформу. Працівники Наркомфіну справилися із дуже важким завданням. У жовтні 1922р. в обігу із «явилися забезпечені золотом банківські білети 10- карбованцевої вартості, котрі через червоний колір купюри стали зватися червінцями. У 1924р. знецінений «держзнак» вилучили із обігу, грошова реформа завершилася, Перші партії червінців із «явилися на зарубіжних валютних ринках. Та конвертована валюта виявилася незручною для командно- адміністративної системи управління. У 1926−1928рр. було б здійснено заходь, щоб перетворити червоний карбованець у внутрішню валюту і це дало можливість покривати фінансові прориви найпростішим шляхом — за рахунок паперово-грошової емісії.

Проте ані горілчана монополія, ані емісія було неможливо бути головним джерелом доходів бюджету. Ця роль завжди належала сільському господарству. Випробували і відповідний механізм вилучення селянських коштів. Селянство сплачує державі не лише звичайні податки, прямі й посередні, але й воно та ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості - це, по- перше, й более чи менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти — це, по-друге.

З приводу розриву в цінах, чи, як тоді показували, розхилу «ножиць цін», у колективному керівництві партії розгорілися дискусії. Л. Д. Троцький, Л. Б. Каменєв й Є. Р. Зинов «єв вважали, що із селян треба брати багато, аби забезпечити максимальні темпи розгортання промисловості («надіндустріалізація»). Й. У. Сталін стояв за помірний розхил «ножиць». Інші члени колективного керівництва, що склалося у 1923 році-М. І. Бухарін, Про. 1. Риков й М. П. Томський схилялися до введення «відновлювальних» цін, котрі цілковито повертали селянам витрати на виробництво хліба. У кінцевому підсумку група Бухаріна підтримала центристську позицію Сталіна. Та селяни перешкоджали на це згоди й взимку 1927−1928 років практично припинили підвезення хліба на ринки. У стране спалахнула хлібозаготівельна криза.

Виїхавши у січні 1928 р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Сталін у серії виступів перед партійними працівниками розгорнув програму із трьох пунктів:

— зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, але в випадок відмови — застосувати надзвичайні заходь й конфіскувати надлишки;

— у найближчі 3−4 рокта провести часткову колективізацію сільського господарства;

— услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського господарства.

Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризові й одержати від села додаткові кошти на індустріалізацію. Надзвичайні заходь були придатні лише для вилучення готової продукції. З їхні допомогою неможливо було б змусити селян-одноосібників постійно виробляти товарний хліб.

Ревізію курсу XV із «їзду ВКП (б) в соціалістичному будівництві Сталін по-різному камуфлював. Замисливши в лютому 1928р. скасування непу, примусове про «єднання селян у колективні господарства й накладання продрозкладки на колгоспи, Сталін на словах усе це заперечував: «Розмови про ті, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозкладку, розкуркулювання й т. буд., є контрреволюційним базіканням». Надалі знову ставши уживатися лише термін «розкуркулення».

У 1922р. У. I. Ленін пропонував задуматися над тім, «як кооперувати, як „обмежувати“ куркулів, не припиняючи зростання продуктивних сил». Отже, куркулі не виключалися із числа учасників кооперативного руху. На XVI конференції ВКП (б) при обговоренні доповіді М. І. Калініна про шляхи піднесення сільського господарства несподівано виникла дискусія про місце куркуля в колективізованому селі. Секретар ЦККП (б)У П. П. Любченко вважав, що куркулі можуть працювати в колгоспі. Інші висловлювалися за збереження куркульських господарств в урізаному вигляді за межами колгоспних масивів. На постанові ЦК ВКП (б) від 5 января 1930р. «Про темп колективізації й заходь допомоги держави колгоспному будівництву» ставилося заподіяння ліквідувати куркуля «як клас». При цьому куркульськими вважалися усі найзаможніші в даному населеному пункті господарства безвідносно доти, чи малі смердоті експлуататорські ознаки. А нерідко перед селянином-середняком поставала і інша дилема: чи вступати до колгоспу, чи виступати противником колгоспу й тому бути розкуркуленим.

1928 рiк — «Рік великого перелому» характеризується не лише переходом до су-цільної колективізації селянських господарств при розкуркуленні їхні заможного прошарку, а і швидким згортанням ринку, наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах відбувся перехід до нормованої торгівлі. Призначені для села промтовари теж були вилучені із вільного продаж і увійшли до фонду отоварювання заготівель на контрактаційній основі. Контрактаційний договір із Державою втратив характер добровільності. Відповідно до постанови ЦК ВКП (б) від 26 серпня 1929р. «Про основні підсумки й чергові заподіяння в галузі контрактації зернових посівів» він ставши розглядатись як «засіб організації планового продуктообміну між містом й селом».

як політик Сталін володів «магією слів». Непопулярні надзвичайні заходь він завжди заговорили українською у «язував лише із куркульськими господарствами. Гасло ліквідації куркульства як класу давав змогу ціною висилки сотень тисяч селянських сімей, оголошених куркульськими, змусити тихий, хто залишився, вступати до колгоспів.

Здобувши абсолютний контроль над партією й Державою, Сталін негайно перейшов до авантюристичної лівацької політики «стрибка» в індустріалізації. Утруднень у фінансуванні капітального будівництва понад не існувало, хоч через відсутність справжнього госпрозрахунку промисловість самостійно заробляла порівняно небагато. З бюджету важка індустрія країни здобула в 1928/29р. 512млн. крб., у 1929/30−1395млн., у 1931−5737 й в 1932р.- 9078млн. крб., а й за п «ятирічку — 16 622 млн. Крб. при власних коштах 3371 млн. крб.

Сільськогосподарське походження малі не лише вилучення із прибутків села у формі податків та «ножиць цін», а і значна частина надходжень від горілчаної монополії та емісії. Суцільна колективізація села здійснювалася в ім «я прискорення промислового будівництва.

Промисловість фінансувалася под план. Плановий приріст продукції було б встановлено на 1929/30р. в розмірі 32%, на 1931 — 45%, на 1932р.- 36%. Саме такий вигляд мав у цифрах сталінський «стрибок». Направду, середньорічний приріст промислової продукції у 1929/33р.р. складав 15,7%. Треба взяти до уваги: на вартісні показники, котрі визначалися в незмінних цінах 1927/28р., дуже вплинула інфляція; у першій п «ятирічці інтенсивно оновлювалася продукція, а нові її види включалися в статистичну звітність у поточних, підвищених цінах. Виходить, що забезпечення високих темпів індустріалізації не потребувало таких жертв. Директиви із «їзду й розроблений на їхні основі перший п «ятирічний план становили цілком реальну й надійну альтернативу сталінському «стрибку».

1928р. Сталін ще не міг відкинути рішення XV із «їзду партії про часткову колективізацію на добровільній основі. Після того, як опір групи Бухаріна було б зламано, перегляду цого рішення ніщо не перешкоджало. Механізм «стрибка», складовий елемент якого становила суцільна колективізація, було б запущено. Село перейшло лише нову смугу розвитку, де кожний крок — невідомий. Найбільші труднощі виникли при опрацюванні внутрішньої організації селянського колективного господарства й його непростих взаємовідносин із оточуючим світом.

З трьох форм колгоспу селяни-середняки надавали перевагу товариствам спільного обробітку землі, де усуспільнювалися лише основні земельні угіддя, а із галузей сільськогосподарської роботи -рільництво. Напередодні су-цільної колективізації питома ваги тсозів на Україні дорівнювала 74,5%, артілей-22,6%, а комун, де рівень усуспільнення засобів виробництва підходив до максимуму, — лише 2,9%. ЦК ВКП (б) у постанові від 5 января 1930р. «Про темп колективізації й заходь допомоги держави колгоспному будівництву» висунув заподіяння здійснити суцільну колективізацію в артільній формі із перспективою дальшого зростання рівня усуспільнення.

Ще навесні 1928р. допускалося, що колгоспники можуть вільно розпоряджатися результатами своєї роботи ї зробити вибір між субсидіями та можливістю продати хліб на ринку. У «рік великого перелому» торгівлю хлібом на ринку було б заборонено. Обмолочений хліб просто із колгоспних токів почали вивозити на зсипні пункти та елеватори.

ТРИ РОКИ ПРОДРОЗКЛАДКИ

«Рік великого перелому» характеризувався остаточним відступом до політики воєнного комунізму. Початок форсованої колективізації збігся із фактичною забороною торгівлі й введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів із розкладкою плану по кожному селу, колективному чи індивідуальному господарству. Проте розкладка виявилася ефективною лише наступного року, коли кількість колгоспів зросла, а невиконання плану стало каратися розкуркуленням. З літа 1930р. поширилася практика твердих завдань щодо здачі всіх «лишків».

Поставки товарної продукції державі оголошувалися для колгоспів першою заповіддю. Ціна був заниженою, а ще через інфляцію незабаром стала взагаліі символічною. Коли ж до обсягів, з дохідними статтями панувала невизначеність. Держава не вступала у податкові відносини із колгоспами, за які наперед визначалася частка продукції, що підлягала передачі хлібозаготівельним органам. За винятком насіннєвого, продовольчого й фуражного фондів хліб мав надходити лише державі.

Повернення до непопулярного воєнного комунізму термінологічне маскувалося. Методи воєнно-комуністичного штурму було б названо «новим етапом непу». Поняття «продрозкладка» замінювалося поширеним терміном «план».

Перша колгоспна весна 1930р. був обіцяючою. Україна здобула непоганий врожай. Напередодні жнив зробили орієнтовний підрахунок: 1 355млн. пудів. На 23,5млн. Чоловік сільського населення треба було б утворити продовольчий фонд із розрахунку по 16 пудів на людину — 376млн. пудів. Посівний, фуражний й страховий фонди складали 515млн. пудів, резервний — 35млн. Виходячи із цих нескладних підрахунків, хлібозаготівельний план визначився в 430млн. пудів. Потім його збільшили до 440млн., 472млн. й, нарешті, до 490млн. пудів. До 1 червня 1931р. заготівлі із врожаю 1930р. дійшли до 477млн. пудів проти 310млн. за попередній сезон. Було здано по 4,7 центнери із гектара — рекордний показник товарності за усі рокта Радянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне село здатне забезпечити «стрибок» індустріалізації. У звітній доповіді. ЦК ВКП (б) XVI із «їзду партії Сталін заявивши, що зернову проблему «ми уже розв «язуємо в основному із успіхом».

Селян результати Першого року су-цільної колективізації викликали появу шоковий стан. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення заготівель був мізерний, а заробітки в громадському господарстві - злиденними. Щоб прогодуватися, треба було б розраховувати в основному на присадибну ділянку.

Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930р. адміністративний тиск на одноосібників ставши вважатися перегином. Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально ставало дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обкладали «повторюємо завданням» та високими податками, тоді як колгоспники одержували податкові пільги. До кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70% селянських господарств із охопленням понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули в інших зернових районах.

Колективізація супроводжувалася експропріацією заможного прошарку селянства й руйнуванням розвиненої системи сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого розростання кризових явищ. Найістотнішим проявом кризи, Яка охопила молодий колгоспний лад, був цілковита незацікавленість селян у розвитку громадського господарства, їхнє пряме небажання працювати.

За завданням ЦККП (б)У на початку 1933р. обстежили 340 колгоспів різних районів України. З «ясувалося: 19% працездатних колгоспників за рік не заробили жодного трудодня, а З0% здобули від 1 до 50 трудоднів. Одна із причин таких показників був проблема управління.

У дрібнотоварному виробництві такої проблеми взагалі не існувало. На колективізованих районах сільське господарство втрачало еластичність, властиву дрібному виробництву. Економічні результати колгоспів й радгоспів прямо залежали від якості керівництва, планування, організації виробництва, обліку й оплати праці.

До початку су-цільної колективізації в колгоспах панувала «поденщина». Іноді доходи розподілялися по їдцям чи кількості робітників у сім «ї. У 1932 році переважна більшість колгоспів перейшла до організації роботи за трудоднями, котрі давали змогу враховувати не лише кількісні, а і якісні результати роботи. Проте в самому порядку нарахування їхнього існувало багато недоліків. Один із найсерйозніших — дискримінація роботи польових працівників, викликана насамперед бюрократизацією управлінської сфери через відсутність справді демократичних норм у примірному Статуті сільськогосподарської артілі. За першу половину 1932р. в колгоспі ім, Ворошилова (з. Кримка Одеської області) на польових працівників припало лише 800 трудоднів із 2700, а колгоспі ім. XVI партз «їзду (з. Дерюгін Брід тої ж області) — 4 тисячі із 13 300. Більшість трудоднів «заробив» управлінський та обслуговуючий персонал.

У 1930 й 1931 роках у колгоспах створювалися тимчасові бригади — на період сільськогосподарської кампанії. Непостійний склад бригад й незакріплен «ість робочої худоби, реманенту, земельні ділянок тягли за собою знеосіблення й зрівнялівку. У постанові ЦК ВКП (б) від 4 лютого 1932р. «Про чергові заходь по організаційно-господарському зміцненню колгоспів» було б визначено, що основою організації роботи треба покласти постійну виробничу бригаду із незмінним складом працюючих, за якою б закріплювалися земельні ділянки й засоби роботи. Ці рекомендації не виконувалися.

Бюрократичні методи керівництва колгоспами були неминучі за умів розкладки й відриву безпосередніх виробників від засобів виробництва. Вони сильно позначалися на результатах господарювання. Одержуючи із районів посівні плани, колгоспники опинялися в становищі агрикультурних хижаків бо були змушені виконувати неспроможні вказівки, що йдуть не від життя, а від паперу.

Партійний вплив на стан справ у колгоспах відчувався слабко. З кількісного та якісного боці, а й за своєю організаційною структурою партійні організації не стояли належній висоті. Нечисленність сільської парторганізації й специфіка складу (переважали члени партії, котрі займали керівні посади, а також агрономи, лікарі, вчителі та інші спеціалісти) перешкоджали переходу від територіального до виробничого принципу в її побудові. А життя вимагало розв «язати запитання про організацію партійного осередку безпосередньо в колгоспі.

Щоправда, кількість сільських членів партії швидко зростала. Так, селян, прийнятих до лав КП (б)У, збільшилося із 4 тисяч у 1929р. до 39,6 тисячі у 1932-му. Проте сільські осередки не виросли кількісно адекватно прийому. По-перше, серед них відсоток виключених із партії под годину чистки 1929−1930рр. складав 16,2 (по виробничих осередках міста — 8,8). По-друге, політичний рівень нового поповнення був низький. Доти ж масовий прийом погіршив пропорції між членами й кандидатами партії. На вухо 1932р. сільська партійна організація України на дві третини складалася із кандидатів.

У лютому 1931р. ЦК партії прийняв «Положення про осередок ВКП (б) у колгоспах». Відповідно до нього сільські осередки околицях су-цільної колективізації обов «язково малі бути перетворені на колгоспні. Однак приблизно із 30 тисяч самостійні осередки малі лише 4767 колгоспів. Не маючи можливості спиратися на сільські осередки при розв «язанні питань виробничого характеру, районні комітети партії діяли через уповноважених, які виїжджали на села проводити чергову кампанію. У доколгоспному селі такий метод роботи собі виправдав, але й в нових умовах він ставши явно неефективним.

Відрив безпосередніх виробників від засобів виробництва відсував на задній план віковий досвід селянського господарювання, а методи колективної організації роботи було неможливо бути засвоєні без допомоги іззовні, із боці робочого класу. Життя показало: найкраща організаційна форма участі робітників у налагодженні колективних методів господарювання на селі - державні машинно-тракторні станції. Можна сказати, що МТС являли собою інтегральним елемент колгоспного ладу, без якого колективне господарювання на селі існувати були, їхнього мережа швидко розвивалася. Активно впливати на організаційно-господарське зміцнення колгоспів МТС ще було неможливо. У першій п «ятирічці розв «язувалися запитання, заговорили українською у «язані із формуванням трудових колективів, одержанням, розміщенням й освоєнням техніки, налагодженням виробничих зв «язків із колгоспами.

На відміну від інших районів країни на становищі в сільському господарстві України дуже позначилася чехарда із адміністративно- територіальним поділом. XVI із «їзд партії вирішив спростити систему управління за рахунок ліквідації окружної ланки. Проте на Україні областей тоді не існувало. Замість того, щоб утворити їхнього шляхом укрупнення округів, рішення із «їзду тут виконали буквально. У результаті виникла дволанкова система управління: центр-район. З вересня 1930р. територію УСРР розподілили на 503 адміністративні одиниці, якими керували безпосередньо із Харкова: Молдавську АРСР, 18 міст центрального підпорядкування й 484 сільські райони. Управляти такою кількістю районів, а лише одного центру було б неможливо. 3 лютого по жовтень 1932р. в республіці відбувався непростий процес організації областей. Апарат обласних організацій лише формувався й ситуацією на місцях не володів, тоді коли обтяжливі для центру прямі зв «язки із сотнями районів фактично припинилися.

При аналізі причин дезорганізації колгоспного виробництва не можна відкидати неготовності основної маси колгоспників до колективної роботи. І усе ж таки безуспішність спроб реалізувати в масовому масштабі заходь щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів, котрі добро собі зарекомендували в передових артілях, пояснювалася, насамперед, не особливостями селянської психології, а руйнівним впливом продрозкладки.

З одного боці, селяни було неможливо почувати собі господарями у власному колгоспі, бо вироблена колективною працею продукція не ставала власністю колективу. З іншого боці, смердоті знали, що колгоспи утворені шляхом про «єднання їхніх власних засобів виробництва. Колізія розв «язувалася просто: колгоспники починали забирати продукцію, вироблену в громадському господарстві, до її оприбуткування й вивозу. Такі дії кваліфікувалися як крадіжка. За свідченням М. М, Хатаєвича, у 1932р. крадіжками займалися від 85 до 90% колгоспників. Крали, щоб забезпечити собі продуктами харчування чи щось заробити продажем. На ринку, який «існував практично нелегально, ціни на продукцію сільського господарства до кінця першої п «ятирічки зросли за 30 я разів. Зрозуміло, що для колгоспів, колгоспників та одноосібників не існувало запитання, чи здати вироблену продукцію державі за цінами, що майже не змінилися із 1927−1928рр., чи зробити спробу реалізувати її на ринку.

Замість того, щоб покінчити із виробничими відносинами, котрі змушували колгоспників красти власну продукцію, Сталін та його найближче оточення обрали шлях репресій. Хоч давно уже було б оголошено про ліквідацію куркульства як класу, Молотов знову заговоривши про загрозу із боці куркуля, який нібито організовував на селі розкрадання хліба та іншого колгоспного добра, аби шкодити громадському господарству колгоспів, виконанню ними державних завдань. 22 серпня 1932 р. ВЦВК й РНК СРСР прийняли постанову «Про боротьбу із спекуляцією».

Руйнівний вплив продрозкладки на продуктивні сили сільського господарства повною мірою виявився 1931р., коли в колгоспи про «єдналася більшість сільського населення України. Однак дезорганізація й деградація громадського виробництва колгоспів не позначилася на поставках державі: їхні стягували залізною рукою. Зате рівень життя колгоспників, який залежав від «залишкового» принципу оплати роботи (поставки державі - перша заповідь!), катастрофічне знижувався. Вже Перші місяці 1932р. в багатьох сільських районах вичерпалися запаси продовольства, насамперед хліба. Над колгоспниками зависла загроза голоду.

Справді, в сільському господарстві України спостерігався катастрофічний стан. Посівна кампанія затяглася до кінця червня й усе ж таки недосіяли понад 2млн. гектарів, відведені под чорний пар площі перетворилися на розсадник бур «янів. Через ті, що просапних культур не обробляли, частина посівів загинула. На площах, що халишилися, врожай був невисокий, Незважаючи на задовільні погодні умови. Ряд районів, особливо в південній степовій смузі, залишили в 1932р. з полів до половини врожаю не зібраним, не вивезеним чи втраченим под годину обмолоту.

На Третій конференції КП (б)У доповідач й промовці вказували тих, що в ході хлібозаготівель 1931р. на керівні кадри районів й сіл здійснювався величезний адміністративний тиск — аж до зняття із постів, виключення із партії, віддачі под суд за невиконання плану. А сам плани були нестабільні. Нерідко із колгоспів, котрі перевиконали свої вол «язання, вивозився насіннєвий фонд для виконання зустрічних планів. Основна вада заготівель в резолюції конференції характеризувалася чітко: «План хлібозаготівель розверстано на райони й колгоспи й проводили його не організованим порядком, а й за «принципом» зрівнялівки, проводили механічно, Незважаючи на стан шкірного окремого району, шкірного окремого колгоспу».

У присутності трьох членів Політбюро ЦК ВКП (б) — Л. М. Кагановича, З. У. Косіора, У. М. Молотова, а також двох кандидатів у члени Політбюро — Р. І. Петровського І У. Я. Чубаря на Третій конференції КП (б)У було б піддано принциповій критиці докорінний недолік політики хлібозаготівель-розкладку. Та на вїдміну від 1929р., коли Сталін визнав факт лівацьких перекручень у ході колективізації й тимчасово відступив, у 1932р. він продовжував, не рахуючись із будь-якими аргументами, відстоювати економічно хибну й політичне небезпечну систему продрозкладки.

Єдиним для 1932 року нововведенням у взаємостосунках між містом й селом був дозвіл торгівлі для колгоспів, колгоспників та одноосібників за цінами вільного ринку. Отже, зроблена із воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продуктообмін між містом й селом був офіційно визнана неспроможною. Алі торгівля хлібом дозволялася лише после виконання заготівельного плану, із 15 января 1933р.

Сталін сліпо вірив у дієвість обов «язкових постанов, незалежно від того, чи відповідають смердоті реальним інтересам й відносинам. Він думавши, що проблему жнив 1932р. можна розв «язати прийняттям закону, в якому були б передбачені заходь проти виявлених раніше хиб. У постанові РНК СРСР й ЦК ВКП (б) від 5 июля 1932р. «Про збиральну кампанію 1932р.» висувалася вимога запроваджувати скиртування: своєчасно скошений й заскиртований хліб міг тривалий годину зберігатися в полі. З метою заохочення колгоспників дозволялося уже при обмолоті видавати аванси в рахунок натуральної частини доходів у обсязі 10−15% фактично обмолоченого хліба. Проте в селянській практиці робота за десятий сніп ніколи не вважалася вигідною, але в додаткову видачу хліба взимку уже ніхто не розраховував.

Усе ж 1932р. було б заскиртовано понад скошеного хліба, ніж у попередні рокта. Втрати від обсипання зменшилися. Зате тривале зберігання хліба в полі викликало масове розмноження гризунів.

Відповідно до постанови РНК СРСР й ЦК ВКП (б) від 6 июля 1932р. план хлібозаготівель по селянському сектору України із врожаю 1932р. встановили зменшений — 356млн. пудів. Потім цей план тричі скорочували, відповідно до реального стану в сільському господарстві. На 1 листопаду остаточні вол «язання України становили 267млн. пудів.

Пробні обмолоти свідчили: на колгоспних ланах визріває в цілому непоганий врожай — в середньому 7,2 центнери із гектара проти 8,3 центнери у 1931р. й 10,2 центнери у 1930-му. Неврожайним був рік лише в деяких південних районах республіки. У 1930 р. селянський сектор здав державі 393млн., а 1931−395млн. пудів хліба. На такому фоні план у 267млн. пудів здавався здійсненним.

Та не слід забувати, що колгоспне виробництво розхитувалося продрозкладкою третій рік. Це знаходило конкретне виявлення в дедалі зростаючих втратах продукції. Узагальнені дані про втрати за 1931р. у масштабі республіки було б названо на Третій конференції КП (б)У. як вважали П. П. Любченко й Р. І. Петровський, втрати хліба под годину жнив («за найбільш скромними підрахунками», — додавав Петровський)-у діапазоні 100−150 млн пудів. З. У. Косіор називав цифру 120−150 млн. Про. Р. Шліхтер — 150млн., М. Про. Скрипник — близько 200млн. пудів. Не претендуючи на точність, ці цифри дають уявлення про масштаби втрат — до половини річного продовольчого фонду сільського населення.

У 1932 році втрати врожаю позначилися уже не так на життєвому рівні колгоспників, але в хлібозаготівлях. До 1 листопаду від селянського сектора України надійшло лише 136млн. пудів хліба. Мляво відбувалися заготівлі й в інших регіонах країни. Централізовані ресурси хліба та інших видів продовольства швидко танули. Це викликало скорочення й так низьких норм видачі продуктів за картками для робітників та службовців. Різко зменшився хлібний експорт, що призвело до майже десятикратного збільшення дефіциту зовнішньоторговельного балансу порівняно із 1929р. Зростання короткострокової заборгованості обумовило появу на західних валютних ринках чорної біржі радянських векселів. Прострочення платежів загрожувала непередбаченими наслідками, й із поточних рахунків іноді доводилося розплачуватися валютою, одержаною від продаж національних художніх цінностей. Саме тоді із головних музеїв країни назавжди пішли за кордон сотні творів великих художників, у тому числі Рембрандта й Тіціана.

КОМІСІЯ МОЛОТОВА У ДІЇ

Підходимо до критичного пункту трагедії 1933р. Чи був голод лише наслідком розрухи, наслідком, можливо, непередбачуваним для авторів економічної політики, котра призвела до дезорганізації й деградації сільськогосподарського виробництва? Чи поглиблювався він конкретними практичними діями на державному рівгіі? Доводиться ствердно відповідати як на перше, то й на одному запитання. Є безліч фактів, котрі незаперечно доводять злочинний характер діяльності надзвичайних комісій, надісланих Сталіним у листопаді 1932 р. до Харкова, Ростова-на-Дону й Саратова з завданням взяти хліб за будь-яку ціну.

Надзвичайну комісію на Україні очолив Молотов. Щоб виконати заготівельний план, комісія винна був взяти із селянського сектора 131 млн. пудів хліба. За три місяці заготівель, із листопаду 1932р. по січень 1933р. вон змогла вилучити лише 89,5 млн. пудів. У наступні три місяці (лютий-квітень 1933 року) в республіку повернулося у вигляді насіннєвої, фуражної й продовольчої позичок 34,3 млн. пудів. Отже, фактично вилучили взимку 55,2 млн. пудів. Якщо розкласти цей хліб на 25 млн. сільських жителів, що мешкали в республіці на вушко 1933р., то, на шкірного припаде трохи понад двох пудів. Співставимо ту цифру із піврічним, до нового врожаю, продовольчим фондом сільського населення за діючими тоді нормами: по вісім пудів на шкірного, тобто 200 млн. пудів, 3 цого випливає, що припинення заготівель у жовтні 1932р. не відвернуло б голоду. Зрозуміло і ті, що хлібозаготівлі за умів, коли на селі гостро не вистачало хліба до нового врожаю, були найстрахітливішим злочином Сталіна та його найближчих співробітників у партійно-державному керівництві.

Постає непросте запитання: надзвичайна комісія керувала, а діяли безпосередні виконавці - сотні і тисячі партійних, радянських, господарських працівників. Ці люди й не годі було й бачити на власні очі трагізму ситуації, що складалася. Чи були смердоті лише гвинтиками бездушної державної машини?

Так, декотрі робили кар «єру, «працювали» не було за страх, а й за совість. Проте понад було б таких, хто в міру своїх сил, відкрито чи приховано саботував вказівки із центру.

Для порайонної розкладки хлібозаготівельних планів вимагалися дані про посівні площі й врожайність. Відповідний документ підписувався першими особами керівної районної ланки: секретарем райпарткому, головою райвиконкому, головою районної контрольної комісії, начальником райземвідділу й начальником райвідділу ДПУ. Ця своєрідна кругова порука мала на меті перешкодити подачі занижених даних. І усе ж таки районні працівники малі мужність колективно візувати фальсифіковані дані, щоб послабити тягар продрозкладки. У 1931р. после перевірки районних відомостей хлібозаготівельні плани істотно збільшилися в 153 районах (тоді на Україні існувало близько 400 районів).

Для 1932р. такі узагальнюючі дані невідомі. Є, однак, свідчення Сталіна про ті, що саботаж хлібозаготівель набув повсюдного характеру. На січневому (1933р.) про «єднаному Пленумі ЦК й ЦКК ВКП (б) він із убивчою іронією мовивши: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість із них… стали боятися того, що селяни не догадаються придержати хліб для вивозу його потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі й, чого доброго, візьмуть та і здадуть завісься свій хліб на елеватори».

Чимало керівників под власну відповідальність припиняли вивозити хліб, бо це були не товарні, а продовольчі запаси.

Заяви місцевих керівників на адресою надзвичайної комісії про відсутність резервів залишалися безрезультатними.

Щоб придушити опір вивозу хліба із голодуючої місцевості, надзвичайна комісія широко застосовувала репресії. У листопаді 1932 р. при Наркоматі юстиції УРСР й в західних областях утворили спеціальні групи, цілодобово заговорили українською у «язані із хлібозаготівельними органами.

Комісія Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені партійно-державного керівництва республіки. Діяльність її розпочалася із прийняттям постанов ЦККП (б)У від 18 листопаду й РНК УРСР від 20 листопаду 1932р., майже ідентичних за змістом й под однаковою назвою — «Про заходь по посиленню хлібозаготівель». Постановами передбачалося, що в артілях, де под годину жнив допускали авансування колгоспників понад встановлену норму (15% від фактичного обмолоту), мають організувати Повернення незаконно розданого хліба. Вводилася практика натуральних штрафів (м «ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами — на випадок відсутності запасів зерна) колгоспників та одноосібників — боржників по хлібозаготівлях. Ключовим серед репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам перераховувати в хлібозаготівлю усі створені в колгоспах натуральні фонди — насіннєвий, продовольчий й фуражний. Цей пункт мав застереження відносно вилучення насіннєвих фондів: лише із санкції облвиконкомів у кожному окремому випадку. Подальші події показали, що його внесли до тексту постанови із ініціативи керівників республіки.

На додаток до цого застереження, якого годі було й зрозуміти надто «старанні» місцеві працівники, Політбюро ЦККП (б)У 29 листопаду прийняло постанову, розіслану обкомам й райкомам у формі інструктивного аркуша за підписом З. У. Косіора. У ньому зазначалося: «Просто й механічно вивозити усі фонди в хлібозаготівлю є зовсім неправильним й неприпустимим. Особливо це неправильно стосовно до насіннєвого фонду. Вилучення колгоспних фондів та їхнього перевірка повинні здійснюватися не огульно, не повсюдно… Вивіз хоча б частини посівного матеріалу винен допускатися лише в особливо виняткових випадках із дозволу обкомів партії».

Останньої декади грудня на Україну приїхав Каганович — обстежити хід хлібозаготівель. Він повідомив, що ЦК ВКП (б) скасував постанову ЦККП (б)У від 18 листопаду про невивіз насіннєвих фондів «як рішення, що послаблює наші позиції в боротьбі за хліб». ЦККП (б)У змушений був відкликати інструктивний лист від 29 листопада.

Патологічна жорстокість, виявлена в ході хлібозаготівель на Україні Молотовим й Кагановичем, підхльостувалася безпосередньо Сталіним.

Сіла, котрі малі особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях, заносилися на «чорну дошку». Статут «чорної дошки» означав фактичну блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, й якщо не було б продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю.

Під виглядом перешкодити «незаконній» торгівлі хлібом на ринку, комісія Молотова перевела на блокадне становище всю Україну. Лише із 15 грудня 1932р. було б дозволено продавати затухав, сірники та інші промтовари у селах, за винятком 82 районів п «яті областей, котрі найбільше заборгували по хлібозаготівлях.

Якою мірою голод був заговорили українською у «язаний із експортом хліба? Є чимало людей, котрі вважають експорт причиною його. Однак тут более складні причинно- наслідкові зв «язки. У основі їхні - продрозкладка.

Вилучення максимальної кількості колгоспного хліба методами продрозкладки на перших порах докорінно поліпшило непросту ситуацію в зовнішній торгівлі. Якраз у цей годину почалася світова кризу, що із особливою силою вдарило по радянській зовнішній торгівлі. Ціни на сировину, що вивозилася, впали значно нижче, ніж ціни на устаткування, що ввозилося. Отже, треба було б експортувати значно понад сировини, щоб одержати ту саму валютну виручку. Продрозкладка спочатку дала можливість збільшити експорт зернових. Воднораз продрозкладка, викликаючи прогресуючий параліч сільськогосподарського виробництва, різко зменшила, в кінцевому підсумку, експортні ресурси. У 1932 р. було б вивезено 107,9 млн пудів, у 1933-му-105,3 млн пудів хліба2. При цьому в 1932 р. вивозили хліб переважно в першій половині року, а 1933-у другій, коли визрів новий врожай. Не підлягає, проте, сумніву, що за наявності запасів збіжжя у другій половині 1932 р. й в першій половині 1933-го Сталін продовжив бі експорт. Адже в невеликих кількостях зерно експортних кондицій заготовляли й вивозили.

Методи заготівель, котрі регулярно, протягом трьох місяців, практикувала молотовська комісія на всій територї України, раніше зустрічалися лише як окремі випадки. Навіть за умів жорстких заготівель 1930−1931рр. такі методи розглядалися як лівацькі перегини й тягли за собою виключення із партії.

Хлібозаготівлі продовжувалися навіть у першій декаді лютого 1933 року, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій територї України в сільській місцевості тоді уже не існувало скільки-небудь великих запасів продовольства. Розібравшись в обстановці, П. П. Постишев спромігся переконати Сталіна в необхідності припинити вилучення хліба. Йому вдалося також вирвати у Сталіна згоду облишити в західних областях заготовлене после 1 лютого зерно для харчування голодуючих: від 9 тисяч пудів у Вінницькій області до 150 тисяч у Харківській, а всього 330 тисяч пудів.

Вилучення насіннєвого фонду в рахунок виконання хлібозаготівельного плану створило нову проблему. Треба було б готуватися до сівби, а Донецька область мала лише 21% від потрібної кількості насіння, Одеська-14%, Дніпропетровська-10%. У північних областях становище із посівним матеріалом було б дещо кращим.

Аніякої надії на державну допомогу не існувало. Ще 23 вересня 1932р. Сталін провів постанову РНК СРСР й ЦК ВКП (б), текст якої заслуговуїє бути наведеним повністю.

«Ряд місцевих організацій звергаються в РНК й ЦК за насіннєвою позичкою для радгоспів й колгоспів. Ос-кільки врожай цого року е задовільним, а урядом встановлено для колгоспів зменшений план державних хлібозаготівель, який винен бути виконаний повністю, РНК й ЦК постановляють:

1. Відхилити усі пропозиції про видачу насіннєвої позички.

2. Попередити, що в поточному році ані радгоспам, ані колгоспам насінпозичка не якщо видаватися ані для озимого, ані для ярового посіву".

Наведену постанову можна вважати унікальною до того розумінні, що в ній немає жодного позитивного твердження. По суті, форма партійно-урядової постанови був використана для простого попередження про недоцільність чи- які прохань видати позичку.

Прагнучи знайти вихід із глухого кута, Постишев 4 лютого у виступі на партійному активі Харківщини заявивши, що збирати насіння доведеться методами хлібозаготівель. У Запоріжжі М. М. Хатаєвич закликав партійний актив переконати селян, котрі малі деякі запаси зерна, передати їхні у позичку своєму колгоспу. Повна безвихідь ситуації змирилася на Дніпропетровщині звернутися до абсолютно неморального заходженню — нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. 17 лютого цей «досвід» поширився протягом усього республіку у формі спеціальної урядової постанови.

Насіннєва проблема відійшла на другий план после того, як Постишев добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР й ЦК ВКП (б) про виділення Україні позички в $ 20 млн. пудів зерна. Фактично, телеграфний дозвіл на використання розміщених у республіці державних запасів хліба для харчування голодуючих у розмірі 3 млн. пудів надійшов 19 лютого. Всього до кінця апреля республіка здобула 22,9 млн. пудів насіннєвої позички, 6,3 млн. пудів фуражної позички, 4,7 млн. пудів продовольчої позички й 400 тисяч пудів продовольчої допомоги.

НАСЛІДКИ ГОЛОДУ

Отже, централізована продовольча допомога Україні становила 5,1 млн. пудів хліба. Ця мізерна кількість практично не вплинула на трагічну ситуацію. Треба було б бити тривогу, мобілізувати на допомогу громадськість всередині країни й за кордоном. Досвід по-державному організованої боротьби із голодом існував: Український уряд под керівництвом У. І. леніна у 1921р. зробив усє, щоб урятувати життя багатьом мільйонам селян Поволжя й південних районів країни. Проте гласність у боротьбі із голодом означала визнання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експеримент із форсуванням темпів індустріалізації.

І Сталін обрав інший шлях — шлях боягузливого й злочинного замовчування стану в сільській місцевості. У січні 1933р., коли справжній голод лише насувався й ще був годину для дій, він заявивши із трибуни про «єднаного Пленуму Ц К й ЦКК ВКП (б): «Ми безперечно домоглися, що матеріальне становище робітників й селян поліпшується ми рік у рік. У цьому можуть сумніватися хіба лише закляті вороги. Радянської влади».

Генсек давши директиву ставитися до голоду як до неіснуючого явища. Наприклад, у документах Наркомзему УРСР з чимало фактів про безпритульних дітей, бездоглядні посіви, «доприселенців» (так на канцеляриті звалися новопоселенці у селах, жителі які вимерли чи розсіялися). Термінологічного табу додержувалися навіть у секретній документації партійних органів будь-якого рівня. Конкретні заходь, безпосередньо заговорили українською у «язані із голодом, тут проходили через «закриті тічки». Звичайно, ніхто не побоювався просочування відомої усім інформації. У табу був інший смисл: тема також не підлягала обговоренню на партійних зборах чи пленумах партійних комітетів.

Про тобі й маєш селі відбуваться щось страхітливе, знали усі. Біженці заповнювали міста й вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала і за кордон.

Намагаючись урятувати від голодної смерти дітей, селяни везли їхнього до міст й залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Десятки тисяч підкидьків створювали серйозну проблему. Висловивши обурення «черговою куркульською провокацією», П. П. Постишев на засіданні Політбюро ЦККП (б)У запропонував якнайшвидше розв «язати цю проблему.

Нас не винне дивувати ті, що найвпливовіша в республіці особа у черговий раз використала «антикуркульську» фразеологію, Яка в даному разі виглядала особливо аморально. Постишев в інтересах справ використовував термінологічні «правила гри», нав «язувані Сталіним партійному апарату й всьому суспільству. Якщо оцінювати Павла Петровича Постишева не було за його виступами, а й за практичною діяльністю із лютого 1933р., коли він приїхав на Україну, то можна із певністю сказати: у неймовірно тяжкій ситуації він робив усе, щоб урятувати якомога понад людей.

І особливо — дітей. Ніхто задля дітей 30-х років більше, ніж Постишев. З убогих республіканських резервів й випрошених у Р. Є. Якіра армійських запасів він створив продовольчий фонд дитячої допомоги, до якого увійшло 700 тонн борошна, 170 тонн цукру, 100 тисяч банок консервів, 500 пудів олії, деякі інші продукти. За два тижні, до березня 1933 року, було б розгорнуто харчувальні пункти на 60 тисяч дітей. Надалі, працюючи до 1937р. на Україні, П. П. Постишев потурбувався про створення мережі установ Наркомосу для дітей, котрі залишилися сиротами. З його ініціативи в стране знову загорілися новорічні ялинки, до дітей повернулися безсмертні твори Андерсена, Гауфа, Перро й усі інші казки, раніше оголошені «ідеологічно чужим» жанром, у парках із «явилися ігротеки, в будинках — форпости, в позаміській місцевості - піонерські табори.

19 января 1933р. РНК СРСР й ЦК ВКП (б) прийняли постанову «Про обов «язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами», Яка створювала на селі нову ситуацію. Згідно із цим документом запроваджувався погектарний принцип хлібозаготівель, зникла невизначеність й зрівняльність попередньої контрактаційної системи. Хлібозаготівельний план встановлювався не довільно, із наступною його розкладкою по районах, колгоспах й селянських дворах, а певному проценті до існуючих посівних площ. Отже, колгоспи й колгоспники уже напередодні посівної кампанії могли знаті, котра частина врожаю залишиться у яких. Утворення наперед визначених податкових відносин між Державою й сільським господарством пробуджувало зацікавленість у розширенні посівних площ, відкривало шлях до подолання безгосподарності.

Ситуація в сільському господарстві потребувала особливих методів керівництва. Було створено політичні відділи МТС й радгоспів — надзвичайні партійно-державні органи влади. Щоб подолати кризові в сільському господарствіі, смердоті провели істотну роботу щодо організаційного зміцнення колгоспів, посилення матеріальної зацікавленості в результатах роботи, утворення в колгоспах партійних осередків, кандидатських чи партійно- комсомольських груп. За порівняно короткий період їхньої діяльності (в листопаді 1934 р. політвідділи МТС перетворилися на звичайні партійні органи й про «єдналися із районними комітетами партії) у сільському господарстві справді стався позитивний злам.

Історики ще не вивчали докладно, як відбувалася весняна посівна кампанія 1933р. Адже треба було б мобілізувати на роботи в громадському господарстві знесилених від голоду колгоспників, змусити їхнього повірити, що зловісна трирічна продрозкладка уже відійшла в минуле, налагодити організацію роботи, змінити трудову дисципліну, надати максимально можливу технічиу допомогу. Одразу после приїзду П. П. Постишев висунув гасли: «Місто — на допомогу селу». Було утворено партійно-урядовий комітет по сівбі под головуванням З. У. Косіора, МТС й радгоспи республіки здобули 15 тисяч тракторів, 2400 комбайнів, 3 тисячі автомашин. Партійні організації мобілізували на посівну й збиральну кампанії понад 300 тисяч міських жителів. Усвідомлюючи, що сільське господарство потребує допомоги, комуністи відгукнулисяна заклик партії. В частности, Чернігівська обласна партійна організація, в якій налічувалося 20,7 тисячі Чоловік, провела у 1933р. три мобілізації й відрядила на тимчасову чи постійну роботу до села понад дві тисячі комуністів, тобто шкірного десятого. У цілому по республіці за півроку, починаючи із травня 1933р., в МТС й колгоспи виїхали понад як 15 тисяч членів партії, із них — 12,5 тисячі на тимчасову роботу.

Непростою в моральному відношенні виявилася проблема охорони від голодуючих достигаючого врожаю. У архівах є багато судових справ по звинуваченню тихий, хто хотів знайти їстівне на колгоспних полях, а також тихий, хто намагався захистити голодуючих від сталінського закону про охорону колгоспного майна. У судах й в пресі людей, які із голоду споживали колосся у молочно-восковій стадії стиглості, називали «куркульськими перукарями».

Лавина голодних смертей наростала із місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. На XVII із «їзді ВКП (б) у січні 1934р. Сталін, говорячи про успіхи міжз «їздівського періоду із підкресленим тиском відзначив, у контексті із цифрами про зростання національного прибутку й промислової продукції «зростання населення Радянського Союзу із 160,5 мільйона Чоловік в кінці 1930 року до 168 мільйонів в кінці 1933 року». Включення до традиційного переліку успіхів нового елемента — даних про зростання населення — мало, на меті покласти край різного роду чуткам у стране й за кордоном про величезні втрати людей від голоду. Наведена Сталіним цифра був сумою двох відомих величин: кількості населення на вухо 1933р. й річного природного приросту, який тоді коливався в межах 2,6−2,8 млн чоловік.

Підписавши фальшивий вексель, генсек не чекав нічого втішного від чергового перепису населення. Перепис кілька разів відкладався. Цілком очевидними є заподій заборони абортів у червні 1936 року (заборона діяла до листопаду 1955 року). Навіть чудово, що цей захід не так на думку Сталіну раніше. Заборона абортів у Перші рокта істотно вплинула на зростання народжуваності, але й до останньої призначеної дати перепису залишилося обмаль часу.

Перепис відбувся в січні 1937р. й викликав політичний скандал. Після того, як демографи підрахували попередні підсумки кількості населення, їхні звинуватили в недообліку. Демографічна наука перестала існувати. Науково- дослідні установи відповідного профілю були закриті, а демографи, котрі зберегли своє життя после 1937р., перетворилися на звичайних статистиків. Матеріали перепису знищили, статистика народонаселення стала секретною. Підсумкові дані повторного перепису, який провели в січні 1939р., із «явилися у формі двох коротких газетних публікацій.

Дані перепису 1937р., котрі викликали в Сталіна таку реакцію, досі залишалися загадкою. У першій радянській публікації про цю «білу пляму», котра із «явилася наприкінці 1987р. в журналі «Вогник» (№ 51), конкретна цифра кількості населення не названа. Автор цієї публікації М. Тольц утверждает лише, що перепис показавши меншу кількість населення, ніж було б в стране на вушко 1933р. (165,7 млн Чоловік). У західних джерелах кінця 30-х років повідомляється, що под годину перепису було б зареєстровано лише 145 млн. Чоловік. У останніх публікаціях наводитися інша цифра — 158 млн.

як тепер із «ясувалося, коротка довідка із попередніми результатами перепису 1937р. збереглася в архівному фонді Верховної Заради СРСР. Перші вибори до Верховної Заради відбулися в грудні 1937 року. Комісія по проведенню виборів звернулася в Центральне управління народногосподарського обліку Держплану СРСР із проханням надати свіжу інформацію про кількість населення по республіках, краях й областях. До комісії встигли надійти (незабаром смердоті були вилучені із обігу) попередні підсумки перепису, котрі свідчать: на вухо 1937 року в республіці мешкало 30 157,6 тисячі Чоловік — на 1743,8 тисячі менше, ніж у січні 1933р. Загальна кількість населення країни становила 168 529,2 тисячі Чоловік. Саме цю цифру Сталін називав на XVII із «їзді партії як кількість иаселення на кінець 1933р.

Найбільше від голоду постраждала Україна. Щоб вирахувати орієнтовну цифру втрат, необхідно матір дані про природний приріст за 1933−1936рр. У нас є звітні дані лише за 1935р. — 420 тисячі, а також наближені до звітних — за 1936р. — 543 тисячі (Перші три квартали-звіт, останній квартал — очікуваний результат). Для реконструкції гіпотетичного природного приросту за 1933 рік (якого на самом деле та ймовірного приросту за 1934р., скористаємося опублікованими у 1927р. прогнозними оцінками українського демографа А. П. Хоменка. Скорегувавши їхні за рівнем реальних даних 1935р., одержимо природний приріст для 1933р. -415 тисяч й для 1934р. — 418 тисяч Чоловік. Додаючи загальну цифру природного приросту за 1933−1936рр. (1787 тисяч) до фактичного дефіциту відносно початку 1933р., на який вказує перепис 1937р. (1744 тисячі), одержуємо демографічні втрати в розмірі 3531 тисяча чоловік.

Зрозуміло, вказана цифра не може бути точною кількістю померлих від голоду. Треба взяти до уваги міграційні процеси. Проте вплив міграції на кількість населення в принципі невеликий, оскільки в розрахунок береться не її абсолютна величина, котра досягала в окремі рокта сотень тисяч Чоловік, а лише позитивне чи негативне сальдо міграційного балансу. Між 1933 й 1937 роками починав виявлятися нове джерело дефіциту — репресії. За даними перепису 1937р., кількість осіб у колоніях й таборах НКВС становила по стране в цілому 1956 тисяч. Це означає, що примусово виселені із України ще до масових репресій 1937−1938рр. — сотні тисяч чоловік.

Дефіцит населення, розрахований відповідно до наведеної методики, за даними перепису 1939р. визначається в 4253 тисячі Чоловік. Ця цифра включає значно більшу кількість втрат від репресованого виселення. Отже, чинник голоду 1933р. в демографічних втратах, розрахованих за переписом 1939р., виступає менш визначено.

ВИСНОВОК

Голод 1933р. був наслідком спроби здійснювати соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Розуміючи, що серед частини партійних працівників збереглася ностальгія по системі й методах воєнного комунізму, У. І. Ленін попереджав: «Така політика був б дурістю й самогубством тієї партії, котра спробувала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива; самогубством, бо партії, котрі пробують подібну політику, зазнають неминуче краху». Здавалося, Сталін й тих керівники партії, якії підтримали його, змогли подолати економічну неможливість й політичну небезпеку курсу на суцільну колективізацію шляхом придушення противників воєнно-комуністичних методів у партії й в селянських масах, опір щодо використання всіх форм державного примусу, протиставлення різних за майновим станом прошарків селянства под гаслом загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму. Проте примусова колективізація й накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації сільського виробництва, котра так дорого, так боляче й невідшкодовно обійшлася стране і народові.

ЛІТЕРАТУРА

1. Історія соціалістичної економіки СРСР. — М., 1976.

2. Ленін У. І. Повне зібрання творів.

3. Сталін Й. У. Твори.

4. Рубач М. А. Класове розшарування селянства України напередодні пролетарської соціалістичної революції. «Наукові записки Інституту історії й археології АН УСРР», 1943.

5. Історія Українською РСР. — До., 1984.

6. Кульчицький З. У. Внутрішні ресурси соціалістичної индустриализации

СРСР. — До., 1979.

7. КПРС в резолюціях. — До., 1980.

8. Історія КПСС.

9. Комуністична партія України в резолюціях й рішеннях з'їздів, конференцій й пленумів ЦК. — До., 1976.

10. ЦДАЖР УРСР.

11. Commission on the Ukraine famine. Executive summary — first draft. -

March, 30, 1988.

12. The Foreign Office and the Famine. New York, 1988.

13. Souvarine B. Stalin: A Critical Survey of Bolshevism. New York, 1939.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой