Історизми та архаїзми в літературних творах

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Історизми та архаїзми в літературних творах


ІСТОРИЗМИ — слова або сталі словосполучення, які означують реалії, що вийшли з ужитку й належать до старовини. Як стилістичний засіб І. відтворюють історичний колорит певної доби. Численні І. в творах Шевченка засвідчують його добру обізнаність у галузі історії та побуту Давнього Риму (кесар, раб, тіара, патрицій, конглав, терма, гладіатор, амфора тощо), Давньої Греції (гінекей, гетера, вісон тощо), Іудеї (фарисей, бурнус, равві, єсей, хітон тощо), а також Малої Азії, Близького Сходу, Єгипту, Європи (сарацин, копт, фараон, трубадур, галльський легіон, автодафе, чура, таляр та ін.). Основними джерелами І. періоду козаччини були для Шевченка «Краткое описание Малороссіи», літописи Самійла Величка та Самовидця, «Історія русів». З добою козаччини пов’язані назви: 1) чинів військової ієрархії (гетьман, отаман, кошовий, полковник, есаул, старшина, козак лейстровий, копітан), 2) різного роду військових угруповань (військо, табор, кіш, товариство, обоз, компанійці), 3) атрибутів влади (клейноди, булава, бунчук, знамено, труба), 4) зброї, військового спорядження (гаківниця, спис, ратище, чайка, байдак, панцир, намет).

І. в творах Шевченка, з одного боку, позначені піднесеністю, що поєднується з героїзацією, часом романтизованою гіперболізацією подій минувшини: «У труби затрубили, // У дзвони задзвонили, // Вдарили з гармати, // Знаменами, бунчугами // Гетьмана укрили» («У неділеньку у святую»), «Не вернуться запорожці, // Не встануть гетьмани, // Не покриють Україну // Червоні жупани!» («До Основ’яненка»), а з другого — пройняті іронією, зневагою, забарвлені гротесково (найчастіше при зображенні й характеристиці ворогів українського народу, різного роду нападників, поневолювачів): «…А з шкур наших // Собі багряницю // Пошив жилами твердими // І заклав столицю // В новій рясі» («Сон — У всякого сво доля»), «Як цариця по Києву // З Нечосом ходила… // І Межигорського Спаса // Вночі запалила. // І по Дніпру у золотій // Галері гуляла, // На пожар той поглядала, // Нишком усміхалась» («Невольник»).

І., навіяні історією часів Київської Русі, виконують у Шевченкових текстах функцію відтворення колориту минувшини, напр.: русичі (населення Київської Русі і вояки київських князів) — «Допировали // Хоробрі русичі той пир, // Сватів упоїли, // А самі простяглися // За землю руськую» («З передсвіта до вечора»), шелом (старовинний головний убір, який захищав вояка від ударів холодної зброї) — «З передсвіта до вечора… // Бряжчить шабля о шеломи, // Тріщать списи гартовані» (там само); улуси (селища або табори кочовників) — «Потягли в свої улуси // З турками татаре» («Заступила чорна хмара»), дружина (у Київській Русі - загін князівського війська) — «По двору тихо походжає // Старий веселий Рогволод. // Дружина, отроки, народ // Кругом його во златі сяють» («Царі»).

Історизми Шевченко вживає у прямому й переносному значеннях, пор.: орда — пряме: татарське військо («Була колись шляхетчина, // Вельможная пані; // Мірялася з москалями, з ордою, з султаном». -«Гайдамаки»), орда -переносне: натовп або взагалі велика кількість кого-, чого-небудь («За балом бал у генерала, // За генеральшою чимала // Орда панів і паничів». — «Петрусь»); отаман — пряме: виборний начальник збройного загону у козаків («Наш отаман Гамалія, // Отаман завзятий, // Забрав хлопців та й поїхав // По морю гуляти». — «Гамалія»), отамане, отамани — переносне: як форма звертання до козаків («Не в Сінопу, отамани, // Панове молодці, // А у Царград, до султана, // Поїдемо в гості!» — «Іван Підкова»); переносне значення зберігає іменник отаман у звертальних сполуках типу батьку-отамане (батьки-отамани), брате-отамане (брати-отамани), отамани товариші («Ходім, батьки-отамани, // У Фастов в неділю». — «Швачка»; «Зібрав Тарас козаченьків // Поради прохати. // «Отамани товариші, // Брати мої, діти! // Дайте мені порадоньку, // Що будем робити?» — «Тарасова ніч»). Деякі І. функціонують лише в переносному значенні, напр.: сатрап (про царя Миколу І та його прислужників) — «Найшовсь-таки один козак // Із міліона свинопасів, // Що царство все оголосив — // Сатрапа в морду затопив» («Юродивий»); візантійство (офіційна релігія) — «А панство буде колихать, // Храми, палати муровать, // Любить царя свого п’яного, // Та візантійство прославлять, // Та й більше, бачиться, нічого» («Я не нездужаю, нівроку»).

Часто вживаний у Шевченкових текстах І. гайдамака, гайдамак (козак-повстанець, учасник боротьби проти панування польських поміщиків в Україні 17−18 ст.) завдяки романтизації історичних подій та їх дійових осіб переосмислюється як «споборник святої волі», напр.: «Сини мої, гайдамаки! // Світ широкий, воля — // Ідіть, сини, погуляйте, // Пошукайте долі» («Гайдамаки»); пор. пряме значення: «Я не старець, пане! // Я, як бачте, гайдамака» (там само).

Як лексичний художній засіб І. розширюють функціональні можливості поетичного слова-образу й нерідко переростають у Шевченкових творах на слово-символ.

Література:

Рогаль М. С. Книжна мова як одно з джерел історичної військової термінології в поезіях Т. Г. Шевченка // Джерела мовної майстерності Т. Г. Шевченка. — К., 1964.



АРХАЇЗМИ (грец. arcatoz — стародавній) — слова, що є давніми, колишніми назвами реалій і вийшли із загального вжитку, а їх заступили інші синонімічні лексичні одиниці. Як стилістичний засіб А. традиційно використовуються в художній літературі для відтворення історичної реальності й тогочасної мови героїв, для надання мові урочистості, піднесеності, для характеристики негативних явищ, як засіб створення іронії, сатири та сарказму. У поезії Шевченка різні художні функції виконують власне лексичні А.: вертоград (сад), чертог (палац), ретязь (ланцюг), оливо (олівець), лиця (щоки), вої (вояки), ланіти (щоки), живот (життя), пря (спір), глаголи (слова, мова); лексико- словотвірні А.: возлісся (узлісся), подружіє (подружжя, подруга), правдолюбіє (правдолюбність), телець (теля), возвістити (сповістити), возвеселити (звеселити), воспівати (оспівувати); лексико-фонетичні А.: врата (ворота), враг (ворог), глава (голова), древо (дерево), злото (золото); семантичні А.: подлий (незнатний), позорище (видовище), витати, вітати (бути присутнім де-небудь), товариш (старшинське козацьке звання). Серед А., використаних Шевченком, значну частину становлять церковнослов’янізми, зокрема створені поетом за лексично-словотвірними взірцями давньоруської мови.

А. є органічним елементом у Шевченкових творах, що мають жанрові ознаки молитви, гімну; в подражаніях, переспівах Біблії («Молитва», молитви Яна Гуса в «Єретику» і молодого неофіта в поемі «Неофіти», «Гімн черничий», «Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осія. Глава ХІУ. Подражаніє»).

Для збереженн стилістики першоджерела у переспівах зі «Слова о полку Ігоревім» Шевченко використовує лексичні та лексико-словотвірні А., напр.: «В Путивлі-граді вранці-рано», «- Полечу, каже, зигзицею», «Рукав бобровий омочу…// Омию кров суху, отру», «на князя, ладо моє миле», «Моє веселіє украв» («Плач Ярославни»); «В степу, в незнаємому полі, // Середи землі половецької», «Поникли Ігореві стязі» («З передсвіта до вечора»). Стилізаційну функцію виконує семантичний А. пригода у словосполученні на пригоду (на допомогу): «То повертає // Той Ігор військо на пригоду // Тому буй-туру Всеволоду» (там само). У переспівах поет вдається до архаїчної форми звертання давніх русичів до богів — господине (ця форма збереглася з дохристиянських часів, коли слова господь і господин не розрізнялися): «- Вітрило-вітре, господине!» («В Путивлі-граді вранці-рано»), «- Вітрило-вітре мій єдиний, // Легкий, крилатий господине!», «Святий, огненний господине!» («Плач Ярославни»).

У поезіях, де простежується відгомін козацьких літописів, привертають увагу функціонально навантажені мовні одиниці книжного характеру — лексичний А. єси, що увиразнює авторську іронію, спрямовану на персоніфікований образ: «Чигрине, Чигрине, // Мій друже єдиний, // Проспав єси степи, ліси // І всю Україну» («Чигрине, Чигрине»); лексико-словотвірні А.: нарожденний, посланіє, незрящий («І мертвим, і живим»), перші два А. підкреслюють давню жанрову традицію, третій автор використовує для створення сатиричної тональності розповіді); лексиколізована архаїчна форма єлико мога, що служить для посилення метафоризації зображуваного: «Виступили з-за лиману // З турками татари. // Із Полісся шляхта лізе, // А гетьман-попович // Із-за Дніпра напирає - // Дурний Самойлович. // З Ромоданом. Мов та галич, // Вкрили Україну, // Та й клюють єлико мога…» («Заступила чорна хмара»). Староукраїнські А., навіяні літописами, несуть у творах Шевченка різне художнє навантаження — увиразнюють авторське застереження відступникам: «Умийтеся! образ Божий // Багном не скверніте» («І мертвим, і живим»); підсилюють уїдливо-саркастичну характеристику земляків з психологією меншовартості: «Колись будем // І по-своєму глаголать // Як німець покаже // Та до того ж й історію // Нашу нам розкаже, — // Отойді ми заходимось!..» (там само); надають переконливості авторським закликам пізнати справжню історію України: «Прочитайте знову // Тую славу. Та читайте // Од слова до слова, // Не минайте ані титли, // Ніже тії коми, // Все розберіть…та й спитайте // Тойді себе: що ми?.. // Чиї сини? яких батьків?» (там само).

По-різному реалізує Шевченко семантику офіційно-шанобливого почесного називання українських гетьманів і польських панів — ясновельможний; пор. позитивний зміст контексту: «Ясновельможний, на воронім коні, // Блисне булавою — море закипить…» («Гайдамаки»), іронічна оцінка конфедератів у прямій мові персонажа: «Жартувать, // Чи що, ти хочеш?» «Я? З панами? // Крий Боже! Зараз, дайте встать, // Ясновельможні (нишком — свині)» (там само), різко негативна оцінка діяльності тих українських гетьманів, які служили не своєму народові, а сусіднім королям і царям: «…Ось що // Ваші славні Брути: // Раби, подножки, грязь Москви, // Варшавське сміття — ваші пaни // Ясновельможнії гетьмани» («І мертвим, і живим»).

Особливого художнього ефекту досягає Шевченко шляхом зіткнення піднесених А. зі зниженою лексикою в тому самому творі («Давидові псалми», «Пророк», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осія. Глава ХІУ. Подражаніє» та ін.). Поєднання А. з розмовною лексикою, побутовізмами, стилістично зниженими оцінними словами надає висловленню усномовної експресії та забарвлює його авторською емоційністю: «Старенька сестро Аполлона, // Якби ви часом хоч на час // Придибали-таки до нас // Та, як бувало во дні они, // Возвисили свій Божий глас // До оди пишно-чепурної. // Та й заходилися б обоє // Царів абощо воспівать» («Царі»).

Література:

Сімович В. Дещо про Шевченкову архаїзовану мову // Сімович В. Українське мовознавство: Розвідки й статті. — Т.2. — Оттава, 1984;

Деркач А. Г. Функції слов’янізмів у лексиці Шевченка // Наукові записки КДУ: Зб. філол. фак-ту. — 1939. — № 1;

Дзира Я. До питання про джерела архаїзмів у мові творів Тараса Шевченка // Українська мова і література в школі. — 1961. — № 5.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой