Українці про сім " ю, рід і родинне виховання

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Українці про сім «ю, рід і родинне виховання


З ДАВНІХ-ДАВЕН серед українців виник і утвердився погляд на сім «ю і рід як на святиню, а на виховання дітей — як на святий обов «язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об «єкти, в наших предків мали свої опікувальні божества — Рід і Рожаницю, уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Обидва божества йшли безпосередньо за головними слов «янськими богами — богом грому і блискавки Перуном, сонця і світла — Дажбогом, неба — Сварогом, вогню — Хорсом.

Не буде перебільшенням сказати, що поруч із божественим культом Сонця, Неба, Води, Землі, Хліба в свідомості нашого народу віками живе культ Матері, Сім «ї, Роду, і це успадковується з покоління в покоління. Рід мав свої традиції, шанував своїх предків, і в цій пошані виховував молоде покоління. Коли народжувалася дитина, її у зв «язок роду приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал, яким об «єднували молоду пару з двох родів. Живучість цих обрядів, головні елементи яких збереглися у звичаях українців і донині, засвідчує особливо важливе значення їх для соціальної педагогіки. Впливова дія народних традицій повністю зливається з самою сутністю української етнопедагогіки, зокрема її гуманістичним спрямуванням, націленим на маніфестування вічності життя і нерозривної спадкоємності духовних надбань мертвих, живих і ненароджених поколінь. Силу її психолого-педагогічного механізму з глибокою проникливістю показав Михайло Коцюбинський у своїй знаменитій повісті «Тіні забутих предків».

Саме слово «сім «я» у щоденному спілкуванні українців репрезентує шлюбне подружжя (чоловіка й жінку), дітей та інших близьких родичів, які живуть разом. Велич і краса її підносяться аж до небес як ознака особливого авторитету й ролі в житті кожної людини засобами такого, наприклад, персоніфікованого образу:

А в тім саду три теремки:

У першому — красне сонце,

У другому — ясен місяць,

А в третьому — дрібні зірки.

Ясен місяць — пан господар,

Красне сонце — жона його,

Дрібні зірки — його дітки.

Повне щастя людини без сім «ї, без домашнього затишку немислиме. Саме тому таку ідею проголошує одна з відомих українських народних пісень:

У сусіда хата біла,

У сусіда жінка мила,

А у мене ні хатинки

Нема щастя, нема жінки.

Цю думку стверджують також народні афоризми: «Без сім «ї нема щастя на землі», «З родини йде життя людини».

Погляди на сім «ю в українців тісно пов «язані з оцінкою роду — кровної і свояцької єдності ряду поколінь, які генетично походять від одного предка, усіх родичів, рідних. А звідси й поширені серед народу стійкі вислови типу: «вести рід», «з роду до роду», «від роду в рід» — у всіх поколіннях, з покоління в покоління, від батьків до дітей; «з самого роду» — від народження. Коли комусь судилося щось від народження, кажуть: «Так на роду написано». Одиноку людину, яка не має ні батьків, ані родичів, характеризують: «ні роду, ні племені», «ні роду, ні плоду». Коли ж хтось дуже схожий на кого-небудь зовнішністю, звичками та манерами, зауважують: «Один рід, один плід». Цим засвідчується розуміння ролі спадковості, чи, як тепер прийнято тлумачити, збереження генетичного коду.

Народних афоризмів, що відображають інституцію роду й сім «ї, в українському фольклорі дуже багато. І всі вони, як правило, наголошують на важливості роду й родинних зв «язків у житті кожної людини: «Який рід, такий плід», «Яке коріння, таке й насіння». Ряд їх переходить до значно ширших узагальнень: «Від роду — до народу», «Без роду немає народу».

Закликами до вшанування роду, до єдності з ним, радістю родинній злуці й тугою за нею пройнято чимало українських народних пісень. «Роде мій красний, роде мій прекрасний!» — часто проголошується в них. І з задоволенням зазначається:

З «їжджається рід до роду

На любу розмову.

Звичайно, увага й повага до сім «ї до роду не приходить сама собою. Її треба виховувати. Це і є той природний, надійний шлях, яким дитина змалку усвідомлює свою приналежність до родини, роду, а через них — до рідного народу, української нації. Тож особлива виховна місія батьків культивується такими повчальними словами педагогічної мудрості нашого народу: «Умів дитину породити, умій і навчити», «Батько не той, хто породив, а той, хто спорядив», «Не та мати, що породила, а та, що виховала».

Добрі ті родинні стосунки, що грунтуються на взаємній чесності, щирості, доброзичливості, людській порядності. Звідси й поради: «Свого доправляйся, роду не цурайся», «Хто роду відречеться, того й рід відрече». Будь-яка фальш, навіть найменша, тут неприпустима. Очевидно, проти цього й спрямовані застереження: «Не трать ходу до поганого роду», іронізування: «Рідня — десята вода на киселі», «Близька рідня: на одному сонці онучі сушили», розчарування: «Великий рід, та ніде голови прихилити» і висновки: «Краще близький сусіда, ніж далекий родич».

Українська педагогічна мудрість закликає долати всілякі родинні незгоди й негаразди-якщо вже не виходить для дорослих, то хоча б задля дітей. Саме таку ідею утверджує народна пісня «Ой у броду, броду пили гуси воду». Розбагатілим братам, які загордились і цураються свого роду, своєї рідної сестри, не хочуть до неї, убогої, в гості прийти, вона відповідає:



— Брати ж мої, брати,

дорогії квіти,

Як ви самі не прийдете,

присилайте діти!

Знання свого родоводу — традиційна вимога української етнопедагогіки. І ця вимога не тільки декларувалась, а й неухильно виконувалась. Упевненість «Нема в світі, як родина, то вам скаже і дитина» хіба не підтверджує це? Підтримувати родину означає, перш за все, берегти честь свого народу, його високий авторитет, радувати свій рід гарною поведінкою. Така риса вироблялася в дитини у контексті самого родинного життя, на основі щоденних справ і спостережень.

Вище ми зазначали піднесення в уяві українців роду аж до небес та обожнювання його, на що зорієнтовувалися діти та молодь. Але не менш важливими були й справи земні. Дитина змалку щоденно вбирала душею тепло любові батька й матері, ласку дідусів і бабусь, піклування старших братів і сестер, увагу родичів, про сім'ю, рідних, народні вислови на цю тему. Сутність родових відносин розкривається у дитячому фольклорі часто через образи навколишньої природи, персоніфіковано, що дуже імпонує уяві, розуму й серцю дітей, а тому легко запам «ятовується. І не дивно, що колена українська дитина знає напам «ять і охоче декламує, скажімо, такий віршик, як «Ходить гарбуз по городу»:

Ходить гарбуз по городу,

Питається свого роду:

— Ой чи живі, чи здорові,

Всі родичі гарбузові?

Прекрасним засобом прояву уваги до сім «ї, роду, предків є національні звичаї і традиції. Це, зокрема, традиційні храмові свята, коли сходиться разом з дітьми й сідає за святковий стіл уся родина. Це і збереження, умноження й передача від покоління до покоління родинних реліквій. Це фотокартки родичів у хаті на стіні, прикрашені вишитими рушниками, або сімейні фотоальбоми.

А скільки уваги до сім «ї й роду спостерігаємо в українській святковій обрядовості! Так, напередодні Різдва Христового українці ставлять на почесному місці біля столу Дідуха — сніп — як символ далекого предка з надією, що цей родоначальник пращур посприяє, аби сім «я мала хліб і статки, радісне життя. Для дітей цей символічний образ дорогий іще й тим, що винагороджує за гарну поведінку подарунками. Найчастіше це різні ласощі, які батьки заздалегідь приготувати.

Посеред столу на Різдвяні свята українці ставили Деревце, зроблене із золотистих стебел і колосся пшениці, як уособлення Древа Життя, сім «ї, мудрості, вічності людського роду й життя на землі. А оскільки Деревце обвішували різними прикрасами, то воно символізувало ще й родинну радість і добробут. Витвір цей — дуже гарний, філігранний — репрезентує красу праці українських дівчат-рукомесниць. Його робили, ставили й прикрашали дівчата, особливо ті, що, як кажуть, на виданні. Звичай цей теж символічний. Дівчина, по-перше, демонструвала перед майбутніми женихами свою майстерність і вміння створювати домашній затишок та святковий настрій. По-друге, тут був смисл іще глибший: символізувалися плодючість і продовження роду. Адже кожна дівчина — це потенційна дружина, мати своїх дітей. До речі, звичай ставити Дідуха й Деревце подекуди зберігся на Україні й до нині. Живе він і в народній уяві. Згадаймо хоча б дитячий віршик:

От ялинка, деревце,

На тобі і те, і се,

Щоб ти гарною була

І, як квітка, розцвіла!

До речі, традиція ставити ялинку не українська, а запозичена. Характерною національною рисою українців є любовне ставлення до природи. Тож не могли вони в силу цієї своєї чудової ознаки вигадати такий жорстокий звичай, коли задля короткої втіхи під Новоріччя вирубують, а потім викидають тисячі, мільйони хвойних дерев. То чому б не повернути по всій Україні цей наш давній, чудовий національний звичай ставити рукотворне Деревце? Скільки було б врятовано молодих і струнких ялинок та смерічок! Як би збагатилась і прикрасилась від цього природа нашої української землі! А багатства і краси їй ніколи не бракувало.

Студенти, з якими я працюю, — майбутні вихователі дитячих садків і вчителі початкових класів — з гуманних спонукань у ставленні до природи протягом останніх років вели роз «яснювальну роботу серед населення (і словесно, і влаштуванням показових виставок) щодо заміни ялинок композиціями з хвойних гілок і різних прикрас. Але помітного успіху це не дало, що знову підтверджує: перевершити винайдене народом дуже важко. Тож візьмімо на озброєння в охороні наших лісів те, що віками застосовував наш народ, — традиційне українське Деревце.

У плеканні історичної пам «яті наших дітей, у виробленні пошанівного ставлення до роду, сім «ї чимале значення має також живе спілкування з ними в родинному колі у формі бесід та розповідей про наших пращурів, історію українського народу, рідного краю, села чи міста. Але щоб успішно діяти, самому вихователеві треба все добре знати — це аксіома.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой