Основні напрямки в розвитку мистецтва

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Основні напрямки в розвитку мистецтва


Різноманітність суспільного життя проявляється в особливостях образності художнього мислення. Основні напрямки знайшли відображення в незвичайному різноманітті, багатстві стилів і жанрів. Зберігаються бароко і класицизм, виникають рококо, романтизм і сентименталізм. Ці стилі нерідко взаємоперетинаються.

До 17 століття переважав у мистецтві реалізм. Та починаючи з 17−18 століття виникає ціла низка інших цікавих і довготривалих напрямків. Запанувало рококо, мистецтво гедонізму. Художники й поети рококо славили життя як гонитву за швидкоплинною насолодою, як галантну гру «кохання і випадку» як свято Вакха і Венери. Отже рококо мало переважно світський характер. Воно більш камерне й інтимне, щире, пов «язане з побутом людини. Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. В архітектурі воно майже не використовується в конструкції споруд, але широко застосовується в плануванні та оформленні інтер «єрів. Рококо входить до інтер «єру, щоб перетворити його величавість на приємний комфорт, який відчувається в усьому: меблях, посуді, декоративних тканинах, які оздоблюють житло, бронзі, порцеляні. Асиметрія стає головною характеристикою форми. Вона створює відчуття неспокою, що напружує і бентежить.

Світовідчуття рококо — життєрадісна стихія безконечного свята. Воно створювало ілюзію безтурботного світу, в якому можна сховатися як у затишній раковині (термін рококо походить від слова «рокайль» — раковина), і перечекати негоду. Але така ілюзія була нетривкою, Безтурботність цього витонченого й егоцентричного культу емоційно-еротичної насолоди дещо потьмарується усвідомленням того, що ці радощі життя мінливі й тимчасові. Навіть у знаменитому девізі епохи «після нас хоч потоп», за самовпевненим бравуванням ясно простежувалося передчуття загрози страшного кінця.

Особливе місце в художній культурі ХУІІІ ст. посідав класицизм, який найбільше відповідав епосі просвітництва, відзначався антифеодальною спрямованістю, а тому входив у протиріччя з аристократичним мистецтвом. Протягом століття класицизм зазнав змін.

Наприкінці століття, напередодні Французької революції., знову проявлялася суспільна потреба у мистецтві з яскраво вираженою громадянською ідеєю. Таке мистецтво з «явилося — мистецтво революційного класицизму, яке найповнішого розвитку набуло в ХІХ ст. у творчості Давида і Делакруа.

В творах мистецтва звучать ідеї свободи, утверджуються права особи. Класицизм перестає бути замкненим, ізольованим художнім явищем й тісно стикається з бароко, рококо, сентименталізмом, народною культурою різних європейських країн. Ця взаємодія і взаємовплив значно збагатили класицизм, зробили його більш вільним від умовностей і жорстких нормативів.

Сентименталізм виникає у другій половині ХУІІІ ст. Він був першою опозицією просвітительському обожненню розуму. Він протиставив розуму культ пристрасті.

На останню чверть ХУІІІ ст. припадає виникнення романтизму. Для цього напрямку властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Культ особистості і культ мистецтва як сфери свободи творчості пояснюють особливості мистецтва романтизму.

Напередодні революції архітектура Франції знову повертається до класицизму. Вона прийняла знову класичну простоту, фасади будов визначались простими лініями, античними колонами і фризами, скромною орнаментикою. Цей стиль утвердився в роки імперії Наполеона і отримав назву ампір (імперія). Помітним явищем був також класицизм в архітектурі Англії пов «язаний з іменами І. Джойса і К. Рена. Живопис ХУІІІ ст. поступався за драматизмом і масштабністю живопису ХУІІ ст. Найбільші здобутки живопису пов «язані з творчістю Ж. -А. Ватто, Ф. Буше, Ж. -О. Франагора Ш. -Л. Давіда у Франції, У. Хогарта і Д. Рейндольса в Англії, Ф. Гойї в Іспанії.

Розглядаючи театр і музику, важливо усвідомити, що в ХУІІІ ст. вони посідали в ієрархії духовних цінностей провідне місце. Театр виявився близьким тому часові за самою своєю суттю. Життя нібито йшло назустріч театральному мистецтву: чимало його форм у ХУІІІ ст. піддаються повній театралізації. Придворний етикет, церковна служба все більше набувають рис театрального видовища; знаменитий венеціанський маскарад, що тривав близько року, стає певною формою побуту.

Театр стає кафедрою і трибуною просвітників. Сатиричні комедії Філдінга й майже вся драматургія Гольдоні, «Весілля Фігаро» Бомарше та «Розбійники» Шіллера розраховані не на вибраних поцінувачів: вистави були адресовані демократичному глядачеві, то були акти громадянської боротьби. Разом із класичною трагедією ХУІІІ ст. відкрило міщанську драму, новий жанр, що зробив внесок у демократизацію театру. Нарешті особливого розквіту досягла комедія, представлена такими майстрами, як Хольберг, Гей, Філдінг, Шерідан, Бомарше, Гольдоні.

Якщо образотворче мистецтво рококо прагнуло передусім прикрашати життя, театр — викривати і розважати, то музика епохи Просвітництва вражає масштабністю і глибиною аналізу самих потаємних куточків людської душі. У ХУІІІ ст. зростає потреба у світській музиці, посилюється її значення. Церковна хорова й органна музика починає наповнюватись світським життєстверджуючим змістом.

Розвиток художньої культури в Європі в першій половині ХІХ століття був пов «язаний із противоборством та послідовною зміною трьох художніх напрямків: класицизму, романтизму, реалізму. Вже зверталась увага на те, що на рубежі ХУІІІ та ХІХ ст. ст. складається новий тип класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. В творчості класицистів починають переважати сюжети, в яких втілювалась ідея про необхідність підкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Проте піднесення класицизму було короткочасним. Поступово він перетворився в офіційне академічне мистецтво, яке втрачало зв «язки з реальним життям.

Романтизм як система ідейно-художніх принципів, що протистояли класицизму, домінував у культурному житті Європи в першій третині ХІХ ст. Різні суспільні верстви відчували в цей період повне розчарування в наслідках антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував «царство розуму» з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітителі ХУІІІ ст. Реальність історії виявилася непідвладною «розуму», повною таємниць і непередбаченостей.

Важливо усвідомити, що специфічною для романтичного мистецтва є проблема двох світів, тобто протиставлення реального і уявного світів. Реальна дійсність «проза життя» з її утилітарністю і бездуховністю протиставляється справжньому, ціннісному світу. Ствердження і розгортання прекрасного ідеалу як реальності, яка здійснюється хоч би в мріях — сутнісна сторона романтизму.

Відкидаючи сучасну йому дійсність як зібрання всіх вад, романтизм біжить від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за реальні просторові межі буржуазного суспільства здійснювалась в трьох основних формах, а саме:

1. Втеча в природу, яка була або камертоном бурхливих душевних переживань, або інобуттям ідеалу свободи і чистоти (звідси критика міста, ідеалізація простих трудівників, особливо сільських, інтерес до їх духовності виражений у фольклорі), романтизм заглядає в інші регіони, екзотичні країни (східна тема поезії Байрона, в полотнах Делакруа). Іноді втеча здійснювалась в уявну дійсність (фантастичні світи Гофмана, Гейне, Вагнера).

2. Перехід в інший час. Не знаходячи опори в теперішньому часі, романтизм розвиває природний зв «язок часів: ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, його звичаї, спосіб життя (рицарські романи В. Скотта, опери Вагнера).

3. Втеча в потаємні куточки свого «Я», в свій власний внутрішній світ. Життя серця — ось в чому бачать романтики протилежність безсердечності зовнішнього світу (казки Гофмана, Гауфа, портретний жанр у Т. Жеріко, Е. Делакруа та ін.).

З «явившись у Німеччині, романтизм стрімко поширився в Європі. У німецькій літературі його представниками були Л. Тік, Е. Гофман, в англійській — П. Шеллі, Д. Байрон, у французькій — Ф. Шатобріан, В. Гюго, Ж. Санд, у польській — А. Міцкевич, в угорській — Ш. Петефі. Романтичну музику писали в Німеччині - Ф. Шуберт, К. Вебер, Р. Шуман, Р. Вагнер, у Франції - Г. Берліоз, у Польщі - Ф. Шопен, в Угорщині - Ф. Ліст. Романтизм у живопису представлено іменами Т. Жеріко, Е. Делакруа (Франція), О. Руже (Німеччина).

Важливо усвідомити що реалізм зароджувався в надрах романтизму. Світоглядно-естетичні основи романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Прагнення удосконалити світ, зробити його більш людяним передбачає не стільки поглибленість в фантастичний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практичних шляхів її зміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникли елементи нового реалістичного світовідчуття, деякі видатні магістри — романтики переходили на позиції реалістичного методу зображення дійсності.

Суттю критичного реалізму як творчого методу мистецтва є дослідження дійсності її головних конфліктів і закономірностей. Головним відкриттям критичного реалізму ХІХ століття став принцип історизму художнього мислення, що виразився в конкретно-історичній правдивості відтворення людських характерів. Цей принцип сформувався у творчості Бальзака, Стендаля, Меріме, Діккенса та інших художників. Критичний реалізм вимагає, окрім правдивого відтворення деталей, історичного середовища правдиве зображення типових характерів і типових обставин. Естетичний ідеал в критичному реалізмі стверджується через заперечення. Це суд над суспільством. Завдання мистецтва стає відтворення дійсності і винесення їй вироку.

Характеризуючи художню культуру другої половини століття, необхідно проаналізувати такі напрямки як натуралізм, імпрессіонізм та символізм.

Натуралізм склався в останній третині ХІХ століття. Він прагнув до об «єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності. Натуралізм зародився і програмно оформився передусім у Франції. Велику роль у формуванні натуралізму відіграли досягнення природничих наук, зокрема фізіології. У філософсько-естетичному відношенні натуралізм грунтується на позитивізмі О. Конта та естетиці французького філософа мистецтвознавця І. Тена, який ввів в естетику принцип «природного детермінізму». Сама ж теорія натуралізму була розроблена французьким письменником Е. Золя в працях «Експериментальний роман», «Романісти-натуралісти» та інші. В середині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа (Гі де Мопасан, Е. Гонкур, А Доде), яка проіснувала до кінця 80-х років.

На відміну від реалізму, проникнутого духом соціальності, натуралізм зводив людську сутність і сенс існування лише до біологічних мотивів, пояснював формування характеру і долі безпосередньо впливом побутового оточення людини. Натуралістична естетика не піднімалася вище «правди факту», зосереджуючись на одиничному, частковому, індивідуальному, відмовляючись від типізації чи якоїсь іншої форми художнього узагальнення, задовільняючись зображенням явища як такого.

Імпрессіонізм виник у Франції наприкінці 60-х років під впливом представників живопису критичного реалізму (Курбе, Домьє). Цей напрямок пов «язаний із творчістю таких видатних магістрів як Е. Мане, К. Моне, О. Ренуар, Е. Дега, К. Піссаро, А. Сіслей та ін. Імпрессіоністи застосовували новий метод бачення світу, заснований на безпосередньому враженні глядачів. В їх творах світ являється у своєму вічному русі, природа — у різноманітністі своїх безмежних і чудових форм. Головну увагу вони зосередили на кольорі і світлі. Цим пояснюється їх інтерес до явищ світло-повітряного середовища, різних станів атмосфери, до вивчення проблем кольору тощо. Звідси походить відмова від сюжету в традиційному розумінні на користь мотиву. Нові завдання викликали до життя цілу систему нових живописних прийомів: робота на відкритому повітрі, серії творів на один сюжет, підкреслена «випадковість» композиційного вирішення, відсутність чіткого контуру, роздільний мазок тощо.

Імпресіоністи відкрили такий бік світу, якого до них майже не помічали художники, і це природно переповнювало їх ентузіазмом відкривачів. Їх попередники відтворювали, предмети, тіла, об «єми як щось постійне і стійке. Навпаки, імпрессіоністи звернули увагу на змінність сонячного світла, ледве помітні барви, яким мова не знаходить позначення, але які пензель може зафіксувати на полотні. Це був новий бік дійсності і через нього вони шукали шлях до розуміння реального світу, до його поетичного відтворення.

Значною подією в розвитку культури було виникнення в другій половині ХІХ ст. естетики символізму. Як літературна течія символізм зароджується у Франції 60−70-х років у творчості таких відомих поетів як Ш. Бодлер, П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме. Пізніше символізм проникає в театральне мистецтво, живопис, музику. Символізмом захоплювались бельгійський драматург і поет М. Метерлінк, німецький письменник Г. Гауптман, англійський О. Уайльд, норвезький живописець і графік Е. Мунк, литовський композитор і маляр М. Чюрльоніс, російський композитор і піаніст О. Скрябін. Реалізму і натуралізму в мистецтві, позитивізму і матеріалізму в філософії вони протиставили свою поетику та естетику, в яких акцентувалась ідея таємничості світу, конфлікту між реальним та ідеальним. Символісти звертались до духовного, релігійного світу людини, вважали головним у художній творчості інтуїтивне, безсвідоме. Найчастіше вони звертались до ідей романтиків і містиків, до філософських вчень Платона, Канта, Шопенгауера, Ніцше, К «єркегора. Виходячи з ідеї, що будь яке мистецтво символічне, основною проблемою художньої творчості вони вважали проблему символу, який, за їх думкою, поєднує земне, емпіричне, тимчасове, з глибинами духу і душі, з вічним та абсолютним.

Поява наприкінці ХІХ ст. якісно нових культурних течій, які відрізнялись як від романтично-гуманістичної традиції, започаткованої ще в добу Ренесансу, так і від раціоналістичного та реалістичного підходу до проблем людського буття, поширення в філософії ірраціоналістичних, а в мистецтві декадентських настроїв було предвістям глибокої кризи, яка переслідує культуру протягом усього ХХ століття.

Список використаної літератури:

Українська та зарубіжна культура. Підручник. — К., 1999.

Велика радянська енциклопедія. — М., 1986.



_

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой