Українська мова

Тип роботи:
Реферат
Предмет:
Різне


Дізнатися вартість нової

Детальна інформація про роботу

Витяг з роботи

Українська мова


ЩО ТАКЕ МОВА?

Мова займає одне з найвищих місць на шкалі національних вартостей.

У. Вайнрайх.

1. Мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із факторів самоорганізації суспільства і невід «ємна ознака таких спільнот, як рід, плем «я, народність, нація.

2. Мова існує у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення і «консервується «в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить від кожного з мовців.

3. З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, речення тощо. За цими комбінаціями окривається величезний світ значень — фонетичних, лексичних, граматичних, стилістичних. Саме в них відображені знання народу- носія мови — про світ, його структуру, ставлення людей до нього. «Мова народу — це його дух, і дух народу — це його мова «(В. фон Гум-больдт). У ній акумулюється духовна енергія народу. Вона є головною ознакою і символом нації.

4. Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо, «таким, як він є «. Насправді наше сприйняття світу відбувається крізь призму нашої мови. «Світ просіється крізь сито слів «(К. Кравс).

Підкреслимо, що в кожного народу «мовна картина світу «- своя, неповторна. Найпростіший приклад: ми в природі чуємо тільки ті звуки, які є в нашій мові (р-р-р, ш-ш-ш, ку-ку, ку-ку-рі-ку, гав-гав, няв, дзень, хрусь, хляп тощо). В інших народів ці звуконаслідування звучать зовсім інакше.

Весь світ ми «розчленовуємо «і «сортуємо «так, як це змушує нас робити структура нашої мови, у якій зафіксовано досвід усіх попередніх поколінь різних епох. Тому зникнення будь-якої мови — це незамінима втрата, яка збіднює людство в цілому.

Мова — засіб самопізнання народу, форма існування надбудови в усіх її виявах. «Мова — дім духу «(М. Гайдеггер).

«Мова є річище, яким дух може котити свої хвилі з твердою впевністю, що джерела, до яких вони його підводять, ніколи не висохнуть «(В. фон Гумбольдт).

5. Мова — найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний характер: нею просто передати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами, морським зводом чи дорожніми знаками, тоді як жоден із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою.

6. Мова — це засіб формування, оформлення та існування думки: без називання нема думання, осмислення реальності. «Ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля «(Х. Ортега-і-Гассет).

7. Мова — система знаків, матеріальних за своєю природою і соціальних за змістом та функціями. Кожен елемент мови має свою значимість лише в єдності та взаємозв «язку з іншими елементами. Тому будь-яке насильство над окремим елементом негативно позначається на мові в цілому.

8. Мова — явище суспільне. Вона виникає, розвивається, живе і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв «язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову.

Мова — не тільки витвір історії суспільства, але й активний чинник цієї історії: не тільки об «єкт, а й суб «єкт історії.

9. Формою існування мови, свідченням її життєздатності є мовлення, тобто використання цієї мови людьми в комунікативних актах у всіх сферах громадського та особистого життя.

Перестаючи бути засобом спілкування, мова стає мертвою.

10. Головними компонентами мови є фонетика, лексика, граматика.

11. Фонетика — це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос, інтонація. Фонетику мови людина повинна засвоїти на сто відсотків. Засвоєння це починається в ранньому віці: мелодику мовлення та деякі інші інтонаційні елементи людина засвоює ще в стані ембріона, звукотворення формується в основному до двох років. Більше того: навіть перший крик немовляти має національно-мовний характер. Фонетичні навички реалізуються автоматично, а тому опанування фонетикою іншої мови чи повернення до рідної вимагає певних зусиль.

12. Лексика — це сукупність слів мови. Ця сукупність внутрішньо організована, упорядкована:

слова об «єднуються в класи (частини мови), словотвірні гнізда, стилеві шари, синонімічні ряди, антонімічні пари і т. ін.

Словниковий склад різних мов неоднаковий: найбагатшим він вважається в англійській мові. У нещодавно перевиданому «Великому Оксфордському словникові «зафіксовано понад 600 тисяч слів. Мови деяких племен у джунглях Амазонії не перевищують двох тисяч слів.

Словниковий склад — найбільш мінливий, нестійкий компонент мови. Він безпосередньо відображає життя народу і чутливо реагує на будь-які зміни в ньому.

Словниковий склад — найбільш відкрита мовна підсистема, сюди легко проникають слова з інших мов. Саме тут найвиразніше відчувається чужомовна експансія, яка призводить до «розмивання «мови. Чужі слова тягнуть за собою чужі звуки, чужі словотвірні елементи, навіть граматичні форми.

Піклування про мову, її захищеність слід починати саме із захисту словника.

Вважається нормальним, коли мовець володіє одним відсотком словника мови. Цього достатньо, щоб вільно розмовляти іноземною мовою. Що стосується рідної мови, то, очевидно, на такій кількості слів зупинятися не слід. Адже, щоб нормально учитись навіть у першому класі, дитині необхідно знати щонайменше 800 слів.

13. Душею мови, її «алгеброю «є граматика. Вона найчіткіше виявляє національний характер мови, її своєрідність. Граматика — це ситема правил поєднання слів у мовленні (словосполучення, речення, текст), їх змінюваності, що обумовлена потребами цього поєднання.

На відміну від словника, граматика характеризується більшою непроникливістю для чужомовних впливів. Однак порушення граматичної будови більш боляче відбивається на мові, ніж проникнення в мову чужих слів.

Граматичний стрій мови достатньо опанувати на п «ятдесят-девяносто відсотків, щоб бути зрозумілим. Граматикою рідної мови, ясна річ, треба оволодівати досконало.

14. Мова — головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в соціальну, у члена певного суспільства. Мова бере участь у творенні людини.

15. Мова — це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.

ПОХОДЖЕННЯ НАШОЇ МОВИ

1. Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5 -3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також діалекти майбутніх балтійських, германських, індійських та іранських мов, виділилась слов «янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисячі років і почала розпадатись десь близько третього століття н.е. Цей процес завершився в основному в шостому столітті.

2. Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов «ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири переважно беруться Дніпро, Дністер і Карпати.

3. За відомостями, зафіксованими в пам «ятках писемності, історія східних слов «ян «почалась у VI столітті на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір «ях Карпат «(В. Ключевський), де утворився військовий союз слов «ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам. На думку ж М. Грушевського: «За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов «янської групи племен… ».

Зрозуміло, що початок формування мови збігається з початком формування народу.

Унаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об «єднань, а можливо, за певної участі й неслов «янських племен, сформувався етнос, котрий на початку IX століття створив державу, відому під назвою Київська Русь.

4. Чи існувала єдина давньоруська мова, чи населення Русі користувалось діалектами, а за мову писемності правила запозичена разом із християнськими книгами церковнослов «янська (давньоболгарська) мова? На ці питання немає єдиної відповіді, як і на питання, коли почали формуватись українська, білоруська та російська мови.

5. «Найважливіші фонетичні, граматичні та лексичні особливості української мови почали зароджуватися й розвиватися ще з XII ст.; у ХІУ-ХУІ ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові і словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов «янська мова — мова української нації, українська національна мова «. Наведений пасаж із академічної «Сучасної української літературної мови «(Вступ. Фонетика. К., 1969, с. 10−11) відображає офіційно-науковий погляд на походження української мови.

б. Офіційність і «єдиноправильність «цього твердження не випадкова. «Початок утворення російської мови відноситься до кінця XII ст., коли на північному сході створюється сильне Володимиро-Суздальське князівство. (…). Початок української мови також пов «язується з кінцем XII ст., коли відбувається відокремлення північно-східної Русі від південної «(Ф.П. Филин. Происхождение русского, украинского й белорусского языков. Л. 1972, с- 61). Виходить, якби не відокремилась північно-східна частина Русі, то не почала б формуватись українська мова, а точніше, мова, якою розмовляли на території Київської Русі, не трансформувалась би в напрямку майбутньої української мови. Ще рівнозначно абсурдному твердженню, що коли б не утворилася румунська мова, то на території колишньої метрополії Римської імперії не виникла б італійська мова, або, що коли б у Південній Африці не сформувалась мова африкаанс (бурська мова), то нідерландська мова, котра дала початок мові африкаанс у XVII столітті, так і застигла би на місці…

7. Зрозуміло також, чому офіційна радянська наука вважала за початок існування української мови XIV століття: саме тоді починається тріумфальна історія Московської держави.

Проте чимало авторитетних учених (Ф. Міклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська мова виникла значно раніше XIV століття і бере свій початок зі спільнослов «янської мови. Академік А. Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала «як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця ».

Твердження про праруську мову — непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, — говорив Є. Тимченко. «Три східнослов «янські мови: українська, білоруська й російська — зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. «праруської «спільної мови ніколи не було «(Ї. Огієнко).

Подібно висловлюються й сучасні видатні учені. В «історичній науці не існує достатніх доказів існування єдиної руської народності «, — пише історик-поліглот О. Пріцак.

Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов «янську, ні про спіль-нопівденнослов «янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять про спільносхіднослов «янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних маніпуляцій довести, що українці - «молодший брат » ?

В історіографії широко відома думка М. Маркевича, за якою великороси — народ, похідний від українців: український народ сформувався в незапам «ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такої думки дотримується чимало російських вчених. А славетний мовознавець князь Н. Трубецькой у 20−30 роках нашого століття називав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов «янами тільки мова.



8. Твердження чи хоча б припущення про давність української мови зразу отримували не тільки науковий, але й політичний присуд. Ще цар Олександр І звернув увагу на цитоване польським лексикографом Лінде висловлювання Л. Гурського щодо першості української мови серед слов «янських.

Теза С. Смаль-Стоцького про близкість української мови до сербської та її походження від праслов «янської одержала з боку польських, російських, а згодом і українських радянських лінгвістів епітет «націоналістично-фантастичної «.

Відомо, що і лейтенант держбезпеки СРСР Кокостиков звинувачував академіка-поліглота А. Кримського, ніби той «намагався довести історичну зверхність українців над росіянами і відсутність спорідненості між цими народами і мовами «. Цікаво, що цей слідчий інкримінував би знаному російському академікові Н. Погодіну, який «відверто зізнавався, що малоруське і великоруське наріччя різняться між собою більше, ніж між іншими слов «янськими наріччями, і навіть відмовлявся вірити, щоб вони належали «до одного роду «(А. Кримський).

«Інородцями «спільно з євреями та іншими неросійськими народами трактував українців великодержавний політик П. Столипін.

У циркулярі 1910 року П. Столипін наказував не дозволяти створення товариств «інород-ницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед собою ».

Хоча українці зараховувались до «єдиного «чи «триєдиного «російського народу, насправді їх ніколи не вважали рівними росіянам. «Нині, більше ніж будь-коли, — писав у 1847 році генерал-ад «ютант граф Орлов, — хочуть бути французи французами, германці - германцями, росіяни — росіянами і т.д. Це спрямування, з одного боку, вельми важливе, бо може зміцнити самостійність і силу народу, з іншого — породжує джерело внутрішніх заворушень, тому що, як пануючі племена піклуються про відновлення своєї народності, так рівно ж піклуються про це і племена підвладні: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни — малоросіянами «. Просто і відверто: це слова з проекту доповіді цареві Николаю І, отже, на широку публіку не розраховані. Нагадаємо, що за законами Російської імперії євреї могли проживати в Україні, але не мали права поселятися на російських етнічних територіях.

9. На питання: «Як говорили в Київській Русі? «академік В. Ключевський відповідав: «Так, як говорять малороси «. За М. Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина Київщини. «У Києві ХІІ-ХГУ століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу » , — писав В. Ягич.

Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. «Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці - англійцями, індійці - індійцями, німці - німцями), «- цілком слушно пише П. Кононенко, грунтуючись на народознавчому аналізі: хіба в «Повчанні дітям «Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям «філософія серця », що її згодом науково осмислили Сковорода і Юркевич?

Із визнання етномовної безперервності на території Київщини від часу полян до наших днів (Л. Булаховський) логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам «ятки створено «українізованою старо-слов «янщиною «(А. Кримський).

Ця українізованість місцями настільки помітна, що М. Драгоманов мав усі підстави сказати: «Слово «- перша українська дума, а плач Ярославни- пісня українки «. А. Павловський з приводу іншої славетної пам «ятки писемності зауважив: «Читаючи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян ».

10. Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєністю. Освічені верстви населення користувались літературною мовою давньоболгарського походження, а решта членів суспільства — рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю і Західною Європою полягала в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими: «Словенськь языкь й руський единь єсть «(літописець Нестор). Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших елементів розмовної мови, тобто «українізації старослов «янщини ».

11. «Українізована старослов «янщина «- давньоруська писемна мова поширювалась по всій території Київської держави. «А те, ще в усіх монастирях колишньої Росії писали цією староукраїнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у середньовічні часи йшла з київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 столітті російські дворяни вживали французьку мову замість рідної… «(Е. Ільїна).

Ця старослов «янська мова лягла в основу російської літературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. «Батьківщина нашої великоруської літературної мови — Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві «(А. Шахматов). Природно, що «українізована старослов «янщина «на російському грунті піддавалась упливові ділового, розмовного та діалектного мовлення, тобто русифікувалась.

Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б. Успенський).

12. Подібно розвивалась книжна мова і на Русі-Україні, де «старослов «янщина «зазнавала подальшої українізації. Це тривало ах до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до XX століття). Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т. Шевченка.

А «сучасна російська літературна мова продовжує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов «янської «(Б. Унбегаун).

Ось чому мова творів давньоруської писемності здається більше подібною до російської, ніж до української: їх зближують старослов «янські (давньо-болгарські) елементи. Відчуття «близькості «посилюється й через те, що давньоруські тексти здебільшого читають, озвучуючи букви по-російському, тобто так, як у сучасній російській мові, хоча існує більше підстав озвучувати їх по-українському.

13. Дещо спрощуючи проблему, можна констатувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов «язана з розмовною (живою, народною) мовою Київської Русі, а літературна мова росіян — з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і «давньорусифікованою «(українізованою) в Києві церковнослов «янською мовою.

«За підрахунками академіків А. А. Шахматова і Л. В. Щерби, близько половини елементів сучасної російської літературної мови — за походженням книжнослов «янські, генетичне пов «язані з південнослов «янською давньоболгарською мовою. Елементи східнослов «янські складають її другу половину. Важко сказати, чого більше в цій східнослов «янській половині сучасної російської літературної мови — українсько-білоруського чи власне російського, в усякому випадку дуже багато спільного східнослов «янського «(В. Журавльов).

Як бачимо, російська літературна мова дає більше підстав уважати її за «гібридну », «штучну », однак такими епітетами чомусь (зрештою, відомо чому) наділяється українська мова. Коли б відомий російський шовініст В. Шульгін був краще поінформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би «окрошкой с ботвиньйой «. А взагалі, називати мови «гібридними », «неприродними », «головними », «другосортними «і т.п. можуть хіба що вчені, «котрі примішують до науки політику і котрі в храмі науки є не жерцями, а торжниками, що продаж і купівлю творять «(А. Кримський).

14. Останніми роками в Україні з «являються публікації, автори яких коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Поновлюються в обігу дослідження учених минулого століття (Е. Классен, А. Чертков, М. Красуський та ін.), за якими українська — одна з найперших індоєвропейських мов, а наш народ — один із найстаріших державних етносів. Поглиблюється вивчення спорідненості української мови з санскритом — літературною мовою індійських аріїв, котрі декілька тисяч років тому проживали в північному Причорномор «ї.

Дослідниками доведено, що найдавніший шар «Рігведи «(бл. 4500 — 2500 р.р. до н.е.) — книги давньоіндійських священних гімнів, пов «язаний з територією на північ від Чорного моря.

Гіпотези такого типу заохочують до пошуків історичних витоків народу, до відновлення історичної пам «яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про позбавлення народу від комплексу меншовартості і зміцнення національної гідності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.

З огляду на це тут краще перебільшення чи навіть помилка, ніж українофобський штамп типу «не було, нема і бути не може «. Тим більше, що, як казав один славний філософ, є речі, в які неможливо повірити, але нема речей, яких не могло б бути.

НАЗВА НАШОЇ МОВИ

… Немає в світі ані одного національного іме-ни, яке викликало б проти себе стільки ненави-сти, злоби й нападів та пропаганди, як слов «янська назва території й народу: «Україна », «український «. Це свідчить про органічну змістовність і важливість зв «язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.

С. Шелухин.

1. Упродовж віків мова, яку нині називають українською, мала назви з коренем рус-: руська, русинська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (рус-ский язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце «старшого брата «в СРСР (назва мови ще одного східнослав «янського брата — білоруська — мало коли бралась до уваги;

вона теж вважалась одним із наріч «русского », а згодом «триєдиного русского «народа), то висувалось твердження про існування «общерусского язьпса », наріччям якого ніби-то є «малоруська мова ».

Вчитаймося в слова радянського академіка Б. Рибакова: «Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз «єднання окремих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народності «.

Метафорично зміст цього пасажу можна зобразити так: росло руське дерево, його стовбур надгриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки — українська і білоруська. Стовбур же, звісно, залишився російський.

А коли так, то » … українці повинні триматися «общерусского «язика, себто великоруського літературного язика, та тут, очевидно, підмінюються поняття, бо великоруський язик, живий і літературний, зовсім не «общерусский «язик, а таке саме тільки, як і український, «наріччя «того ідеального «русского «язика, чи східнослов «янського, що в дійсності конкретно не існує і не існував ніколи «(М. Грушевський).

2. «Русь «- це самоназва корінного народу середньовічної Київської держави, а також назва самої цієї держави. Це слово і його похідні: «руський », «русин », «русинський », «руснак «та ін. — на західних окраїнах розселення українського етносу збереглись до наших днів.

Галичина масово перейшла на терміни з коренем україн- у кінці XIX — на початку XX століття (вирішальним поштовхом стало святкування сторіччя «Енеїди «І. Котляревського). Робилось це свідомо — задля єдності українського народу, штучно розчленованого між двома імперіями: Російською та Австро-Угорською.



3. Згодом (у писемних пам «ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з «являється слово «Україна «. Протягом століть слова Русь і Україна вживалась як синоніми. Так, і Хмельницький, і письменники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.

А ще раніше в «Граматиці доброглаголивого еллинословенскаго язика «(її традиційцно називають «Адельфотес »), видрукованій у Львові в 1591 році, навіть на титульному листі написано: «Ко наказанію многоименитому Россійскому роду «. Вислови «россійскій род », «росскій род «неодноразово вживаються і в тексті «Граматики «. Проте йдеться тут не про «російський рід «у сучасному значенні, а про рід український, свідченням чого можуть слугувати хоча б приклади слів із «Граматики «: дівчинка, кошичок, хлоп «ятко, хлоп «яточко.

Але звідки на Русі взялись слова «Росія », «російський » ?

4. Слово «Росія «- це слово «Русь «у середньо-грецькому (візантійському) мовному оформленні. Кожен народ пристосовує чужі назви до своєї мови: поляки кажуть «Польска », а ми — «Польща », хорвати називають свою країну «Хрватска », а українці іменують ЇЇ «Хорватія «. Отож і середньовічні греки називали країну наших предків не «Русь », а «Росія ».

5. «Малою Руссю «в XIV столітті називали в протиставленні Великій Русі, тобто Київській Русі, Галицьке-Волинське князівство, яке займало нинішню Західну Україну з прилеглими територіями (до Дніпра на сході і Чорного моря на півдні;

значна частина західних територій Галицьке-Волинського князівства згодом відійшла до інших народів — Польщі, Румунії, Угорщини, Словаччини). До самого кінця XIV століття Київ — «мати городів руських «включався в територію Великої Русі.

Пізніше константинопольський патріархат почав називати Великою Росією Московщину, в зіставленні з тією ж таки Малою Росією — Галицько-волинською державою. Потім назва «Мала Росія «була поширена на всю територію України — колишньої метрополії Київської Русі. Спрацював принцип аналогії: Малою Грецією називали колись власне Грецію (метрополію), а Великою Грецією — колонізовані греками землі. Та ж аналогія прослідковується в історичних назвах Малої і Великої Вірменії, Британії, Польщі.

«Назви «Мала Русь «і «Велика Русь «утворені грецькою психологією і пішли з синоду царгородського патріярха в 1303 р. з справи утворення Галицько-Волинської митрополії «(С. Шелухин).

6. У XVII столітті слово «Росія «припало до вподоби дякам (чиновникам) царя Олексія Михайловича, а тоді вже всій державно-церковній верстві на чолі з самодержцем. Проте ця назва загальноприйнятою і офіційною стала не зразу. Ще у 1713 році посол Московії в Копенгагені отримав розпорядження: «У всіх курантах (газетах. — В.!., Я.Р. -В.) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Російською, про що й іншим по всіх дворах писано «. Бо й справді ніхто в Європі не плутав Русь (Україну) з Московією. Так, 28 листопада 1649 року амбасадор Франції у Польщі Арпажон писав своєму урядові: «Весь руський народ, що простягається до Литви і Вісли, піднявся проти корони ».

7. Цар Петро І заборонив називати Україну Руссю. В Росії було заборонено також слово Україна.

8. Теорію єдності Русі-Росії розробили у XVIII столітті німці, зокрема Ф. Міллер. Катерина II за-грозила всім не згідним із цією теорією тюрмою. А першим почав доводити, що Москва — спадкоємниця Києва, ще в сімдесятих роках XVII століття ректор Київської колегії і архимандрит Києво-Печерського монастиря І. Пзель. Він теж був з походження німець, і є підстави вважати, що свою концепцію обгрунтував не безкоштовно.

У 1920 році окуповану Західну Україну в Польщі офіційно почали називати «Малопольска Всходня », українців «русінами », а їхню мову — «русінською «. Таке ставлення до українців знайшло і «наукове обгрунтування «. Наприклад, польський історик Равіта-Гавронський у 1923 році писав, що назви «Україна «і «український «- це «шовіністичні вибрики … М. Грушевського ».

Подібну політику назв провадив і ліберальний уряд міжвоєнної Чехословаччини на Закарпатті.

9. У чому причина такого неприйняття слова Україна?

«Ім «я «Україна «зростається з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пізніших поколінь стає провідним вогнем, невичерпним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою «(М. Грушевський).

Значеннєвими складниками слова «Україна «і для українців, і для їх зажерливих сусідів завше були три ідеї: «незалежність », «відродження », «соборність «українського народу. Тому й було це слово для україножерів тріскою в оці, тому й намагались вони знищити назву, щоб зробити загла-ду самій Україні.

10. Поєднання у слові «русский «значень слів «руський «і «російський «давало і дає багатьом «заєдинщикам «робити висновки подібно до Со-лженіцина: «Зто все — приду манная невдавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особьім не-русским язнком «. Справді, ні народ, ні його мова тоді не називались українськими. Але це зовсім не означає, що вони були російськими, як не були росіянами члени створеної у Львові в 1848 році «Головної Руської Ради », на що натякає Солженіцин.

З таким же успіхом можна було б зарахувати до росіян Б. Хмельницького, котрий казав до польського посла: «Я став уже паном усієї Русі і не віддам її ніколи «. Або ще одного Гетьмана, який підписав «Гадяцький трактат «: «Іван Виговський, гетьман військ руських власною рукою «. І. Маркіяна Шашкевича з його щемливими рядками:

Руська мати нас родила,

Руська мати час повила,

Руська мати нас любила.

Бо й справді: » … Як могли себе усвідомлювати росіянами споконвічні українці, які одвічно жили на берегах Дніпра, більш як за сім століть до народження Москви, заснованої київським князем, і яка потім уже стала столицею Російської держави? «(Б. Олійник).

Князь Юрій Долгорукий, намагаючись оволодіти київським престолом, вирушив із Ростово-Суз-дальської землі «в Русь «. Архиєпископ Нифонт теж ішов з Новгорода в «Русь «. Коротко кажучи, «літописці ніде не відобразили назву «Русь «стосовно північне-східного (тобто нинішнього російського. — В.І., Я.Р. -В.) населення «(«Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії «, К., 1990, с. 62). Те ж і в художніх творах: «О Руская земле, уже за шеломя-нем єси » , — читаємо в «Слові о полку Ігоревім ».

Тож хіба не ясно, якої території і якого народу перш за все стосувались слова з коренем рус-? І хіба не зрозуміло, чому бідкались «малороси «у XVIII столітті: «Відомо ж бо, що раніше були ми те, що тепер Московці: уряд, першість і сама назва Русі від нас до них перейшли «(История Ру-совь или Малой Росіи, 1846, с. 204).

11. До «московців «від нас перейшла і назва мови. » … Лексикальний і граматичний материял руської мови в XVIII і XIX віці поглинув московський діялект і то так, що новоуправлена великоруська літературна мова навіть атрибут «руський «собі присвоїла, однак всяке непорозумінє упало би, коли б великоруська мова свій московський початок і ім «я задержала «(О. Огоновський). Щоб читачі не подумали, що це вигадка українських націоналістів, наведемо твердження князя Н. Трубецького — видатного мовознавця і великого російського патріота, якого настільки ж можна запідозрити в про-українських симпатіях, як Д. Донцова у проросій-ських: «усім відомо, скільки бурі викликало виправлення московських богослужбових книг за львівськими і київськими зразками і діяльність у Москві київських учених. Як би там не було, в XVII ст. київська традиція церковнослов «янської мови подолала московську, витіснила її в старообрядницьке підпілля, і сама зацарювала в Москві… «. А ця церковнослов «янська мова, «лежить в основі і світської російської літературної мови «. Так говорив не лише Н. Трубецькой, а й інші найавторитетніші фахівці з історії російської мови.

Якщо у творенні російської літературної мови визначальну роль відіграли українські учені і церковно-політичні діячі, прищепивши їй величезну кількість ознак руської, тобто української, мови, то це аж ніяк не повинно би бути підставою для того, щоб уважати українську мову «наречием «російської, її молодшою сестрою і т.п. І термін «русский «тут не повинен вводити в оману. Адже росіяни аж до XVIII століття називались москови-тами, а їхня країна — Московією.

12. Політику імперської Росії щодо України і її мови добре знали і розуміли освічені люди Європи. Так, 2 лютого 1869 року Делямар розіслав членам сенату і міністрам Франції петицію під назвою «15-мільйонний європейський народ, забутий в історії «, де, зокрема, писав: «Рутени мали раніше ім «я Русинів і Руських і були поневолені Московитами в минулому столітті, після чого народ-поневолювач перейняв собі ім «я переможеного народу для того, щоби надати собі видимі права на володіння цим народом. Таким чином, імена Руських і Московитів нині здаються нам синонімами, тоді як справді для історика вони радикально різні. Це змішування дозволило Московитам присвоїти собі також історію Рутенів. (…). Ї земля того народу, який ми нині називаємо Рутенами, звалась Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо Руським, звався Московитами, а їхня земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії. Як же сталася ця зміна? Виключно через те, що вже ціле століття московський уряд працює над тим, щоб домогтись повного злиття значення обох цих назв ».

Окремі автори пропонують з метою виправлення становища не вживати щодо росіян етнонім, перебраний ними від українців. Так, Л. Кіпніс пише:

«Певен, що корінній русі (тобто українцям) для випрямлення власної історичної свідомості слід відновити свою звичку називати велику братню націю в колишній спосіб, як називали її раніше, тільки її і нікого, крім неї. Йдеться, власне, про етнонім «москалі «(або ж «москальство », «москва », «московський «і т. ін.) ».

13. Серед поляків від 1672 року поширюється версія Грондського про те, що назва «Україна «є означенням окраїни, пограниччя Польщі. Навіть якщо припустити, що ця назва виникла у XII столітті, то яким чином, наприклад, Переяславська земля могла тоді вважатись окраїною Польщі - невеликої, нестійкої держави, віддаленої від Переяславщини? Коли у Києві, Чернігові вже були величні храми, у Польщі тільки починали будуватись маленькі молитовні. А літописання в Польщі виникло на двісті років пізніше, ніж на Русі, та й то латинською мовою. «На жаль, нам, полякам, нічого читати з перших шести століть нашої історії «(Я. Парандовський).

Окраїною називають якусь землю ті люди, які живуть у центрі, а не самі мешканці окраїни. З цього мало б випливати, що назву «Україна «придумали для українців поляки! Саме в цьому 5 січня 1939 року міністр закордонних справ Польщі полковник Бек переконував канцлера Німецького райху єфрейтора Шікльгрубера (Гітлера), заодно доводячи йому, що Карпатська Україна не має нічого спільного з власне Україною, через що Карпатську Україну необхідно ліквідувати (В. Косик).

Незважаючи на примітивну бездоказовість такого тлумачення слова «Україна », воно дожило не лише в побутовій свідомості багатьох поляків, а й у польській науці до наших днів. 1992 року вийшла польською мовою «Історія Польщі «О. Галецького (переклад з англомовного видання 1956р.), у якій читаємо, що назву «козаки «дали «важкій для означення суспільній групі, яка виникла на «Україні «, тобто на окраїнах держави Ягеллонів ».

У часи, коли вперше письмово згадується Україна, Казимир Справедливий не володів навіть всіма польськими землями. Це вже пізніше, через півтора століття, інший Казимир, якого поляки називають Великим, зрозумівши, що дорога на захід йому заказана німцями, «знайшов за це зразу ж значну компенсацію на сході, де відкрились мало не безмежні перспективи для Польщі «(О. Галецький).

Розпочавши реалізацію цих перспектив у 1340 році, поляки з часом зуміли заволодіти всією Україною. А щоб утримати її в покорі, щоб довести собі і іншим легітимність свого панування на чужій землі, використовували найрізноманітніші засоби, в тому числі й словесні. Цьому мала слугувати і версія, що поляки охрестили Україною свою окраїну. Як сміють українці говорити про якусь самостійність, коли сама назва їхньої землі свідчить про її приналежність до Польщі?

14. Не спромоглись на щось оригінальніше і російські «заєдінщікі «. Вони теж віддавна пишуть і говорять, що Україна — це окраїна. Розуміється, не Польщі, а, як здогадується проникливий читач, — Росії. Цю думку настирливо пропагував відомий російський шовініст В. Шульгін, який закликав організувати проти українства хрестовий похід. Полтавський губернатор у 1914 році в рапорті міністрові внутрішніх справ Росії пропонував «слово «Україна «пояснювати як «окраїну «Російської держави в давні часи «. В окраїнності України переконані і ті нинішні російські діячі, що пропонують альтернативу: або Україна знову приєднується до Великої Росії, або — війна. І зовсім не суттєво, що столиця майбутньої Росії - Москва згадується вперше як маленька застава під 1147 роком, а Московської - Російської - Радянської держави ще довго на світі не було, коли, наприклад, Галичину літописець називав Україною у 1189 році.

Страшно цікаво, як би тлумачили назву «Україна «турки, коли б наша земля свого часу разом із Молдавією опинилась у складі Оттоманської Порти?

15. Було б помилково вважати, що антиукраїнські ідеї йдуть лише із Заходу на Схід, тобто з Польщі до Росії. Тут спостерігаємо двосторонній рух. Ще на початку нашого століття один польський політик писав: «Русь-Україна є третім складником троїстої єдності майбутньої Речі Посполитої «. Їдея була запозичена у чорносотенців, які говорили про «триєдиний русский народ «. Ця думка продовжує тліти у середовищі польських і російських україножерів і в наші дні.

16. До назви «Україна «мали неабиякі претензії і галицькі москвофіли, підтримувані російським урядом і чорносотенними організаціями на кшалт «Союза русскаго народа «. Щоб скомпрометувати цю назву в очах західних українців, вони стверджували, що її видумали «ляхи », аби розчленувати «єдіную русскую народность ».

17. Воістину, мав рацію поет:

/ на зло ворогам засіяла вона,

Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

І лихим ворогам буде очі сліпить.

(В. Самійленко).

Намагання україножерів минулого виявилися марними. Такими ж безплідними будуть старання їхніх нинішніх послідовників.

МОВА В СУСПІЛЬСТВІ

Раби — це нація, котра не має Слова,

Тому й не зможе захистить себе.

О. Пахльовська.

1. Суспільство внутрішньо неоднорідне: у ньому наявні різні класи, стани, прошарки, групи тощо.

Кожен із цих стратумів має свої мовні інтереси, більше того, намагається виробити власну систему спілкування. Виникають соціальні діалекти, жаргони, арго, у літературній мові існують різні стилі.

Усі ці різновиди загальнонародної мови називаються її субкодами. Наявність таких субкодів — цілком нормальне явище в житті мови, вони є свідченням природності її розвитку: неоднорідність суспільства відображається в його мові. Загальнонародна мова збагачується елементами, виробленими в її субкодах.

2. Мова без усієї сукупності таких субкодів, властивих розвиненим мовам на сучасному етапі, не може належним чином задовольняти комунікативні потреби суспільства, його стратумів, що знецінює її в очах чужинців і власних носіїв, особливо молоді. А це має наслідком використання в українському суспільстві не тільки певних субкодів чужої мови, але й чужої мови взагалі.

Хіба не свідчать про це епітети «колхозний », «курдупельний », «рагульській язик », якими наділяють нашу мову її «доброзичливці «?

3. У ситуації непаритетної двомовності певні суб-коди формуються на основі іншої, домінуючої мови. Так, українсько-російська двомовність характеризується відсутністю молодіжного жаргону української мови, багатьох професійних субкодів, виробничо-технічного стилю, недостатньою розробленістю наукового стилю та його різновидів (медичного, юридичного, хімічного, фізичного тощо).

Якщо ж врахувати, що на сучасному етапі домінуючу роль у розвитку національних мов відіграють субкоди, пов «язані з науково-технічним прогресом, то виразною стає небезпека подальшого розвитку української мови, названі субкоди якої або взагалі не розвиваються, або просто копіються з іншої мови.

4. Майстри слова — поети, прозаїки, публіцисти зробили і роблять чимало для функціонування і розвитку української мови. Однак їм не під силу освоїти всі сфери функціонування мови, особливо в тих ділянках, де домінують певні субкоди.

Звідси — велика відповідальність за мову та її майбутнє, яка лягає на науковців, технічну інтелігенцію, виробничників, адміністративно — управлінський апарат, організаторів фізкультури і спорту, духовенство тощо. Адже «інтелектуальна діяльність і мова єдині і невіддільні одна від одної «(В. фон Гумбольдт).

Із нервовим прискоренням рухається час у кінці XX століття. Змінюється політична карта світу, відходять у небуття донедавна всесильні доктрини, знову стає вартісним те, що вважалось пережитком минулого і як таке зневажалось та переслідувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу і підганяв інших до «світлого майбутнього ».

Нівельовані та уніфіковані цивілізацією, люди світу починають гарячкове шукати своїх етнічних коренів, витоків своєї культури і духовності, без яких загроза перетворення людини на біоробота стає чимраз очевиднішою, а безсенсовність існування — відчутнішою.

Остаточно втрачають кредит довір «я концепції та теорії про історичні і неісторичні, державні і недержавні, передові і відсталі народи. «Неісторичні «стають історичними, «недержавні «здобувають державність, «відсталі «за незначний для історії відрізок часу наздоганяють, а іноді переганяють «передових «. І в усьому цьому відчувається нездоланна воля до свободи. Природно, що не у всіх народів вона виявляється одночасно і з однаковою силою.

Черговий раз, після незліченних жертв і втрат, піднімається з колін народ Русі-України. Фізично почетвертований, на третину яничаризований, наполовину манкуртизований, поголовне зневажений — він здіймається на повен зріст, щоб «у народів вольнім колі «знову оголосити на весь світ:

«Ще не вмерла Україна! «

«Ще не вмерла і не вмре! «

Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жива наша пісня, наша історія, наша єдність і одність.

Живе наша мова — і з нами наші князі і гетьмани, наші письменники і вчені, наші державники і збройні оборонці.

Живе наша мова — і з нами 15-мільйонна діаспора.

Живе наша мова — і наш голос звучить у вселенському хорі народів.

Бо наша мова — це наша релігія, наша держава, наша минувшина, наша надія, наше майбутнє.

Бо наша мова — це ми, українці, — добрий, чесний, працьовитий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дністра, там, де була колиска індоєвропейських народів, де сформувався тип білої людини.

Бо наша мова — це наша пісня, а народ, котрий має таку пісню, не здатний чинити неспровоковане зло іншим народам.

Показати Згорнути
Заповнити форму поточною роботою