Діяльність спрямована на захист політичних прав

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Діяльність спрямована на захист політичних прав


Керівні органи українських вчительських товариств розуміли, що вирішення найважливіших проблем, які стоять перед українською школою та педагогами є нереальним, якщо вчителі не візьмуть активної участі у політичному житті суспільства. Формально педагоги мали можливість скористатися всіма політичними правами, які давала народам Австро-Угорщини їхня конституція. Але реальний політичний статус та авторитет вчителя був дуже низький, що утруднювало доступ освітян до законодавчих та державних органів влади, керівних осередків політичних партій. Завдяки цьому вимоги педагогів не могли стати відомими та зрозумілими для владних структур. Мітинги, демонстрації та звернення до представників державної влади та законодавчих органів не приносили конкретних результатів. Завдяки цьому для педагогів Галичини та Буковини було дуже важливим підняти свій політичний статус і піднести до такого рівня, щоб із потребами педагогів держава рахувалася. Це можна було зробити завдяки своїй активній позиції щодо демократизації політичної системи в державі загалом та запровадження справедливого для всіх верств населення виборчого законодавства зокрема. Також через співпрацю педагогів із політичними партіями, активну участь у передвиборних акціях, в роботі крайових сеймів та загальноавстрійського парламенту. Для українських вчителів було дуже важливим виключити будь-які переслідування з боку влади за власні політичні переконання.

Діяльність українських педагогів спрямована на реалізацію та захист своїх політичних прав розпочалася на почату ХХ ст. Її спрямовували в Галичині товариство ВПУВ та «Вільна організація» українських вчителів на Буковині.

28 грудня 1905 р. частина українських вчителів, що належали до товариства ВПУВ взяли участь в установчих зборах «Товариства народних вчителів в Галичині», які відбулися в Кракові. Для ВПУВ це зібрання було також дуже важливим, адже до неї поступила пропозиція об «єднатися із «Товариством народних вчителів в Галичині». Внаслідок цього українські педагоги висунули такі вимоги політичного характеру, які вони хотіли бачити в статуті спільної з польським вчителями організації. Вони були такими:

Запровадження загального, рівного, таємного і безпосереднього виборчого права до австрійського парламенту та крайових сеймів, а також пропорційної кількості мандатів від кожної національності.

Впорядкування мовної ситуації в Галичині (використання в Східній Галичині української мови в державному діловодстві, а в Західній — польської). У міжнаціональних стосунках користуватися двома вищезгаданими мовами, на основі національної рівності.

Поділити крайову адміністративну владу в Галичині на українську з центром у Львові та польську з центром у Кракові [1].

Провід «Товариства народних вчителів в Галичині» не міг погодитися на внесення сміливих пропозицій політичного характеру до своєї програми, хоча відмовив українським вчителям в дуже делікатній формі, не втрачаючи надії бачити їх в своїй організації [2]. Цілком зрозуміло, що об «єднання двох товариств було нереальним, хоча, як показала практика, вони не ігнорували спільними заходами, в тому числі й політичного характеру, якщо це стосувалось тих питань, які були актуальними для вчителів обох національностей. Проте найважливішим в даній ситуації було те, що українські вчителі Галичини вперше висунули вимоги політичного характеру. Це говорило про те, що педагоги не тільки переймалися поліпшенням освітнього рівня населення, власними матеріальними та іншими проблемами, а й про їхню політичну зрілість, від якої безпосередньо залежала як їх доля, так і становище всього українського населення Галичини.

Це одна спроба галицьких освітян голосно заявити про свої політичні вимоги відбулася на початку 1906 р. У Львові відбулася нарада, в якій взяли участь 20 учителів, що представляли польське «Товариство педагогічне» та п «ятеро ВПУВ і яка обговорювала питання організації загальнокрайового вчительського віча 11 лютого 1906 р. Українські вчителі внесли пропозицію, щоб у програму виступів на вічі включити доповідь про виборчу реформу до парламенту, адже це питання хвилювало широкі верстви населення. Адже не було найменшого сумніву, що так звана виборча реформа зробить владу набагато демократичнішою, що сприятиме успішному розвиткові освіти в краю. Незважаючи на це, більшість польських педагогів не погодились з тим, щоб до програми вчительського зібрання були внесені питання політичного характеру [3]. А українські педагоги цим продемонстрували свою політичну свідомість і готовність відстоювати політичні права громадян держави.

Ще раз це продемонстрував Другий з «їзд українського народного вчительства, що відбувався в Коломиї 22 вересня 1912 р. Адже серед його рішень було записано таке: «Закликаємо всю українську суспільність з її сеймовими і парламентськими заступниками, щоб після здобуття сеймової виборчої реформи й українського університету у Львові поставити на перше місце своєї політичної і законодавчої діяльності боротьбу за здобуття прав народній школі з вільним українським вчительством» [5].

Педагоги Буковини також критикували виборче законодавство, що на їхню думку та на думку переважної більшості населення краю було не демократичним, адже давало перевагу одним верствам населення над іншими у забезпеченні політичних прав. Саме тому українські вчителі підтримали націонал-демократичну течію в політичному русі. Найбільш яскравим прикладом цього була співпраця педагогів із прогресивним парламентським об «єднанням під назвою «Вільнодумний союз», яке було створено 19 вересня 1903 р. [5]. Вчителі підтримали демократично настроєних депутатів, які представляли різні національності буковинського краю і серед найважливіших програмних засад яких були: реформа виборчого законодавства, ліквідація феодальних пережитків, що збереглися в краї, вирішення проблем, що стояли перед шкільництвом та багато іншого. Цим педагоги показали своє розуміння того, що необхідні кардинальні реформи в основних сферах суспільного життя. Українські освітяни 20 вересня 1903 р. на вічі всього буковинського вчительства висловили повну підтримку «Вільнодумному союзу» [6].

Після розпаду цього політичного союзу українських депутатів почали критикувати ті вчителі, що підтримували їх політичних противників. Внаслідок цього частина педагогів 6 серпня 1905 р. створила «Екзекутивний комітет руского учительства» на чолі з К. Даниляком, який повністю відмежувався від цієї критики. З цього приводу вчительська газета «Промінь» писала: «Все це вказує на політичну зрілість руского учительства, котре станову справу зуміло погодити із потребами загальнонародними» [7]. В свою чергу у 1905 р. зібрання українських вчителів Буковини ще раз продемонструвало свою прихильність «Вільнодумному союзові» [8].

Педагоги, що належали до ВОУУБ, обговорюючи виборчу реформу до Буковинського сейму, висловилися проти запровадження спеціальної «учительської курії», як це пропонували освітяни, що належали до «Крайового екзекутивного комітету учительства». Українські вчителі вважали, що вони повинні боротися за своє представництво в законодавчих органах в рівних умовах з усією інтелігенцією краю [9].

Співпраця вчителів із народовцями була ефективною, адже загальновизнаним є той факт, що українська народна школа стала справді національною завдяки позиції та діяльності політичних об «єднань та партій націонал-демократичного спрямування. Українські педагоги з одного боку, вітали такий стан речей, в першу чергу це стосувалося тих, що належали до товариства «Українська школа». З іншого — критикували те, що національні інтереси з року в рік представляли одні й ті ж самі політики (С. Смаль-Стоцький, М. Василько, О. Попович та інші). Саме «Екзекутивний комітет руского учительства» та створена на його основі ВОУУБ стали в опозицію до такого стану справ у політичному житті Буковини [10].

Загалом, на відміну від галицького вчительства, яке тільки заявляло про свої політичні вимоги на початку ХХ століття, освітяни Буковини були тим соціальним прошарком, який завдяки своїй позиції міг реально впливати на демократизацію сучасних їм суспільних процесів та боротися за свої політичні права. Хоча дуже часто активна громадянська позиція педагогів викликала неоднозначну реакцію у суспільстві. В. Сімович згадує: «Хто знає, передвоєнні часи на Буковині, той не може заперечити, як багато зробило народне вчительство для національної справи в нашому краю. Але ж таки задалеко вже було зайшло політиканство в його лавах. Самовпевненість, що ось, мовляв, ми, вчителі - підстава всього національного життя, так врізалась у свідомість загалу вчительства, що не так уже легко було з усім цим боротися» [11].

Впливати на політичне життя суспільства та відстоювати свої громадянські права українські педагоги немогли без співробітництва із політичними партіями. Адже тільки завдяки такій взаємодії суспільна позиція вчителів могла стати відома широкому загалу, ввійти до сфери великої політики.

У 1909 році товариство «Взаємна поміч» почало співпрацювати із Українською Національно-Демократичною партією (УНДП). Народний Комітет цієї партії видав брошуру «Наша школа в ярмі», якою показав, що освітні питання є одним із найважливіших в програмі партії [12]. Слід сказати, що саме до УНДП належало найбільше українських вчителів Галичини. Набагато менше педагогів було в Українській Радикальній партії та незначна частина об «єднувалася навколо Української Соціал-Демократичної партії. У москвофільських партіях освітян майже не було.

В УНДП українські вчителі у 1910 та 1911 р.р. мали значне представництво навіть в керівних осередках партії. 25 педагогів входили до Ширшого Народного комітету та один представник (голова ВПУВ Маріян Якимовський) до Тіснішого Народного комітету. Оскільки спроба народних вчителів впливати на політичну ситуацію в суспільстві не знайшла підтримки у консервативних політичних колах, то вони повели таку агітацію аби якомога більше ускладнити стосунки між педагогами та УНДП. Внаслідок цього у 1912 році ввійшло до Ширшого комітету партії лише декілька народних вчителів, а до Тіснішого — жодного [13].

Проте присутність на Народному з «їзді УНДП, що проходив 25 і 26 грудня 1911 р. у Львові значної кількості педагогів, які належали до ВПУВ та доповідь про шкільні й освітні справи виголошена Євгеном Озаркевичем свідчила про те, що про розрив між УНДП та українськими вчителями говорити рано. Згодом розпочалося поступове залучення освітян (членів ВПУВ) до керівних органів партії [14]. Народний з «їзд вищезгаданої партії, що проходив у грудні 1913 р. приділив ще більше уваги шкільним питанням. Серед його вимог були такі: видання демократичного службового законодавства та підвищення заробітної плати вчителям, підтримка суспільством та законодавчими органами всіх вимог педагогів; поділ Крайової Шкільної ради на окремі національні секції, збільшення числа українських шкіл [15]. Найбільш успішним прикладом взаємодії було те, що УНДП під час передвиборчої кампанії до Галицького сейму в 1914 р. дала згоду внести до своїх списків шестеро вчителів, що належали до ВПУВ [16].

Українські педагоги Буковини в кінці ХІХ ст. активно залучилися до політичної діяльності, адже були учасниками першого політичного товариства в краї «Руської Ради». Це було невипадковим, адже в галузі освіти в цей час націонал-демократи вимагали якнайскорішого заснування української гімназії у Чернівцях, чотирикласних та виділових шкіл відповідно в селах та повітових містах краю, призначення для українських повітів шкільними інспекторами тільки українців, ведення діловодства в українських школах рідною мовою [17]. С. Смаль-Стоцький у своїй статті «Політика реальна», що була свого роду програмою дій народовців, звертає увагу на розвиток шкіл та збільшення числа національносвідомої інтелігенції [18]. На початку ХХ ст. в політичних організаціях народовців можна було спостерігати що більшу кількість українських вчителів (в першу чергу членів товариства «Українська школа») оскільки націонал-демократи приділили в своїй політичній діяльності належну увагу соціально-економічним та культурним потребам педагогів початкових шкіл. Таким чином станом на 1914 р. найбільше українських педагогів Буковини було у лавах Української Національно-Демократичної та Української Народної партій [19]. Значно менша частина (як правило члени ВОУУБ) вчителів перебувала в рядах Української Радикальної партії, яка виступала за розширення прав українців у галузі освіти та культури [20], а також в Соціал-демократичній партії Буковини, що переймалася в першу чергу соціально-економічними проблемами населення [21].

Активна участь українських педагогів в діяльності політичних партій сприяла підвищенню політичної свідомості вчителів, які поступово прийшли до розуміння, що необхідно докласти і власних зусиль, аби та чи інша партія, що підтримує вимоги освітян, мала можливість провести своїх представників до законодавчих органів влади.

2 квітня 1907 р. було створено «Крайовий виконавчий Комітет Народного вчительства в Галичині» (до нього входили і представники від ВПУВ). Він звернувся із закликом до вчителів взяти активну участь у парламентських виборах, а також проводити агітацію за тих кандидатів, які безперечно підтримують вимоги вчителів і переймаються станом української освіти. Для того, щоб передвиборча діяльність була ефективною створили повітові виборчі комітети, які діяли солідарно із виборчими комітетами демократичних партій. Ця політична діяльність народного вчительства принесла конкретні результати, адже педагоги були причетними до збільшення українського парламентського представництва [22].

Під час наступних виборів до Австрійського парламенту в 1911 р. провід товариства «Взаємна поміч» звернувся до вчителів аби пояснити своє розуміння політичної ситуації. В зверненні було сказано, що політичні партії демократичного спрямування повели себе досить не тактовно по відношенню до народних вчителів, не залучивши їх до безпосередньої участі у передвиборчій боротьбі, адже педагоги в Буковині, Чехії та інших краях Австро-Угорщини плідно працюють на користь національної справи. Незважаючи на це, автори звернення просили вчителів не висувати власних кандидатур, а підтримати демократично настроєних кандидатів у депутати, висловлюючи при цьому надію, що надалі українські політики виправлять свої помилки. Педагоги прислухалися до цього заклику і знову ж таки завдяки активній пропагандистській роботі неабияк поступилися інтересам українського народу. 2 листопада 1911 р. було прийнято рішення створити «Учительський організаційно-виборчий комітет», перед яким було поставлено завдання заздалегідь розпочати підготовку до наступних виборів [23].

На позачергових виборах до Галицького сейму в 1913 р. вчителів знову не було серед кандидатів в депутати в партійних списках, оскільки педагоги не зуміли швидко зорієнтуватись в політичній ситуації в краї. Але саме вони на заклик президії «Крайового Виконавчого комітету» агітували за тих депутатів, що виступали за демократизацію виборчого законодавства, адже було цілком зрозумілим, що тільки це допоможе вирішити найважливіші проблеми педагогів, як правило, представників УНДП [24].

Неабияке значення для організації політичної діяльності вчителів мав «Центральний організаційний комітет українського вчительства» (організація політичного характеру, що діяла в рамках ВПУВ напівлегально).

Отже, галицьке вчительство завдяки своїй активній позиції під час виборчих кампаній з одного боку зробило дуже багато аби збільшити представництво українців в законодавчих органах, а з іншого набуло досвіду політичної боротьби, щоб в майбутньому забезпечити й народним вчителям мандати в представницьких органах влади.

Українські вчителі Буковини уже в кінці ХІХ століття приймали активну участь у виборах, оскільки більшість із них мали стійкі переконання. Крім цього педагоги допомагали сільському населенню краю визначитися із своїми політичними уподобаннями, так як мешкали переважно в сільській місцевості. Народні вчителі були нечисленними представниками української інтелігенції Буковини, тому справедливо вважали, що їхня суспільна позиція може суттєво вплинути на те, щоб депутати-українці представляли їх в законодавчих органах.

Проте найбільш активно педагоги, що належали до товариства «Українська школа» та ряду політичних вчительських об «єднань, продемонстрували свою політичну зрілість, підтримуючи на позачергових виборах до сейму в 1907 р. претендентів від «Вільдумного союзу», адже розуміли, що тільки він міг ефективно захищати права педагогів у сеймі. Українське вчительство в цей час висунуло вимогу, щоб один з кандидатів у депутати був їхнім представником. Зокрема, таким претендентом став учитель А. Барбір. Після переговорів між педагогами та депутатами М. Васильком і С. Смаль-Стоцьким цю пропозицію було знято. А. Барбір відмовився бути кандидатом, але лідери народовства зобов «язалися максимально врахувати вимоги учителів [25]. Таким чином, народні вчителі Буковини, не маючи досвіду власної політичної боротьби, спочатку підтримували тих кандидатів у депутати, які обіцяли задовольнити повністю їхні вимоги.

Вибори до Галицького сейму у 1914 році проводилися на основі нового законодавства, що передбачало для українців національні виборчі округи. Передвиборча кампанія зацікавила все суспільство [26]. Не могло залишитися осторонь неї і українське вчительство. Саме тому педагоги, що належали до товариства ВПУВ вже в грудні 1913 р. організували «Крайовий комітет політичної організації українського учительства». Головою комітету було обрано М. Якимовського, секретарем І. Ющишина. Було розроблено ряд вказівок осередкам ВПУВ на місцях щодо організації виборчих комітетів у всіх повітах краю. 8 квітня 1914 р. «Крайовий комітет» скликав з «їзд представників учителів, на який зібралося 150 делегатів. Виступаючі на з «їзді відзначили неабияку роль українських вчителів у національно-культурному житті власного народу, але також звернули увагу й на те, що до цього часу педагоги не мали можливості реалізувати свої знання та досвід в законодавчих органах влади. Внаслідок дискусії «Крайовий комітет політичної організації» прийняв рішення висунути на вибори 1914 р. ряд вчительських кандидатур [27]. В списках УНДП в різних виборчих округах були такі члени ВПУВ як І. Ющишин, І. Білинський, М. Якимовський, І. Сторонський, І. Вертиполох, Д. Великанович. Кандидатом в депутати від радикальної партії в окрузі Отинія-Надвірна став активний член проводу ВПУВ А. Домбровський. Керівництво вищезгаданих партій погодилося із таким рішенням «Крайового комітету» і зі свого боку підтримувало його у виборчих округах. Кандидати відразу розпочали роботу з виборцями, але війна перервала їхню працю [28].

Українське вчительство Буковини, яке поступово ставало вагомою силою в політичному житті краю, також хотіло бачити в представницьких органах педагогів, які б відстоювали їх інтереси. «Екзекутивний комітет руского учительства», що 4 грудня 1906 р. зібрав перше віче українських педагогів початкових шкіл, обговорив поряд з іншими питаннями підготовку до парламентських виборів 1907 р. В результаті освітяни висунули вимогу, щоб одним із українських депутатів став учитель [29]. Представники народовців прислухалися до цієї вимоги, і тому під час виборів 1907 р. С. Смаль-Стоцький зняв свою кандидатуру на користь народного учителя М. Спинула [30]. Сам депутат згадував: «Завдяки взірцевій солідарності нашого учительства взагалі, як так же невсипучої (наполегливої - Л.Ш.) праці товаришів моєго виборчого округа з осібна; завдяки підтримки моєї кандидатури зі сторони наших же свідомих одиниць з-поміж селянства вийшов я послом і то значною більшістю відданих голосів» [31]. Це говорило про згуртованість українського вчительства в краї та демонструвало, що воно користувалося значним авторитетом як серед політиків, так серед населення.

Педагоги, що належали до ВОУУБ вирішили взяти активну участь у виборах до Буковинського сейму 1911 р. Провести вчительські кандидатури до сейму без підтримки політичних партій було неможливо, тому керівництво «Вільної організації» вирішило піти на компроміс із українськими націонал-демократами. Саме їх ця вчительська організація найчастіше критикувала на сторінках свого фахового часопису «Каменярі». Віче українського учительства, скликане крайовою екзекутивою «Вільної організації» 5 лютого 1911 р. висунуло двох кандидатів у депутати від своєї організації. Ними стали К. Даниляк та І. Карбулицький [32]. Після переговорів із М. Васильком їх було включено в списки претендентів на депутатські мандати від народців. Більшість політичних сил краю негативно оцінили такі дії: «ціле учительство попало в ганблячу політичну зависимість» [33]. Проте, вже 11 березня 1911 р. К. Даниляк та І. Карбулицький зняли свої кандидатури, відчуваючи брак підтримки серед майбутніх виборців [34]. М. Василько у своєму листі, у відповідь на такий політичний крок народних вчителів, назвав його розумним та виваженим [35]. Вже-ж таки депутатом сейму став один український вчитель початкової школи М. Гаврищук (член ВОУУБ), який балотувався в списках соціал-демократичної партії [36].

Отож, вчительство як в Галичині, так і на Буковині доклало чимало зусиль аби мати своїх представників у законодавчих органах держави. Проте, більшим успіхом в цьому плані увінчалася політична діяльність буковинського вчительства, хоча політичні організації, що брали участь у виборах, допустили чимало помилок та прорахунків, що не завжди дозволяло їм реалізувати свої плани. Слід сказати й про те, що такі депутати парламенту та крайових сеймів як О. Барвінський, А. Вахнянин, О. Попович, Є. Пігуляк, С. Смаль-Стоцький та ряд інших були педагогами за фахом та активними учасниками українських вчительських товариств, хоча вважалися лише представниками політичних партій.

Політична діяльність педагогів дуже часто не знаходила розуміння з боку державних органів влади. 19 і 20 серпня 1913 р. на засіданні виконавчого комітету «Союзу слов «янського вчительства в Австрії» (його члени були: ВПУВ та ВОУУБ) було обговорено серед інших питань і реферат народного вчителя п. Скаля на тему «Громадянські права вчителя і свобода його совісті». Чеський педагог зібрав чимало матеріалу, який переконливо доводив, що постанови Основного державного від 21 грудня 1869 р. про права громадян держави по відношенню до народного вчительства існують тільки на папері, бо їх обмежують положення державних та крайових законів, різні міністерські розпорядження, постанови крайових шкільних рад і найбільше звичайно дії представників державної влади, які дуже часто безпідставно карали педагогів за їхні політичні переконання. Було вирішено до кінця травня 1914 р. зібрати всім слов «янським вчительським організаціям детальний матеріал з цього приводу, обговорити його на з «їзді слов «янських педагогів у Празі в 1915 р. та видати окремою брошурою [37].

Якщо б військові події не перешкодили цьому, то педагоги Галичини зібрали б величезну кількість прикладів упередженого відношення влади до тих, хто брав активну участь у політичному житті краю. Публікації у вчительських періодичних виданнях та листи педагогів до депутатів сейму та парламенту зі скаргами і проханнями про допомогу яскраво свідчили про це. Саме тому члени товариства ВПУВ вимагали скасування параграфу 9 крайового шкільного закону від 1873 р. Адже саме це гарантувало б педагогам, що їх не буде покарано за політичну чи культурну діяльність в громадах [38]. Проте, ні скасування вищезгаданого положення галицького крайового закону, ні прогресивного дисциплінарного законодавства народні вчителі Галичини не одержали, незважаючи на те, що вони їм були вкрай необхідні.

Відношення представників державної влади Буковини до політичної діяльності педагогів було набагато ліберальнішим і несправедливі адміністративні покарання тут були рідкістю [39]. Щоб освітяни мали гарантію і надалі, що їх не будуть карати за ті чи інші політичні погляди вчительські організації («Українська школа», ВОУУБ та інші) виступали за прийняття демократичного дисциплінарного закону. Саме тому 28 грудня 1903 р. законопроект, що вводив крайові та повітові дисциплінарні суди, склад яких формувався учительськими повітовими конференціями був підтриманий депутатами в сеймі. Газета Буковина з цього приводу написала: «Суддів будуть собі вибирати самі учителі і будуть мати над собою таку власть, на яку самі заслужили» [40]. Крім того законопроект гарантував педагогам захист їхніх конституційних прав. В параграфі 1 було записано, що реалізація політичних прав вчителями не може бути предметом дисциплінарного слідства. Неменш важливим було те, що із числа адміністративних покарань було вилучене таке як «службові перенесення» [41]. «Закон в справі дисциплінарного трактування учителів громадських народних шкіл» не одразу був підписаний імператором і з численними зауваженнями був повернутий до Буковинського сейму на доопрацювання. Все ж таки в результаті педагоги Буковини одержали демократичне дисциплінарне законодавство, яке захищало їх права, в тому числі й політичні [42].

Вчителі Галичини взяли активну участь у мітингах, які організовувалися в Австро-Угорщині і вимагали демократи виборчого закону до парламенту. Талановита письменниця та вчителька, активна учасниця товариства ВПУВ Марійка Підгірянка пригадує, як саме вчителі організовували віча і пояснювали суть виборчої реформи до парламенту: «ми вимагаємо таких виборчих законів, щоб усі чоловіки й жінки селяни, робітники, хоча би й найбідніші мали право віддати свій голос особисто за таку людину, яку знають, яка жиє з народом, співчуває його недолі і прагне домогтися кращого життя для нього». Це демонструє, яку важливу роль відігравало вчительство в сільській місцевості, в доступній формі пояснюючи інколи навіть неписьменним людям, як вони можуть впливати на політичне життя суспільства [43].

Серед частини буковинських вчителів були поширені ідеї автохтонства, які з новою силою почали розповсюджуватися в краї на початку ХХ століття. Слід сказати, що керівні органи таких педагогічних організація як ВОУУБ та Товариство учителів вищих шкіл ім. Сковороди різко засудили їх, справедливо мотивуючи це тим, що не слід протиставляти українців, що живуть в різних коронних краях та державах, адже за таких переконань будувати в майбутньому власну державу чи навіть автономію в складі Австро-Угорщини буде дуже важко [44].

Українські педагогічні товариства активно включилися в роборту спрямовану на реалізацію та захист своїх політичних прав, вели пропагандиську діяльність в цьому напрямку серед населення, в першу чергу сільського. Їхня громадська позиція суттєво вплинула на демократизацію суспільних процесів у державі. Тісна співпраця із українськими політичними партіями посприяла тому, аби вимоги педагогів вносилися до їхніх програмних засад і ставали предметом загальнонародного значення, на яких робився наголос під час передвиборих кампаній. Загалом українські вчителі, які прислухалися до закликів керівних органів своїх педагогічних організацій чимало зробили для підтримки під час виборів демократичних партій та їхніх депутатів, чим суттєво вплинули на збільшення українського представництва в законодавчих органах влади. Депутати, що були представниками народних вчителів могли вибороти мандат до парламенту чи сейму завдяки підтримці впливових політичних сил, проте їхня діяльність в представницьких структурах продемонструвала громадянську зрілість та виважаність і посприяла підвищенню авторитету педагогів у державі. Частково вдалими були також вимоги вчителів прийняти такі правові документи, які б унеможливили обмеження їхніх політичних прав. Отже, ряд українських педагогічних організацій (ВПУВ, ВОУУБ та інші) стали вагомими чинниками в політичному житті держави в передвоєнний період, які реально впливали на суспільні процеси.


Товариство Взаємна поміч українського вчительства 1905−1930. — Львів, 1932. — с. 38.

Товариство Взаємна поміч українського вчительства 1905−1930. — Львів, 1932. — с. 39.

Товариство Взаємна поміч українського вчительства 1905−1930. — Львів, 1932. — с. 42.

Другий краєвий з «їзд українського народного учительства в Коломиї // Учительське слово. — 1912. — ч. 2. — с. 38.

Дображанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ — на початку ХХ століття — Чернівці, 1999. — с. 270.

Справи краєві // Буковина. — 1905. — 11 серпня.

Руське учительство супроти політичної крізи на Буковині // Промінь. — 1905. — 1 липня.

Збори руского учительства Черновецького повіту // Буковина. — 1905. — 21 липня.

Засіданє учительського екзекуційного комітету // Буковина. — 1909. — 15 вересня.

Галіп Т. Буковина 1894−1914 // Українська загальна енциклопедія. — Львів — Станіслав — Коломия, 1934. — Т. 3. — с. 677.

Сімович В. Степан Смаль-Стоцький як шкільний діяч і педагог. — Львів, 1932. — с. 19.

Бачинський В. Наша школа в ярмі. — Львів, 1908. — 53 с.

Товариство Взаємна поміч українського вчительства 1905−1930. — Львів, 1932. — с. 72.

Шкільні справи на посліднім «Народнім З «їзді» в 1913 році // Учитель. — 1914. — 20 січня. — с. 151−153.

Шкільні справи на «Народнім З «їзді» в 1913 році // Учитель. — 1914. — 20 лютого. — с. 180−183.

З «їзд відпоручників українського народного учительства // Діло. — 1914. — 11 квітня.

Програма народовців, а дотеперішні хиби і єї проведенню // Буковина. — 1892. — 31 січня.

Смаль-Стоцький С. Політика реальна // Буковина. — 8 березня.

Начерк організації «Народної партії» // Україна. — 1913. — 30 жовтня; Відозва // Нова Буковина. — 1913. — 23 березня.

Програма Української радикальної партії // Громадянин. — 1909. — 25 лютого.

Крайова конференція української соціал-демократичної партії на Буковині // Борба. — 1914. — ч. 1. — с. 2−3.

Товариство Взаємна поміч українського учительства 1905−1930. — Львів. 1932. С. 52.

Справи учительські в парляменті // Діло. — 1911. — 20 грудня.

Народне учительство і вибори // Діло. — 1913. — 10 червня.

Дображанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ — початку ХХ століття. — Чернівці, 1999. — с. 278.

Новий виборчий закон до галицького сейму // Діло. — 1914. — 30 липня.

Краєвий довірочний з «їзд відпоручників українського народного учительства // Учитель. — 1914. — 20 квітня. — 253−255.

Краєвий Комітет політичної організації українського народного вчительства // Учительське слово. — 1914. — 1 липня. — с. 376−377.

Перше віче українського учительства на Буковині // Промінь. — 1906. — 15 грудня.

Николай Спинул, перший посол до австрійської Ради державної з поміж українського учительства // Промінь. — 1907. — 1 червня.

Слово до руского учительства // Каменярі. -1910. — 5 січня.

Віче українського учительства // Каменярі. — 1911. — 10 лютого.

В справі виборів до сейму! // Борба. — 1911. — 10 березня.

Герасимович І. Хто причинився до компрометації українського учительства при перших загальних виборах до буковинського Сейму краєвого? — Чернівці, 1911. с. 3.

Отверте письмо «посла Николая Василька до товаришів Данилюка й Карбулицького» // Каменярі. — 1911. — ч. 5.

Побіда ідеї // Каменярі. — 1911. — 10 квітня.

Товариство Взаємна поміч українського учительства 1905−1930. — Львів, 1932. — с. 92.

Дович Галицьке шкільництво під національним оглядом // Учительське слово. — 1914. — 1 липня. — с. 373−380.

Наш дисциплінарний закон // Каменярі. — 1910. — 25 січня.

Новий закон дисциплінарний для буковинських учителів // Буковина. — 1904. — 24 січня.

Закон в справі дисциплінарного трактовання учителів публічних народних шкіл // Промінь. — 1904. — 15 лютого.

Дображанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ — початку ХХ століття. — Чернівці, 1999. — с. 353.

Бібліотека ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. — Ф. 175 (Підгірянка). — Спр. 32. — Зош. 2. — Арк. 9.

Буковина для буковинців! // Каменярі. — 1909. — 10 липня.



_

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой