Менингит

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Медицинские науки


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МЕІНІНГОКОКОВА ХВОРОБА (MORBUS MENINGOCOCCEUS)

Менінгококова кісточка — гостра інфекційна зернятко, котра спричиняється менінгококом, передається повітряно-краплинним шляхом, характеризується назофарингітом, менінгококемією, менінгококовим (гнійним) менінгітом, котрі перебігають окремо, послідовно чи одночасно; інфікування менінгококом найчастіше приводити до бактеріоносійства.

Історичні дані. Менінгококова кісточка в найбільш яскравій формі епідемічного цереброспінального менінгіту відома із давніх часів. як самостійна кісточка епідемічний цереброспінальний менінгіт був виділений й детально описів у 1805 р. G. Vieusseux после великого спалаху в Женеві. Новий етап у вивченні менінгококової хвороби почався у 1887 р., коли A. Weichselbaum виявив збудника в цереброспінальній рідині й детально його описавши. У 1899 р. V. Osier виділив менінгокок із крові. Етіологія. Збудник менінгококової хвороби — Neisseria meningitidis — належить до роду Neisseria, родини Neisseriaceae. Існує дів «ять різних серотипів менінгокока: А, У, З, D, 29-ТЕ, Х, Y, Z, W-135. Це грамнегативний диплокок з середнім діаметром 0,6- 0,8 мкм. Має форму кавового зерна, у типових випадках розміщується попарно всередині нейтрофільних гранулоцитів. Культивується в аеробних умовах на середовищах, котрі містять сироватку крові людини чи тварини. Менінгокок продукує токсичні речовини, що мають властивості екзо- й ендотоксинів; при руйнуванні бактерій звільняється сильний ендотоксин. Менінгокок малостійкий щодо факторів зовнішнього середовища, гине через кілька часів при кімнатній температурі, при 60 °С-через 10 хв., при 70 °З- черва 5 хв. При охолодженні гине, тому доставляти матеріал для дослідження треба в оптимальних температурних умовах-у водяній бані при температурі 37 °З. Дезинфікуючі розчини є високоефективними. Епідеміологія. Джерелом інфекції є лише хворі і бактеріоносії. Найбільш небезпечними в епідеміологічному відношенні є хворі на менінгококовий назофарингіт. У носіїв менінгокока, які вважають «практично здоровими», нерідко виявляють хронічні запальні зміни в носоглотці. Носії не лише є джерелом інфекції, а й за певних умів сам можуть хворіти на тяжкі форми менінгококової хвороби. Механізм передачі менінгококової хвороби — повітряно-краплинний. Ос-кільки менінгококи малостійкі щодо факторів Зовнішнього середовища, то смердоті передаються через повітря на невелику відстань. Сприйнятливість людей до менінгококів значна, проте її особливість полягає до того, що характерна клінічна картина хвороби спостерігається лише у 0,5% інфікованих осіб, найчастіше у дітей до 5 років. Особливість епідемічного процесу при менінгококовій хворобі полягає у наявності періодів підвищення й зниження захворюваності. Тривалість періоду високої захворюваності - 2−4 рокта, іноді довше (5−10-років). Для менінгококової зернятко характерна зимово-весняна сезонність із найбільшим підвищенням захворюваності в лютому — квітні. Після перенесеної хвороби формується імунітет, але й можливі повторні випадки захворювання в однієї й тієї ж особини, іноді - кілька разів. Менінгококова зернятко всесвітньо поширена. За даними ВООЗ, вона реєструється у 200 країнах. Існує так звань пояс менінгіту, який охоплює 15 країн Екваторіальної Африки із населенням близько 40 млн.

Патогенез І патоморфологія. Носоглотка — місце первинної локалізації (ворота інфекції) й розмноження менінгококів. У типових випадках розвиток інфекції має три стадії: назофарингіт-менінгококемія — менінгіт. На чи- якій стадії розвиток патологічного процесу може зупинитись. У більшості випадків (85−90%) перебування збудника на слизовій оболонці носоглотки не супроводжується помітними місцевими й загальними змінами й закінчується транзиторним чи более тривалим здоровим носійством. Основний шлях поширення менінгокока в організмі - гематогенний. Бактеріемія супроводжується масивним розпадом менінгококів — токсемією. Бактеріемія із токсемією призводять до ураження ендотелію судин. Під годину бактеріемії (менінгококцемії) менінгококи із притулок «ю можуть потрапляти в судинне сплетення й епендиму шлуночків мозку, а ще через цереброспінальну рідину — в підпавутинну порожнину. При менінгококемії уражується судинна оболонка очей, що призводить до увеїту, іридоцикліту, панофтальміту. Можливий розвиток ендокардиту, пневмонії, ушкодження нирок, надниркових залоз. У патогенезі менінгіту важливу роль відіграє гематоенцефалічний бар «єр (ГЕБ), який складається із ендотеліальних клітин капілярів й мікроглії. На «пропускних пунктах» ГЕБ здійснюється контроль не було за розмірами молекул, стільки за їхні безпекою й потребою в даний момент у відповідній структурі мозку. Біологічно активні речовини — гістамін, серотонін, гепарин, кініни й система комплементу — суттєво підвищують проникність ГЕБ. Враховуючи деякі функціональні особливості головного мозку й оточуючу його структурну систему, можна схематично так представити патогенез менінгококового менінгіту. I. Проникнення збудника через ГЕБ, подразнення рецепторів м «якої мозкової оболонки, ліквороутворюючих систем токсичними чинниками й запальним процесом. II. Секреція цереброспінальної рідини зі збільшенням її клітинних й білкових складових частин. III. Порушення циркуляції крові в мозкових й оболонкових судинах, затримка резорбції ЦСР. IV. Набряк й набухання мозку, переподразнення оболонок мозку й корінців черепних й спинномозковий нервів. У мозкових оболонках відбуваються розширення судин, стаз, ексудація, клітинна проліферація над перебігом судин, вихід лейкоцитів у цереброспінальну рідину, утворення навколосудинних інфільтратів, гнійне розплавлення. Запальний процес поширюється навколосудинними (периваскулярними) обширами у речовину головного мозку (менінгоенцефаліт). М «котра мозкова оболонка не розтягується, тому збільшення про «єму мозку внаслідок його набряку, а також збільшення кількості цереброспінальної рідини призводять до. мозкової гіпертензії. У кінцевому результаті декомпенсація мозкової гіпертензії може призвести до зміщення головного мозку вздовж церебральної осі, вклинення мигдаликів мозочка у великий (потиличний) отвір й защемлення довгастого мозку зі швидким розвитком паралічу центру дихання, а потім — судинного центру. У патогенезі особливо тяжких форм менінгококової хвороби, особливо менінгококемії, провідну роль відіграє інфекційно-токсичний шок. Він виявляється як гострий судинний колапс на тлі тяжкої інтоксикації. Токсемія призводить до гемодинамічних розладів й порушення мікроциркуляції органів й тканинах, до дисемінованого внутрішньосудинного згортання крові (ДВЗ- синдрому), різкого порушення метаболічних процесів, водно-електролітної рівноваги функції ендокринних залоз. Прогресуючий інфекційно-токсичний шок може статі причиною тяжкого ураження надниркових залоз, нирок (шокова нирка) із наступним розвитком гострої їхнього недостатності. М «Яка мозкова оболонка й мозок при менінгіті набряклі, гіперемійовані, напружені, мозкові закрутки згладжені. На м «якій мозковій оболонці виявляють скупчення гнійної чи серозно-гнійної маси жовтого, жовто-сірого чи зеленувато-сірого кольору. Скупчення гною на поверхні півкуль великого мозку іноді утворює своєрідний гнійний очіпок чи шапочку. З оболонок головного мозку запальний процес може поширюватись на оболонки спинного мозку, черепні нерви. Якщо перебіг хвороби тривалий, внаслідок надмірного скупчення ексудату в мозкових шлуночках й гіперсекреції цереброспінальної рідини розвивається гостра запальна водянка головного мозку, особливо значна у немовлят.

При менінгококцемії виявляють типові зміни в судинах, тромбози, крововиливи органів, нерідко — у надниркових залозах. Септичні форми менінгококової хвороби характеризуються судинними й дегенеративними змінами паренхіматозних органів — септична селезінка, гломерулонефрит, ендокардит, ознак ураження головного й спинного мозку та їхні оболонок ніж не бути.

Клініка. Інкубаційний період триває 1−10, найчастіше 5- 7 днів. У нашій стране прийнята класифікація менінгококової хвороби за У. І. Покровським й співавт. (1965). 1. Локалізовані форми: а) менінгококоносійство; б) гострий назофарингіт. 2. Генералізовані форми: а) менінгококцемія (типова, блискавична, хронічна); б) менінгіт; в) менінгоенцефаліт; р) змішана форма (мєнінгіт+менінгококцемія). 3. Рідкі форми: а) ендокардит; б) артрит (поліартрит); в) пневмонія; р) іридоцикліт тощо. Локалізовані форми. Менінгококоносійство не супроводжується клінічними проявами. Багато вчених вважають носійство менінгококів за інапарантну (безсимптомну) форму хвороби.

Гострий назофарингіт. Найбільш постійними симптомами є головний біль, деручий біль у горлі, сухий кашель, закладеність носа, рідше — слизові чи гнійно-слизові виділення із носа. Характерні субфебрильиа температура тіла, яскрава гіперемія й набряк задньої стінки горлянки, що супроводжується гіперплазією лімфоїдних фолікулів. Запальні зміни в носоглотці спостерігаються протягом 5−7 днів, гіперплазія лімфоїдних фолікулів — 14−16 днів. Менінгококовий назофарингіт може бути самостійною формою менінгококової хвороби, тобто єдиним її проявом. Таких випадках клінічний діагноз уточнюють виділенням менінгокока при посіві слизу із носоглотки. У ЗО-50% хворих назофарингіт передує розвитку генералізованої форми хвороби.

Генералізовані форми. Менінгококцемія перебігає з вираженим токсикозом й розвитком вторинних метастатичних вогнищ інфекції. Початок хвороби бурхливий. Температура тіла із ознобом підвищується до 39−41 °З й протягом 2−3 днів утримується на високому рівні. Пізніше температура може знижуватись до субфебрильної й навіть до нормальної (при розвитку шоку). Рівень підвищення температури тіла не відповідає тяжкості хвороби. Одночасно із гарячкою із «є головний біль, різка загальна слабість, біль у м «язах спини, блідість чи ціаноз шкіри лиця, кінцівок. Спостерігається тахікардія, артеріальний тиск на початку хвороби підвищується, у разі шоку може різко знижуватись (до колапсу). Найзначніша, постійна, діагностичне важлива ознака менінгококцемії -екзантема. Висип на шкірі із «являється через 5−15 рік. іноді-на 2-ї день від початку хвороби. За характером, розміром елементів, локалізацією висип може бути різним. Найбільш триповий — геморагічний, неправильної форми, щільний на дотик, із чіткими контурами зірчастий висип, що іноді підвищується над рівнем шкіри. Елементи висипу, від поодиноких до множинних, що покривають усє тіло, мають різну величину — від цятковкх петехій до значних крововиливів. Внаслідок підсипання (появи нових елементів) висип різного забарвлення, яскравості, часто із типовим, ледь помітним, сіруватим (сталевим) відтінком, некротизацією глибоких й великих крововиливів, утворенням дефектів, що довго не загоюються, із подальшим рубцюванням. Нерідкі випадки некрозу вушних раковин, кінчика носа, кінцевих фаланг пальців. Найбільш типові місця локалізації висипу — сідниці, задні поверхні стегон, повіки, склери, вушні раковини, рідше — особі (у тяжких випадках). Геморагічний висип нерідко поєднується із розеольозними, папульозними, розеольозно-петехіальними елементами. Прогностичне несприятливим є збільшення кількості елементів знизу догори, переважна кількість їхнього на верхній частині груд, лиці, а також блідість, синюшність, нечітка контурованість висипу, загальний синюшний фон. Гістологічно екзантема е лейкоцитарно-фібринозною тромбоемболією (тромби чи емболи містять менінгокок) й перифокальним ураженням судин. Шкірний висип при менінгококцемії- це метастатичні вогнища інфекції. Друга місце за локалізацією метастазів при менінгококцемії займають суглоби. Останнім годиною артрит й поліартрит спостерігаються рідко -у 5% хворих при спорадичних випадах й у 8-ІЗ % - в період епідемічних спалахів. На третьому місці за локалізацією — вторинні метастатичні вогнища в судинній оболонці ока — ірит, іридоцикліт, увеїт. Це призводить іноді до розвитку при менінгококцемії характерної тріади: геморагічний висип, артрит, ірит (іридоцикліт). Значно рідше метастатичні вогнища виникають в міокарді, ендокарді, легенях тощо. При дослідженні крові виявляють помірний чи значний нейтрофільний лейкоцитоз зі зрушенням лейкоцитарної формули вліво до юних й мієлоцитів, збільшення ШОЕ, часто тромбоцитопенію. Блискавична менінгококцемія (сін.: надгострий менінгококовий сепсис, фульмінантна менінгококцемія) — це про- гностично несприятлива форма менінгококової хвороби, за суттю — інфекційно- токсичний шок. Клінічно характеризується гострим, раптовим початком й бурхливим перебігом. Температура тіла із ознобом швидко підвищується до 40−41 °З, уже в Перші години хвороби із «являється масивний геморагічний висип із тенденцією до злиття в обширні крововиливи, котрі швидко некротизуються. На шкірі утворюються багрово-ціанотичні плями, котрі зміщуються при зміні положення тіла. Шкіра бліда, із тотальним ціанозом, волога, покрита холодним липким потім, риси обличчя загострені. Хворі неспокійні, збуджені. У дітей нерідко із «є тоніко-клонічні судоми. Часто спостерігається повторне блювання (блювотні маси іноді нагадують кавову гущу), можливий кривавий пронесення. Поступово наростає прострація, втрачається свідомість. Катастрофічне погіршується діяльність серця: пульс, спочатку м «який, із годиною перестає виявлятись, артеріальний тиск невпинно знижується нанівець, наростає задишка. У більшості хворих спостерігається виражений менінгеальний синдром. Можлива анурія як прояв шокової нирки. Виявляються різні розлади. гомеостазу: метаболічний ацидоз, коагулопатія поглинання, зниження фібринолітичної активності крові. Без адекватного лікування хворі гинуть у першу добу хвороби від гострої недостатності кровообігу. Хронічна менінгококцемія- дуже рідка форма менінгококової хвороби. Тривалість її -- від кількох тижнів до кількох років. Можливе чергування періодів розгорнутої клініки й ремісій. Часто спостерігається артрит, поліартрит, нерідко- спленомегалія. Прогноз відносно сприятливий, при адекватному лікуванні-сприятливий. Менінгококовий менінгіт може розвинутись услід за назофарингітом. Іноді Перші ознаки хвороби із «є раптово, серед певного здоровий «я. Клінічна картина менінгіту майже постійно характеризується патогномонічною тріадою початкових симптомів: гарячкою, головним болем, блюванням. При наявності цих ознак лікареві завжди слід матір на увазі можливість менінгіту, у кожному випадку-обов «язково перевірити, менінгеальні симптоми. Температура тіла підвищується раптово із ознобом, може досягти 40--41 °З за кілька часів. Головний біль немає певної локалізації, сильний, розпираючий, посилюється при зміні положення тіла, яскравому світлі, різких звуках. Блювання виникає раптово, без попередньої нудоти, фонтаном й не дає полегшення хворому.

Часто спостерігається загальна гіперестезія, підвищення чутливості до слухових (гіперакузія), світлових (фотофобія), больових (гіперальгезія) подразнень. Можливі клонічні, тонічні чи змішані судоми. У дітей молодшого віку поява судом може бути першим проявом менінгіту. Під годину про «єктивного обстеження найважливішими в діагностичному відношенні є менінгеальні симптоми. Вони виникають внаслідок тонічного напруження м «язів (контрактур) чи як реактивні больові ознаки. Патогенез м «язових контрактур неоднозначний. Можливо, у розвитку їхнього мають значення кілька факторів: подразнення спинномозкових корінців й виникнення рефлексу захисту, підсилення пірамідних впливів, подразнення вегетативних центрів III- IV шлуночків (центрів м’язового тонусу). Менінгеальні симптоми можуть із «явитись у першу добу хвороби й далі швидко прогресують. Описано понад 30 менінгеальних симптомів. Найбільш постійними є ригідність м’язів потилиці, симптоми Керніга й Брудзінського (верхній, середній, нижній). Виявляються також симптоми Гійена, Гордона, Левінсона та ін. У маленьких дітей застосовують провокаційні проби щоб виявити симптоми підвішування (Лесажа), розпірки (Амоса) й поцілунку в коліно, Флатау тощо. У немовлят спостерігається тім «ячкова тріада: випинання, напруженість тім «ячка, відсутність його нормальної пуільсації. Поширення м «язових контрактур може призвести до характерної пози хворого (менінгеальна поза, поза зведеного курка, чи лягавого собаки), коли він лежить на боці з закинутою головою й підтягнутими до живота ногами. Вираженість менінгеального синдрому може не відповідати тяжкості хвороби. Іноді спостерігається дисоційований менінгеальний синдром, коли деяких із провідних симптомів немає. Тому, щоб уникнути діагностичних помилок, треба завжди перевіряти максимальну кількість менінгеальних симптомів. Слід матір на увазі, що симптоми Брудзінського значно менше, ніж ригідність м «язів потилиці й симптом Керніга, залежать від фізичного й функціонального стану кістково-м «язової системи й тому більшою мірою відбивають тих зміни, котрі розцінюються як менінгеальний синдром. При запаленні мозкових оболонок можливі так звані локальні симптоми, котрі зумовлені поширенням запального процесу на корінці черепних й спинномозкових нервів, речовину мозку. У деяких хворих можна виявити патологічні рефлекси Бабінського, Шефера, Жуковського, Бехтерєва-Менделя, Пуссепа, Оппенгейма, Россо-лімб, Марінеску-Радович-а тощо, зниження чи зникнення спінальних рефлексів, зниження чи втрачу зору, слуху, диплопію, косоокість, птоз, парези м «язів лиця, парези й паралічі кінцівок тощо. Часто уражується вегетативна нервова система, із «являється стійкий червоний дермографізм. Важливим проявом менінгіту можуть бути розлади свідомості. Сопор, який переходити у глибоку кому із перших часів захворювання, — це прогностичне несприятлива ознака. Численні симптоми із боці інших органів й систем заговорили українською у «язані із інтоксикацією. У Перші години має місце тахікардія, потім може із «явитися відносна брадикардія. Артеріальний тиск знижується. Активізується простий герпес, із «являється характерний висип на крилах носа, слизовій оболонці губ та інших ділянках тіла.

При дослідженні крові - нейтрофільний лейкоцитоз, збільшена ШОЕ.

Ускладнення. Серед ускладнень менінгококового менінгіту найбільш поширеними є набухання й набряк головного мозку та інфекційно-токсичний шок. Рідше спостерігаються епендиматит, лабіринтит, гідроцефалія, паралічі й парези, глухота тощо.

Набряк І набухання головного мозку-одне із найнебезпечніших ускладнень менінгококового менінгіту (менінгоенцефаліту). Рівень набряку мозку-вирішальний чинник прогнозу. Клінічно-набряк мозку характеризується симптомами швидкозростаючої внутрішньочерепної гіпертензії - інтенсивним головним болем, блюванням фонтаном, нетривалим послабленням зору у вигляді відчуття туману чи пелени перед очима (результат механічного здавлення зорового нерва й судин). Звертає у собі увагу багрово-синюшний колір обличчя, звуження зіниць. Часто спостерігаються судоми, збудження чи депресія, із «являється безпричинна гикавка, Змінюється характер дихання: тахіпное за участю допоміжних дихальних м «язів, різка задишка, розлади дихання за типом Чейна- Стокса. Поява стійкої тахікардії, особливо на зміну брадикардії, зменшення частоти дихання свідчать про загрозливо тяжкий стан хворого. Набряк мозку розвивається звичайно в першу добу хвороби, але й у хворих середнього й Старшого віку він може виникати пізніше — на 5−7-му добу.

У перебігу інфекційно-токсичного шоку (ІТШ) виділяють три стадії (У. І. Покровський). Перша стадія характеризується важким загальним станом, болем у м «язах, суглобах, животі; загальною гіперестезією. Хворі збуджені. На шкірі із «являється геморагічно-некротичний висип, спостерігається ціаноз губ й нігтьових фаланг. Артеріальний тиск дещо підвищений чи в межах норми, тахікардія. У другій стадії шоку хворі загальмовані, шкіра бліда, геморагії й некрози збільшуються, спостерігається ціаноз-носа, вушних раковин, стоп, пальців рук. Тоні серця глухі, пульс частий, артеріальний тиск знижений. Температура тіла знижується до норми. Виявляється декомпенсований ацидоз, гіпоксемія, гіпокаліємія. У третій стадії шоку спостерігається ціаноз, гіпотермія, гіпестезія, анурія. Пульс ниткоподібний, тони-серця глухі, артеріальний тиск «різко знижений. Іноді спостерігається марення. У цій стадії можливий розвиток набряку мозку, що характеризується втратою свідомості й корчі. Діагноз. Локалізовані форми (менінгококоносійство, гострий назофарингіт) клінічно діагностуються дуже рідко: немає патогномонічних симптомів. Опорними симптомами клінічної діагностики генералізованих форм менінгококової хвороби є: при менінгококовому менінгіті - гострий вухо, гарячка, головний біль, блювання фонтаном, наявність менінгеального синдрому — загальної гіперестезії, ригідності м «язів потилиці, симптомів Брудзінського, Керніга та ін., менінгеальної пози, — у дітей — симптому Лесажа, у грудних дітей — вип «ячування тім «ячка та наявність інших ознак, нейтрофільний плеоцитоз у цереброспінальній рідині; при менінгококцемії - бурхливий вушко, гарячка, типовий геморагічно- некротичний зірчастий висип, іноді - ураження суглобів й судинної оболонки ока; при менінгококовому менінгоенцефаліті - крім менінгеальних, симптоми енцефаліту, котрі характеризуються стійкістю, часто поєднуються із парезами, паралічами; можливе порушення психіки, нерідко судороги.

Специфічна діагностика: Провідну роль у діагностиці відіграє виявлення менінгококового антигену в цереброспінальній рідині й виділення збудника з слизу носоглотки, облогу цереброспінальної рідини, крові. Допоміжне значення має бактеріоскопічний метод виявлення менінгококів в осаді цереброспінальної рідини, мазках І товстій краплі крові. Для лабораторної діагностики менінгококо- вого менінгіту, порівняно із іншими бактеріальними менінгітами, застосовується великий арсенал методів. Так, менінгококовий антиген можна виявити в РНГА, реакції коаглютинації, методом зустрічного імуноелектрофорезу. Деякі серотипи збудника можуть бути виявлені в реакції імуноферментного аналізу. Для дослідження цереброспінальної рідини застосовуються такі методи: 1) загальноклінічний-тиск, прозорість, колір, клітинний склад, кількість білка; 2) бактеріоскопічний; 3) бактеріологічний; 4) імунологічний; 5) біохімічний. При менінгококовому менінгіті тиск цереброспінальної рідини підвищений, вон мутна, гнійна чи опалесціює. У 1 мкл нараховуються тисячі клітин, із які у типових випадках 70−80% становлять нейтрофільні гранулоцити. Кількість білка коливається від 1 до 7 г/л й понад. Стають позитивними глобулінові реакції Панді й Ноне-Аппельта. Немає чіткого співвідношення між кількістю клітин й білка, проте можна вважати, що приблизно кожній тисячі клітин відповідає збільшення білка на 1 г/л. У разі менінгококового менінгіту прогностично несприятливими є значне збільшення білка при незначному цитозі, Лікування. Терапевтична тактика при менінгококовій хворобі залежить від клінічної форми, тяжкості перебігу, наявності ускладнень. Хворим із менінгококовим назофарингітом протягом 5 днів призначають антибіотики (левоміцетин, бензилпеніцилін, тетрациклін, еритроміцин) в середньотерапевтичних дозах із урахуванням віку. Застосовують також сульфаніламідні препарати пролонгованої дії в звичайних дозах. При генералізованих формах менінгококової хвороби провідну роль відіграє етіотропне лікування. Призначають бензилпеніцилін кожні 3 року в добовій дозі 200 000−500 000 ОД/кг внутрішньом «язово, при тяжкої перебігу-внутрішньовенне. Високоефективними є й напівсинтетичні пеніциліни: ампіцилін — у добовій дозі 200−300 мг/кг внутрішньом «язово кожні 4 рік, оксацилін чи метицилін — по 300 мг/кг внутрішньом «язово кожні 3 рік. До ефективних засобів належить також левоміцетину сукцинат. Це препарат вибору при блискавичній формі менінгококемії. Його призначають кожні 6 рік внутрішньом «язово по 50−100 мг/кг на добу. Показаннями до відміни антибіотиків є значне поліпшення самопочуття й стану хворого, нормалізація температури тіла, повне згасання (зникнення) менінгеальних симптомів й санація цереброспінальної рідини. Важливим є патогенетичне лікування, яку має бути спрямоване на запобігання розвиткові набряку мозку й інфекційно-токсичного шоку — нормалізацію метаболізму, забезпечення мікроциркуляції в судинах мозку, ліквідацію гіпоксії мозку. Це переважно дезинтоксикаційні й дегідратаційні засоби, глікокортикостероїди.

Кристалоїдні й колоїдні розчини звичайно вводять із розрахунку 60−80 мл/кг на добу дітям й 40−50 мл/кг дорослим із парентеральним застосуванням діуретичних засобів. З кристалоїдних розчинів застосовують 5% глюкозу, розчин Рінгера тощо, із колоїдних-реополіглюкін, реоглюман, альбумін. Реополіглюкін, крім дезинтоксикації, підсилює мікроциркуляцію, тому він широко застосовується в лікуванні хворих із інфекційно-токсичним шоком, набряком мозку. Реополіглюкін із додаванням 5 °/р маніту відповідає реоглюману, тобто спричинює дезинтоксикаційний й дегідратаційний вплив. Хворим на менінгококовий менінгіт показане введення концентрованої плазми. Поряд із етіотропним й дезинтоксикаційним лікуванням слід проводити дегідратацію. Засобами вибору є осмотичні діуретики (маніт, гліцерин), салуретики (лазикс, діакарб, урегіт, спіронолактон). При застосуванні осмотичних діуретиків часто спостерігають ефект віддачі (зворотне надходження рідини в тканину мозку), який характеризується симптомами набряку мозку через 5- 8 рік від початку їхні введення. У разі призначення дегідратаційних засобів необхідний контроль введеної рідини й добового діурезу, вмісту в крові натрію й калію, показників кислотно-лужного стану, концентрації кінцевих продуктів обміну азоту (сечовини, креатиніну). Тривале застосування розчинів глюкози без одночасного призначення ізотонічних сольових розчинів може призвести до різкого порушення водно- електролітної рівноваги, що, на свій чергу, призводить до тканинного ацидозу, вивести із якого хворого в деяких випадках дуже складно. Доза глікокортикостероїдів є індивідуальною й залежить від динаміки основних симптомів й наявності ускладнень. Призначають гідрокортизон — 3−7 мг/кг на добу, преднізолон — 1−3 мг/кг на добу чи інші препарати у відповідних дозах. У випадках розвитку ІТШ добова доза глікокортикостероїдів значно збільшується, досягаючи 5−10 мг/кг (у розрахунку на преднізолон). Окремі патогенетичні препарати можуть зменшувати чи збільшувати концентрацію деяких антибіотиків (антагоністичний чи синергічний фармакокінетичний ефект). Так, осмотичні діуретики (манітол, маніт), гіпертонічні розчини глюкози посилюють екскрецію пеніциліну із сечею, знижують його концентрацію в крові й цереброспінальній рідині. Тому на тлі дегідратації наведеними осмотичними діуретиками треба скорочувати інтервали між ін «єкціями бензилпеніциліну до 2 рік протягом 8 рік после застосування діуретиків. Призначення лазиксу (фуросеміду) не потребує корекції інтервалів введення антибіотиків.

Призначення глікокортикостероїдів более як втричі дні призводить до значного зниження концентрації бензилпеніциліну в цереброспінальній рідині, що зумовлено зниженням проникності гематоенцефалічного бар «єра внаслідок тривалої дії гормонів. Встановлено, що кофеїн, еуфілін, баралгін мають синергічний ефект щодо антибіотиків. Ці препарати збільшують концентрацію бензилпеніциліну в цереброспінальній рідині.

Важливе значення в комплексному лікуванні мають протизапальні засоби, антигістамінні препарати. При збудженні хворого, судомах, гіпоксії мозку призначають нейролептики (у вікових дозах розчини: 20% -натрію оксибутирату, 0,25% -дроперидолу, 0,5% - сибазону, чи реланіуму, седуксену) й засоби, що підвищують стійкість тканин мозку до гіпоксії (вітаміни В1, B6, нікотинову кислоту, ноотропні засоби: пантогам, піридитол). Рекомендується широке застосування ангіопротекторів — пармідину, натрію етамзилату, трибенозиду, котрі можуть бути ефективними при менінгококцемії та ангіопатії, що періодично спостерігається при різних формах менінгококової хвороби.

Госпіталізація носіїв менінгокока не є обов «язковою, призначають протягом 5 днів усередину левоміцетин чи сульфален в середньотерапевтичних вікових дозах. Профілактика передбачає раннє й повне виявлення джерела інфекції, санацію носіїв, ізоляцію й лікування хворих. Госпіталізація хворих на генералізовані форми є обов «язковою. Виписка зі стаціонару можлива при клінічному видужанні та двох негативних результатах бактеріологічного дослідження слизу із носоглотки, котрі проводять не раніше, ніж через 3 дні после закінчення антибактеріальної терапії із інтервалом 3 дні. У осередку інфекції протягом 10 днів проводять медичний нагляд за особами, що були в контакті із хворими, а також їхні дворазове (за цей період) бактеріологічне обстеження. У колективи, де виявлені хворі на менінгококову хворобу, нові особини не приймаються протягом 10 днів после ізоляції останнього хворого. Для профілактики менінгококової хвороби серед осіб, що були в контакті, застосовують імуноглобулін, який дає епідеміологічний ефект, найбільш виражений протягом місяця. Перспективним е проведення под годину спалахів активної імунізації полісахаридними вакцинами, А й З. Вивчається імунологічна та епідеміологічна ефективність вакцин проти менінгококів групи В.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой