Про особливості висвітлення проблем мовної імпліцитності з логічного погляду

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Про особливості висвітлення проблем мовної імпліцитності з логічного погляду


Широке й різноманітне коло питань, що стосується імпліцитного (прихованого) у мові (мовленні), привертає увагу дослідників. Незважаючи на це, «нез'ясованими залишаються питання психологічних, логічних, когнітивних та інших основ імпліцитності, механізмів її виявлення, типів невираженості їх співвідношення, способів і закономірностей „кодування“ імпліцитного мовцем та „декодування“ слухачем і багато інших» [4, с. 106]. Такий стан дослідження, зрозуміло, впливає й на те, що саме поняття прихованості не має усталеного визначення у лінгвістичних словниках, енциклопедіях [1, с. 174; 21, с. 219], по-різному трактують термінослова «імпліцитний», «імпліцитно», «імпліцитність» у наукових працях.

Простежимо, як дослідники з’ясовують сутність імпліцитного, особливості його конкретних лінгвальних проявів.

Мовна імпліцитність справді багатовимірне явище, яке охоплює мовознавчі й логічні аспекти.

Деякі дослідники трактують мовну імпліцитність з погляду співвідношення форм мислення (поняття, судження) з відповідними мовними одиницями, причому йдеться про їх діяльнісний зв’язок, що виявляється в пізнавально-комунікативних процесах.

Форми й закони мислення — це предмет логіки [10, с. 248], тому значною мірою лінгвістичний розгляд імпліцитної семантики лінгвальних величин перетинається з розв’язанням логічних питань, що характерно, зокрема, для дослідження В. Багдасаряна «Проблема імпліцитного (логіко-методологічний аналіз)» [2]. У дослідженні розкривається загальне розуміння імпліцитного як особливої форми вираження думки (у зіставленні з експліцитним), роль прихованого у функціонуванні мови. Помітне місце відведено власне логічній проблематиці імпліцитного, розглядові якої присвячено розділ «Імпліцитне і деякі логічні поняття» [там само, с. 66−121], де висвітлюються співвідношення поняття й судження, розширена теорія силогізму, неявне визначення поняття, Арістотелеве трактування основних законів мислення та інші питання, які не мають прямого стосунку до з’ясування лінгвальної імпліцитності.

Розглянемо повніше ті моменти, які безпосередньо пов «язані з лінгвістичним аспектом прихованості.

Насамперед зауважимо1, що В. Багдасарян не послуговується терміном «імпліцитність», а використовує прикметник (часто субстантивований) «імпліцитний». Позначуване ним поняття він розкриває у його зіставленні з експліцитним: «Експліцитним, або явним, є те, що має своє власне, повне, безпосереднє словесне вираження, імпліцитним же, чи неявним, є те, що не має такого словесного вираження, але домислюється з опорою на експліцитне, виражається й сприймається адресатом за допомогою експліцитного, а також контексту та інших чинників» [там само, с. 5]. Уточнюють наведене визначення ще такі твердження: імпліцитне «існує не на поверхні, а в глибині мови, як нижній, прихований шар змісту, воно є «щось несамостійне, залежне, похідне» [там само, с. 6].

Дослідник наголошує також на функціональному (мовленнєвому) моменті, зауважуючи, що «проблема імпліцитного стає очевидною, коли ми ставимо такі питання, як: що говорить ця людина і що вона хоче сказати цим, […] що вона має на увазі,[…] який прихований смисл, підтекст її слів» [там само, с. 8]. Проте мовленнєвий аспект у нього значною мірою підпорядкований логічному. За В. Багдасаряном, «імпліцитними можуть бути як цілі судження і навіть міркування, так і менші одиниці мисленнєвого змісту, виділені за яким-небудь принципом. Якраз перевага логічного підходу до імпліцитного підводить автора монографії до висновку, за яким «експліцитними чи імпліцитними бувають думки, а не мовні одиниці, але думки не самі по собі, а в своєму стосунку до засобів мовного вираження» [там само, с. 6]. На цьому твердженні зупинимося детальніше, бо воно не в усьому збігається з лінгвістичним розумінням прихованого.

У мовознавстві поняття імпліцитного стосується не лише площини мовного змісту (семантики), про що, наприклад, свідчать навіть назви праць на зразок «Імпліцитний зміст висловлювання» [6], а також інші дослідження [3; 15, с. 142−159]. До цієї категорії звертаються в граматиці [8, с. 78−94; 17] у процесі розгляду тексту [12, с. 92−1 13], дериваційних процесів [22, с. 51] тощо, а характеристику «імпліцитний» застосовують і щодо лінгвоодиниць. Наприклад, у праці «Російські складні речення асиметричної структури» є розділ «Імпліцитні складні речення з відношенням 2: 3» [9, с. 48−85], у якому розглядаються такі «імпліцитні конструкції, в яких […] двом предикативним одиницям в імпліцитному висловлюванні відповідає три предикативні одиниці в семантично тотожних експліцитних» [там само, с. 51]. На терміносполучення «імпліцитні конструкції» натрапляємо у статті В.І. Кононенка «Прийменниково-субстантивний комплекс в аспекті синтаксису» [4]. Поняття імпліцитної деривації (implizite Derivation) та імпліцитних дериватів (implizite Derivate) відшукуємо у В. Фляйшера [22, с. 51]. Учений розмежовує «патроніми експліцитні (патронімічні деривати)» й «патроніми імпліцитні (семантичні утворення)», в яких «формальні показники патронімічності відсутні» (Гончар, Мороз, Франко), й П. Чучка [19, с. 51].

Отже, у мовознавстві простежуємо таке розуміння імпліцитності, яке не повністю узгоджується з тим, що випливає з її трактування В. Багдасаряном. Правда, дехто з лінгвістів, навіть тих, хто серед різних аспектів розгляду імпліцитності (психологічного, логічного, філософського, комунікативного тощо) прагне обмежитись тільки лінгвістичним, також фактично зводить його до аналізу способу вираження смислової структури висловлювання значною мірою з погляду логіки: «Кожне імпліцитне висловлювання є зняте міркування. За називанням факту тут завжди приховується логічна мета умовиводів [… ]» [16, с. 58]. А з цього випливає досить категоричний висновок: «Імпліцитність як мовне явище поширюється тільки на висловлювання, тобто на конструкції, що мають форму речення. Не може бути імпліцитності у сфері морфем, слів і словосполучень» [там само, с. 58]. Із цим твердженням важко повністю погодитися. Не викликає сумніву те, що саме у висловлюванні (реченні), як мовленнєвій одиниці, безпосередньо й найпомітніше виявляє себе можлива імпліцитність компонентів його змістової структури (пор. Ми, безсумнівно, зустрінемось завтра і розгорнутий варіант: Я не сумніваюсь, що зустрінуся з тобою завтра). Однак, здатність комунікативних величин (висловлювань) зосереджувати й виявляти приховану додаткову інформацію не може не бути закладеною у певних властивостях мови як ієрархічно структурованої знакової системи, механізмах співвідношення планів змісту й вираження на різних рівнях її складної будови. Тому ми схиляємося до думки тих дослідників імпліцитності, що вкладають у це поняття достатньо широкий зміст, який дає змогу охоплювати ним не тільки вияви прихованої семантики мовних одиниць різної структури, а й прихованість дериваційних структурно-семантичних перетворень.

До речі, В. Багдасарян, який наголошує на імпліцитності «думки, а не мовної одиниці», стверджує, що «імпліцитне проявляється як закономірна, внутрішньо властива мові форма функціонування» і «виступає специфічними способами на всіх рівнях мови (слово, словосполучення, речення, мовлення)» [2, с. 135].

Ще одне міркування цього дослідника потребує коментарів. Слушно вказуючи на важливість, необхідність вивчення імпліцитного, В. Багдасарян, на наш погляд, дещо применшує потребу з’ясування сутності експліцитного. Для нього питання «про експліцитне в принципі збігається з питанням про вираження думки в мові взагалі, у процесі якого імпліцитне є лише специфічним допоміжним, додатковим аспектом». А «тому експліцитне не є науковою проблемою, на відміну від імпліцитного» [там само, с. 6].

У зв «язку з цим одразу виникає питання: «Чому експліцитне як вираження думки в мові взагалі не є науковою проблемою?» Адже мовлення — це, зрештою, не просто говоріння, а «спосіб формування і формулювання думки за допомогою мови» [7, с. 72], кодування інформації мовними знаками, які, власне, забезпечують вираження думки в мові, інакше кажучи, те, що В. Багдасарян уважає експліцитним.З огляду на те, що експліцитний спосіб вираження наслідків мислення — це комплекс складних проблем, для розв’язання якого лише складаються певні теоретичні й експериментально-практичні передумови [там само, с. 12], ми не сприймаємо експліцитність як самоочевидний факт, що не потребує жодних пояснень. Крім того, певна нечіткість у трактуванні експліцитного щодо імпліцитного породжує суперечності в інтерпретації останнього.

Наприклад, нульові показники в мові часто є характерною ознакою певного виду імпліцитності - поверхневої репрезентації одиниць синтаксичної структури речення за допомогою синтаксичного чи морфологічного нуля [21, с. 219]. Водночас висловлюється протилежне: «Нульові показники (нульова морфема, нульовий артикль) варто розглядати швидше як рівноправні маркери поряд із ненульовими в системі опозицій» [20, с. 110]. Однак у лінгвістиці маркованість стосується випадків насамперед явного (позитивного) вираження [1, с. 223], зокрема вираження семантики за допомогою матеріальних показників звукової форми. Зауважимо, що поняття експліцитності мовних значень на противагу їх імпліцитності якраз і розкривається як безпосередність матеріального вираження цих значень. Саме так окреслює перше зі згаданих понять М. Нікітін, який не тільки не оминає питання експліцитності, а й подає перелік тих значень, що він у мовленні визнає експліцитними. До них належать знакові (кодифіковані) значення мовних одиниць, узуальні значення невербальних, паралінгвальних засобів тощо. Причому усі вони експліцитні, бо в «них є матеріальне вираження» [15, с. 144].

Отже, важливість всебічного дослідження проблеми імпліцитності не тільки не знімає, як здалося В. Багдасаряну, питання про експліцитність («вираження думки в мові взагалі»), а навпаки, виявляє такі моменти експлікації, без з’ясування яких важко очікувати несуперечливого висвітлення певних аспектів прихованості семантики, тих додаткових імпліцитних компонентів смислу, що забезпечують поглиблення, розширення інформативності знакових лінгвоодиниць у мовленні, комунікативній діяльності. У праці зосереджено увагу й на інших проблемних питаннях: на недоцільності ототожнення власне імпліцитного з його аналогами, серед яких і значення в цілому щодо знака [2, с. 13] та на розрізненні видів прихованого за характером і широтою контексту, а також за тим, чи усвідомлює автор імпліцитне або ж не усвідомлює його [там само, с. 8−9]. У дослідженні лише окреслено проблеми, які потребують грунтовного висвітлення, однак це не применшує важливості багатьох виділених В. Багдасаряном питань для подальшого вивчення імпліцитності.

Поряд із з’ясуванням сутності імпліцитного дослідник аналізує випадки, у яких простежується приховане, окреслюючи межі поширення імпліцитного. При цьому перелік таких випадків охоплює різні лінгвальні та логічні явища, факти, однак сам аналіз не містить певної класифікацієї чи розрізнення видів (типів) прихованого. Побіжно охарактеризовано й проілюстровано вияви імпліцитного.

1. Скорочення («об-во» — «общество»). 2. Абревіатура. 3. Переносне вживання слів. 4. Уживання загальних іменників в одиничному смислі. 5. Займенник. 6. Вираження додаткових думок на основі лексичного значення слів, зокрема лексем на зразок «только», «также», «кроме», «следовательно» тощо. 7. Поняття в своєму визначенні й поділі. 8. Логічний наголос. 9. Питання. 10. Неповне речення. 11. Односкладне речення. 12. Ентимема (умовивід, у якому одне з його суджень виражено імпліцитно). 13. Умовивід (дослідник привертає увагу до того, що не тільки в ентимемах, але й у звичайних умовиводах засновки імпліцитно містять думку, виражену у висновку). 14. Математична задача. 15. Наведення прикладу (останній наводиться не сам для себе, а для підтвердження іншої думки, яку він представляє). 16. Певне знання у поєднанні з іншими знаннями (адресат, щоб здобути з наявного в авторському мовленні знання імпліцитну інформацію, поєднує це знання з іншими своїми знаннями, внаслідок чого імпліцитне у вигляді можливості стає реальним, здобутим і зрозумілим). 17. Дипломатична мова. 18. Деякі особливі випадки того, що є зрозумілим само собою (наприклад, якщо людина стверджує чи заперечує щось про об'єкт, то незалежно від істинності чи хибності думки, само собою є зрозумілим те, що людина вважає об «єкт таким, що реально існує). 19. Художнє слово (імпліцитне виступає як специфічний засіб створення художнього слова і виявляється не тільки в дотепах, але в будь-якому жанрі художньої літератури, народній творчості) [там само: с. 29−64].

У монографії В. Багдасаряна «Проблема имплицитного (логико-методологический анализ)» висвітлено також стан дослідження імпліцитного, згадано публікації таких авторів, як Т. Спільман [18], І. Гальперін [5], В. Кухаренко [12], хоча на час виходу в світ цієї монографії(1983), побачили світ інші наукові праці, які стосуються безпосередньо проблеми імпліцитного.

Дещо грунтовніше В. Багдасарян аналізує праці В. Мороза [13; 14], вбачаючи головну заслугу вченого в тому, що він «ставить питання про імпліцитне в цілому, в загальному плані, про необхідність дослідження його як особливого явища» [2, с. 19]. Водночас простежуємо певну непослідовність оцінювання згаданих праць, бо їх «тільки умовно можна вважати працями, присвяченими спеціально імпліцитному як такому» [там само, с. 20].

Звернемо увагу на висвітлення проблеми імпліцитного у праці «Думка і речення» В. Мороза [13].

Зокрема, учений переконує, що «з'ясування співвідношення думки і речення тісно пов’язане з аналізом того явища, яке прийнято називати домислюванням» [там само, с. 5]. При цьому він уважає російський термін «подразумевание» недостатньо точним для окреслення всього того, що «не отримує вираження при формулюванні речення, але міститься в самому акті мислення», однак не пропонує іншого терміна.

Критично розглядаючи деякі засади синтаксичної теорії речення (передовсім традиційні уявлення про його головні й другорядні члени) та підхід логіків і мовознавців до трактування домислювання тільки як усвідомлюваного феномена, дослідник доводить, що поступальність у розв’язанні деяких синтаксичних та логічних проблем значною мірою залежить від визнання неусвідомлюваного характеру цього явища. Він акцентує увагу на тому, що «вчення про думку дає підстави лише умовно розрізняти судження і речення. Зовнішнє мовленнєве оформлення судження називається реченням, а речення з його прихованими компонентами становить собою судження» [там само: с. 13 114]. Зближення граматики з логічною наукою певною мірою залежить саме «від розроблення питання домислювання при передаванні результатів руху думки» [там само: с. 6].

Одну з головних причин недостатнього аналізу домислювання В. Мороз вбачає у певному підході до нього: «Домислювання ж, що не охоплювалося свідомістю; не визнавалося ні в логіці, ні в психології, бо не було і відкритого приводу підозрювати наявність прихованих сторін мислення» [там само: с. 7]. Цим також можна пояснити несприйняття домислювання деякими мовознавцями, хоча вони постійно стикалися з його виявами, бо мають справу з осмисленими мовленнєвими висловлюваннями, а питання про зміст останніх ніколи в мовознавстві повністю не знімалося.

Учений полемізує із тими мовознавцями, що не поділяють висновків О. Пєшковського щодо статусу висловлювань на зразок російських «Покойной ночи!». Дослідник зазначає: «О.М. Пєшковський не мав рації, коли вважав домислювання, наявне в ньому [наведеному висловлюванні - Л.Н. ], безпосередньо вловлюваним свідомістю, але безумовно мав рацію, говорячи про його компоненти, яких бракує. Зрозуміло, в розгорнутому вигляді воно буде таким: «Я желаю тебе (вам) покойной ночи» [там само: с. 21].

Неусвідомлюване домислювання, за В. Морозом, «трапляється не тільки в силогізмах, але й у будь-якому реченні» [там само, с. 17]. Він твердить: «Говорячи або думаючи, ми хоч і наводимо частини судження в скороченому вигляді, та в нас є знання, що випущено, навіть якщо воно безпосередньо й не усвідомлюється» [там само, с. 20].

Аналіз окремих типів неповних, односкладних речень та деяких аспектів судження й поняття дав змогу ученому поставити питання про необхідність розрізнення ближчого й віддаленого домислювання. Перше стосується вираження тої самої думки. У разі його виявлення речення стає «більш поширеним» [там само, с. 17]. Друге — виходить за межі певного речення. Ці «приховані сторони думки, якщо це необхідно з метою аналізу, також можуть бути виявлені в мовленні, але не в одному і тому ж реченні» [там само, с. 17−18]. Тобто у цьому випадку йдеться про несформульовані знання, що «є обов’язковим фундаментом для появи будь-якого речення» [там само, с. 36]. Таке розрізнення частково перетинається з розмежуванням (у пізніших власне мовознавчих працях) імпліцитності у вузькому значенні цього терміна та його широкому трактуванні, згідно з яким її вважають явищем, що супроводжує психічний процес творення думки й судження (маються на увазі насамперед фонові знання, або пресупозиція, що впливає на оформлення і розуміння висловлювання) [20, с. 133−118].

Навіть побіжний аналіз праці В. Мороза «Думка і речення» засвідчує, що викладені в ній міркування, спостереження і висновки є важливими для розуміння сутності домислювання, певні аспекти якого виявляються в мовленнєвих (комунікативних) процесах і з лінгвістичного погляду інтерпретуються в межах теорії імпліцитності. І хоча дослідник не послуговується терміном «імпліцитне», а окремі положення викликають певні застереження, немає достатніх підстав для того, щоб не брати до уваги цієї праці.

І В. Багдасарян, і В. Мороз аналізують певні аспекти прихованого, поєднуючи логічний і певною мірою мовознавчий підходи — логіко-лінгвістична інтерпретація, оскільки увага зосереджується на смисловій імпліцитності висловлювань, а також на функціональній семантиці інших знакових лінгвовеличин.

Категорія імпліцитного розкривається в площині співвідношення мислення й мови як особливий непрямий (посередній) спосіб вираження думки, який спирається на прямий, експліцитний, а також як прихований (глибинний) шар домислюваного змісту, який носії мови осягають у комунікативних процесах за допомогою експліцитного, контексту та інших чинників.

Саме домислювання (у трактуванні В. Мороза насамперед неусвідомлюване) висувається на перший план і вважається явищем, яке значною мірою виявляє специфіку імпліцитного.

Аналізовані праці не вичерпують широкого кола власне лінгвістичної проблематики імпліцитності. Деяких мовознавчих аспектів імпліцитного (наприклад, морфологічного й дериватологічного) дослідники, праці яких проаналізовано, не торкаються.

Однак це не применшує важливості тих концептуальних положень, на які спираються В. Мороз та В. Багдасарян, осмислюючи суттєві особливості імпліцитного, і які можуть стати базою для теоретичного узагальнення різних, власне мовознавчих, підходів до розв’язання багатогранної проблеми імпліцитності.



Список використаної літератури:

1. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. М., 1966.

2. Багдасарян В. X. Проблема имплицитного (логико-методологический анализ). Ереван, 1983.

3. Бацевич Ф. С. Співвідношення типів смислової імпліцитності в мові (на матеріалі російської мови) // Мовознавство. 1993. № 1.

4. Бацевич Ф. С., Космеда Т. А. Очерки по функциональной лексикологии. Львов, 1997.

5. Гальперин Й. Р. Информативность единиц языка: Пособие по курсу общего языкознания. М., 1974.

6. Долинин К. А. Имплицитное содержание высказывания // Вопросы языкознания. 1983. № 6.

7. Исследование речевого мышления в психолингвистике. М., 1985.

8. Кацнельсон С. Д. Типология языка и речевое мышление. Ленинград, 1972.

9. Колосова Т. А. Русские сложные предложения асимметрической структуры. Воронеж, 1980.

10. Кондаков Н. И. Логический словарь. М., 1971.

11. Кононенко В.І. Прийменниково-субстантивний комплекс в аспекті синтаксису // Мовознавство. 1978. № 3.

12. Кухаренко В. А. Интерпретация текста. Ленинград, 1979.

13. Мороз В. Н. Мысль и предложение. Ташкент, 1960.

14. Мороз В. Н. Об оборотных и полуоборотных высказываниях. Ташкент, 1971.

15. Никитин М. В. Основы лингвистической теории значения. М., 1988.

16. Панина Н. А. Имплицитность языкового выражения и ее типы // Значение и смысл речевых образований: Межвузовский тематический сборник. Калинин, 1979.

17. Соколов О. М. Основы имплицитной морфологии русского языка. М., 1977.

18. Спильман Т. И. Подтекст как лингвистическое явление // Филологические науки. 1969. № 1.

19. Чучка П. П. Патроніми та їх місце в лексичній системі мови // Мовознавство. 1984. № 6.

20. Шендельс Е. Й. Имплицитность в грамматике // Вопросы романо-германской филологии: Синтаксическая семантика: Сборник научн. тр. Московского гос. пед. и-та имени Мориса Тореза. М., 1977. Вып. 112.

21. Encyklopedia jezykoznawstwa ogolnego. Wroclaw-Warszawa-Krakow, 1995.

22. Fleischer W., Barz I. Wortbildung der deutschen Gedenwartssprache. Tübingen, 1992.
ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой