Улас Самчук

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Улас Самчук


Улас Самчук дебютував як український літератор у міжвоєнні часи XX ст. Навіть якщо не вважати першим літературним кроком твір кременецького гімназиста в рукописному журналі «Юнацтво» (16 лютого 1922 p.), то незайвим буде звернути увагу на назву цієї публіцистичної спроби: «Не любити не можу свою я країну…» Назва дуже промовиста й може бути епіграфом до всієї творчості письменника, бо те, що він написав потім, народилося власне з любові й великої потреби осмислити долю своєї землі.

Через недолю свого народу й своєї батьківщини Самчук ще юнаком опинився за межами рідного краю. Але, одірвавшись фізично від батьківщини, він перебував з нею у нерозривному духовному зв’язку. У центр своєї світобудови письменник постійно ставив батьківщину {Дермань — Тилявку — Волинь) і Батьківщину — Україну. Відповідно система його персонажів розросталася в міру того, як сам автор віддалявся від батьківського порогу, рідного села, волинського краю, українських теренів; знову повертався до них і зрештою, повторно й назавжди залишав їх як фізичні величини, несучи образ у душі. У чужому світі він ще глибше, ще болючіше відчував, бачив і переживав долю рідного народу й рідного краю: виповнювало вщерть його духовне єство, зміцнювало й утверджувало в чужому світі його письменницький талант. «Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю», — писав якось Улас Самчук. «Хочу бути свідомим їх буття, щоб їх стопи не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі і просторі», — писав він в іншому місці й з іншого приводу. І він з честю виконав своє завдання: став літописцем свого часу та свого народу, увійшовши в історію української літератури письменником дійсно епічної широти. Найкраще свідчення тому — його багатожанрова творча спадщина.

Як літератор з «Божою іскрою» (за визначенням Р. Гром’яка), Улас Самчук писав постійно, за будь-яких умов. Неможливо вибудувати струнку хронологію його творів, оскільки письменник дуже часто працював одразу над кількома текстами. Так, роман «Кулак» і перша частина трилогії «Волинь» («Куди тече та річка») датовані 1932 роком. 1936 р. у Львові вийшла друга частина «Волині» — «Війна і революція», а наступного року третя частина — «Батько і син». Тим часом у 1934 р. вийшла друком «Марія» (думки розходяться: повість це чи роман) — твір, що висвітлює події страшного голодомору в Україні в 1932- 1933 pp. Згодом у Німеччині виходить перша частина трилогії «Ост» («Схід») — «Морозів хутір» (1948 p.), а в Канаді -друга частина «Темнота» (1957 р.) і третя — «Втеча від себе» (1982 p.). До цього часу вже побачили світ книги спогадів «П'ять по дванадцятій» (1954 p.), «На білому коні» (1956 p.), «На коні вороному» (1972 p.), «Чого не гоїть вогонь» (1959 p.), «На твердій землі» (1967 p.). А ще була публіцистика, «Планета Ді-Пі» (1979 p.), вийшов останній з розпочатих і вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів» < 1980 p.), присвячений життю заокеанської української еміграцій

Уже в перших оповіданнях Уласа Самчука виразно відчувається вдумливий автор, який хоче пізнати й відтворити сучасний йому світ і місце в ньому української людини. Характери, переживання своїх героїв молодий письменник уже вмів зображувати на тлі соціальних і побутових конфліктів своєї доби («Віднайдений рай», «По-справедливому», «Образа», «Собака у віконці»). Уже ці оповідання позначені виразно глибокою залюбленістю в природу, схильністю до стриманого ліризму, конфліктними психологічними ситуаціями й ідейними монологами. Отже, уже тоді постали основні ідейні складники, мистецькі та стильові характеристики майбутнього автора «Волині» й «Ост». Ці перші оповідання були першими творчими спробами, творчою лабораторією, гартуванням пера й думки молодого автора перед написанням великої тритомної епопеї «Волинь».

«Волинь» — розлоге епічне полотно, що унаочнює шлях сільського хлопченяти, а потім юнака Володьки Довбенка крізь війни, революції до максимально можливого себе самого — свідомого, не лише відносно спадкових народних своїх рис і чеснот, але й місця цих чеснот в ідейних вируваннях сучасності - вийшла друком на початку 1930-х pp. «Волинь» складається з окремих частин: «Куди тече та річка» (1928−1933 pp.), «Війна і революція» (1929−1938 pp.), «Батько і син» (1935−1937 pp.), кожну з яких можна вважати своєрідною сходинкою до остаточної та художньо доказової переконаності автора в спромозі українського селянина закласти своєю працею й духом фундамент рідної держави. Якщо зіставити цю трилогію з найвидатнішими здобутками української літератури того часу, то ця трилогія посідатиме в ній чільне місце. Українська література того часу могла похвалитися лише кількома романами з ширшим читацьким і мистецьким відлунням: «Людолови» Зінаїди Тулуб, тема якого — історична доба гетьмана Сагайдачного, отже, давноминула доба української історії; «Чотири шаблі» Юрія Яновського — доба революції 1917−1918 pp.; роман Андрія Головка «Мати» — передреволюційні часи української історії; «Роман міжгір'я» Івана Ле — соціально-психологічна тематика на тлі національного життя Узбекистану; «Чорне озеро» Володимира Гжицького — національно-соціальна проблематика на тлі Алтайського краю. Романи ці сповнені були багатьма цікавими, актуальними та хвилюючими проблемами національних і соціальних взаємин, але без суто українських питань із провідною роллю української людини. Найдражливіші й найпекучіші питання української людини того часу в названих романах були або заховані в глибокий підтекст, або обійдені й «зашифровані» в далекій від української дійсності тематиці. Тож на тлі тогочасної літературної дійсності роман «Волинь», з огляду на свою глибоко мистецьку форму й актуальну загальноукраїнську проблематику, посів окреме визначне місце.

Уже з появою першого тому цієї трилогії Улас Самчук увійшов у ряди українських класиків, а подальша його творчість — це тільки зміцнення його унікальної позиції в українській літературі. Як слушно зазначив Юрій Клиновий (Стефаник), Улас Самчук володіє одним з найрідкісніших талантів у нашій літературі. Він — епік широчезного віддиху, автор широчезних полотен, рідкий талант у всіх літературах, не тільки в нашій. Щоправда, епопеї добре вдаються представникам тих поколінь, які вступають у життя на плечах подій, що можуть бути предметом епопеї. XX ст. дало достатньо такого матеріалу, а Самчуку вдалося майстерно показати свою добу, майже ціле сторіччя проклятої долі нашого народу, показати не відірваними шматками, але масивом, суцільно зв’язаним із цілою нашою історією, створити «найвищої кляси комп’ютер, на листках-сторінках якого записано все, що торкається нашого минулого, теперішнього і прийдешнього, короткоповне психологічне обличчя нашого народу… «

«Волинь» — це історія життя, зростання свідомості й початок суспільно-культурної діяльності Володьки, це збірний образ української молодої людини кінця 1920-х і початку 1930-х pp. Образ оригінальний і новий у тогочасній українській літературі взагалі. Нічого, що творець його навіть не жив тоді в Україні: власні юнацькі переживання на Волині, уважне читання всього того, що давала тоді література та преса соборної України, плюс творча уява митця створили живий, правдивий, синтетичний образ тих бурхливих активно-романтичних років. Активний від природи, обдарований волею й розумом допитливого мислителя, шукача справедливого, доброго та потрібного — цей образ Володьки виходить далеко за межі рідного йому села Телявка. Більше того, він виходить далеко за межі його малої батьківщини — Волині - й утверджується в нашій літературі та свідомості як загальноукраїнський тип.

Покоління, яке репрезентує Володька, починало формувати свою свідомість з локальної проблеми «Куди тече та річка?», а нагромадивши досвід, прийшло до великої проблеми шляхів державного й культурно-національного розвитку України в цілому. Обравши свій бойовий клич: «Вставай, село! Відчини очі й дивись… Пізнай себе й свою силу!», воно, покоління Володьки, швидко збагнуло, що цей клич — лише один етап до вищого та складнішого завдання. Бо, крім українського села, є ще українське місто, опановане чужою силою. Проблема боротьби за українське місто як доконечного спільника з українським селом у подальшому змаганні за своє місце у світі стає вищим щаблем свідомості покоління Володьки. Уся його діяльність і остаточний крок — вихід у ширший європейський світ — найкраще це підтверджує. Покоління Володьки поставило перед собою мету виходу України на світову арену, її більшого та глибшого духовного й господарчого контакту зі світом. Що більший і органічніший буде цей контакт, то могутніші й незламніші будуть її суспільно-національні крила. Таким чином, проблема орієнтації, визначення місця України у всесвітній сім'ї народів як вільної серед вільних для покоління Володьки стає першочерговим гаслом доби. В останній частині трилогії Володька вирушає на Захід з метою глибоко освоїти західну цивілізацію, науку, культуру й мистецтво та, повернувшись, віддати набуті знання для добра українського народу. Усе це було логічним продовженням ідей, що нуртували на східних українських землях у другій половині 1920-х pp. і знайшли своє втілення не тільки у творі Самчука. До цієї проблеми зверталися у своїй творчості й М. Куліш, і Ю. Яновський, і М. Хвильовий та ін. Ось чому головного героя «Волині» можна вважати збірним типом загальноукраїнської людини кінця 1920-х — початку 1930-х pp., а саму трилогію — одним із найкращих творів української літератури тих часів, трактувати її і як глибоко психологічний художній твір, і як енциклопедію українського життя.

«Волинь» — це широчінь. Географічна, ідеологічна, духовна. Разом з тим саме через художні подробиці автор досягає предметності, правдоподібності викладу. У «Волині» знаходимо відомості й про селянську працю впродовж календарного року, і про етичні засади співжиття, і про виховання дітей. Картини селянського побуту, зі всіма його неписаними законами, продиктованими існуванням людей, котрі живуть працею, шанують умілі руки, розумне слово, дбайливість і лад у всьому, дитячі враження автора від рідного волинського краю, від незабутніх Дерманя, Телявки, Кременця органічно вплелися в художню тканину Самчукового твору, наповнили дивовижним, привабливим національним колоритом — справжнім, щирим, не декоративним. Усе це становить гармонійну мистецьку єдність, яка захоплює читачів різних верств, різного віку, що додатково підкреслює надзвичайне значення цього твору для нашої літератури.

Коло ідей, окреслених у «Волині», поширюється в романах Уласа Самчука «Марія», «Кулак», «Гори говорять» і «Юність Василя Шеремети». Поглиблюються випробувані мистецькі мотиви, й одночасно відкриваються нові стильові й композиційні засоби.

У цьому аспекті на перше місце висувається славетна «Марія» (1933 p.), що свого часу зробила ім'я Уласа Самчука відомим у всьому світі. Це своєрідний роман-епопея й водночас сконденсована пекучим болем новела про трагедію українського села, про жахливий голодомор в Україні 1932−1933 pp. Крім того, це перший в нашій літературі мистецький твір, де відтворено голодову трагедію українського народу 1933 р. І написаний він того ж страшного року. Автор не був свідком того нелюдяного шаленства, що відбувалося в ті роки в Україні, але його творча уява з неймовірною правдивістю наблизила читачів до тієї безпрецедентної трагедії. Самчук написав твір великої життєвої і мистецької правди.

Цей роман, епічний за способом художнього зображення, розгортається в двох планах: з одного боку, в плані чисто людському, особистому, психологічному, Самчук зобразив людей з усіма властивими їм високими й низькими інстинктами, сильними та слабкими рисами характеру, добрими й поганими вчинками. З іншого — у плані соціальних, суспільних стосунків і подій, у колі яких людина проводить своє особисте життя. Подати в реальній мистецькій єдності ці два плани — дуже складна трудність для кожного автора. Улас Самчук, тоді ще зовсім молодий автор, успішно впорався із цим. На думку Г. Костюка, сприяли цьому три мистецькі компоненти: по-перше, глибока синівська любов і пошана автора до свого народу, знання його життя, його душі, його воління; по-друге, неповторно авторові, пристрасно-життєдайні образи українських людей, української природи; по-третє, властивий тільки Самчукові творчо виявлений стиль ліричного монологу, що, як електричний струм, проймає весь сюжет повісті й тримає читача в постійній напрузі. Ці компоненти творять високомистецьку цілісність сюжету, де людина, природа й соціальне життя виступають як органічні складники процесу.

«Марія» — повість про воістину страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду. Під мертвотний прес голодомору підпадає на сімдесятому році життя й Марія, що, зрештою, з огляду на її вік, не виглядало б трагедією такого великого масштабу, якби ми з кожною сторінкою твору не усвідомлювали все чіткіше, що в цій старій жінці уособлена сама Україна, несхитна в моральних своїх переконаннях, але беззахисна перед злом. І сама Марія, і її донька, внуки, її чоловік Корній, як і багато, багато — мільйони! — їх сучасників, у лиховісний 1933 р. вмирають з голоду. Останні хвилини життя Марії - це й останні рядки повісті: «Ніч. Без початку і кінця ніч. Ніч вічності… Холонуть засохлі уста… Западають груди… З напруженням рветься останній нерв… Серце робить останній удар». Несила висловити почуття, що викликає ця книга, — це міг зробити тільки автор за допомогою живих образів. Логіка людини тут безлика. Але все ж таки, думається, «ніч вічності» — це для тих, хто не витримав і впав. Але для тих, хто витримав, для тих, хто щойно народився, є життя. Вони житимуть і продовжуватимуть вічне буття українського народу. Отже, «Марія» — це твір трагедійно-оптимістичного жанру, твір, що гартує свідомість людей і утверджує буття нашого народу.

Наступний роман «Кулак» (1932 р.) вийшов услід за «Марією» й одночасно з «Волинню». У «Волині», як уже говорилося, особисте поширюється до загальнонаціонального й загальнолюдського. Те ж саме стосується роману «Кулак», уже в назві якого особиста доля героя стає узагальненням. Зображення історичної дійсності в цьому романі розгортається в тих координатах, які необхідні для відтворення й дослідження його особистого світу. Саме процес духовного життя персонажа виступає на перший план, а історичні події та складність соціальних і національних процесів на землях Західної України вимальовуються крізь призму сприйняття головного героя. Самчук уперше подає суцільний образ людини, «що живе! Людини, що творить, вічно творить. Що діє, що шукає і знаходить», як висловився сам автор, щоправда з іншого приводу. «Ідеї й характер образів цього роману», за словами Григорія Костюка, «корінням лежать у «Волині», а їх виразне відлуння відчувається в трилогії «Ост».

Роман «Гори говорять» (1936 р.) присвячено боротьбі закарпатських українців за незалежність. У цьому творі автор, з одного боку, підкреслює ідею духовної й національної єдності розшматованої української землі, а з іншого — велику притягальну силу й молоду наснагу національного відродження Закарпаття.

Роман «Юність Василя Шеремети» (1943 р.) зображує ідеї, психологію, характери й побут української гімназійної молоді 1920-х pp. Це документ великої мистецької сили. Самчук виявив себе справжнім майстром, відтворюючи з багатьма хвилюючими деталями своєрідну дійсність окупованої поляками Волині. Перетканий задушевними мріями допитливої української молоді, її пристрасним шуканням правди в несправедливому світі, її запальними дискусіями на суспільні й культурні теми, першими юнацькими спалахами щирого кохання, чарівними пейзажами волинської землі, цей роман належить до кращих здобутків української романістики.

Перше повоєнне десятиріччя Улас Самчук присвятив реалізації свого великого задуму — трилогії «Ост». Ця трилогія («Морозів хутір», 1948 p.; «Темнота», 1957 p.; «Втеча від себе», 1953−1982 pp.), на відміну від «Волині», ніколи не перевидавалася як єдиний твір. І це справді прикро, оскільки перешкоджає читачам сприйняти й поцінувати її належним чином, збагнути авторський задум й авторську стратегію. На цьому наголошують літературознавці Степан Пінчук і Роман Гром’як, визнаючи трилогію справді вартою того, щоб із нею познайомився не лише український, але й світовий читач.

«Ост» — це підсумковий твір із вельми симптоматичною назвою. Схід — це світовий феномен, а не тільки географічний напрямок, орієнтація в просторі; схід очима людини, яка пізнала й «Ost» (у цій системі координат виросла), і «West» (сюди тягнулася за наукою та свободою життєвого вибору). С. Пінчук вважає цю трилогію особливо значущою у творчості Самчука та пропонує «заакцентувати не лише на просторовому розмахові, а на посутності самого ідейно-творчого задуму: Україна як складна етнополітична реальність планети Земля зі своєю надмірно трагічною історією у найжорстокішому за все існування людства XX столітті».

Революція 1917 року. Розпад Російської імперії. Постання й поступове утвердження України як держави, як культурно-історичної цілісності. Наростання дев’ятого валу революційної бурі, формування нового типу української людини та її роль у тих феноменальних обставинах. Це тема першого тому трилогії. Про цю частину трикнижжя в щоденникових записах автора мовиться: «Про революцію… Про родину Морозів, їх, над Дніпром, хутір. До України з півночі зближаються більшовики, їх тут бояться, але нема сили їх зупинити. Україна до цього не готова… Моїм завданням — шукати в цьому глузд і причину. Чому? Для кого? Пощо?» Три книги відповідей на це вмістили картини поневірянь Івана Мороза з родиною, яку мучила не ностальгія за рідною землею, а горі: цієї землі, поглиблене розоренням батьківського гнізда, арештами, тюрмами, котрі з колишнього свідомого монархіста, що не мислив себе поза вірнопідданством Росії, зробили патріота щонаймодернішого інтелектуально-духовного гарту.

Наслідок усіх подій і фактів, що про них ідеться в першій частині, — поява нової форми державного співжиття на руїнах Російської імперії, яку почали визначати абревіатурою СРСР. За цим настала темна доба свавілля й терору. Місце й роль у цих обставинах української людини — тема другого тому «Ост» — «Темнота». Таким чином, якщо перший том трилогії відтворює в живих образах надзвичайно складну ситуацію (у психологічному, соціальному й національному аспектах) на всіх теренах колишньої Російської імперії, але ще в неозначеному стані, сповненому великих надій на щось добре та справедливе, то другий том — це вже пройдений етап усіх романтичних, національних сподівань Це доба зловісних експериментів, безоглядної диктатури, суворої регламентації життя суспільного й особистого. Це грандіозна панорама людського існування в Україні та в цілому Союзі трагічних тридцятих років. Зміст третього тому — спроба розгадки й синтезу доби революції й терору та накреслення ідей і шляхів виходу з трагічної доби «Темноти».

Поведінка одного з головних героїв трилогії, Івана Мороза, наштовхнула С. Пінчука на сумні роздуми: «…українці не мають глибоких національно-патріотичних переконань та громадянських інстинктів, тому й програють. Вони сповнені великої життєвої хватки, тому їх не вдасться знищити остаточно. Самчук мав на увазі передусім східних українців, які становлять собою більшу частину нації і від байдужості яких, а то й зловорожості до рятівних національних інституцій та духовних цінностей йдуть чи не всі наші негаразди». Хай пробачить Східна Україна, але правда є правдою навіть тоді, коли вона неприємна. Бо якщо її не приймати, то за розкошами «Морозового хутора» нас чекатиме «Темнота», і цієї закономірності не зможе змінити ніщо, навіть «Втеча від себе».

Томи трилогії - це твори широкомасштабні, це твори глибокого мистецького й ідейно-філософського дихання. Це складна, багатопланова психологічна й соціальна студія в художніх образах, для створення якої необхідне передовсім епопейне мислення, а відтак мистецька здатність і спромога його втілити.

Отже, мають рацію ті дослідники творчості Самчука, які вважають художнє мислення письменника епопейним. Наприклад, Степан Пінчук, не вагаючись, називає Уласа Самчука українським Гомером XX ст. і наголошує на тому, що обидва митці є унікальними у світовій літературі саме тому, що тільки вони мають у творчій спадщині по два епопейні звершення («Іліада» й «Одіссея» Гомера та «Волинь» і «Ост» Самчука). На думку дослідника, в епічних творах Уласа Самчука «наче нічого такого не відбувається, чим перекраюється географічна карта бодай цього вузького регіону, письменник тут нітрохи не погрішив проти правди життя. Але ще важливіше: у своїй, здавалось би, сонній Волині письменник побачив значно більшу, глибиннішу правду — пробудження її у велику соціальну систему української нації». Саме в цьому й виражається певна загальна закономірність літератури, згідно з якою найзначущіші твори постають на матеріалі окремих вузьких регіонів, а в їх основу закладені факти біографії самих творців чи добре знаного ними найближчого до них оточення. Треба мати в собі таку духовну моральну силу, щоб надати своєму власному життєвому досвіду загальнонаціональної й навіть уселюдської значущості, треба мати таку біографію, яка була б придатною для такого високого художнього втілення. Така сила й така біографія дала Шевченкові право сказати: «Історія мого життя є частиною історії мого народу». У Самчука ж вистачило творчої наснаги та внутрішньої величі для того, щоб реалізувати це право у своїх великих епічних полотнах.



_

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой