Стратегія соціально-економічного розвитку країни

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Стратегія соціально-економічного розвитку країни

Згідно з теорією менеджменту стратегія — це детальний, всебічний комплексний план, спрямований на втілення місії організації (держави). Місія держави зумовлена самою її сутністю, чітко визначеною метою її існування.
Питання про побудову цілей у ДРЕ належать до найактуальніших теоретичних і практичних проблем. Процес цілепокладан-ня держави слід розглядати як сукупність певних стадій: визначення суспільних потреб та інтересів; ранжування цілей, соціально-економічне прогнозування, формування концепції соціально-економічної політики, розроблення та реалізація макроекономіч-них планів і цільових комплексних програм.
Визначення суспільних потреб та інтересів здійснюється через узагальнення та поєднання особистих, колективних і державних інтересів. Суспільним джерелом виникнення і фіксування цілей є потреби та інтереси людей. Ці вектори цілепокладання в державній економічній політиці є засадними для так званого громадянського суспільства. Різноманітність потреб, поглядів, підходів, мотивів та інтересів згідно із пості ндустріальною концепцією розвитку є необхідною й бажаною, оскільки породжує в суспільстві той потенціал, який забезпечує його динамічний розвиток.
Потреби та інтереси людей агрегуються (узагальнюються) політичними партіями, громадськими організаціями, спілками тощо і трансформуються в колективні інтереси. Свої вимоги щодо цілей висувають й прихильники патерналістської політики та реформ. Консенсус і компроміс між різними політичними силами з приводу базових суспільних цінностей досягаються застосуванням демократичних соціальних технологій (референдумів, виборів, переговорів, вивчення громадської думки та ін.), реалізацією принципів соціального партнерства. Ідеальна ситуація — коли індивідуальні та асоційовані суб «єкти усвідомлюють необхідність і корисність цілей ДРЕ та добровільно беруть участь у реалізації їх.
Обгрунтування цілей необхідне для чіткого визначення їх. Цілі формулюються на майбутнє, яке невідоме, ймовірнісне, альтернативне. Передбачати його доводиться на базі інформації про минуле. Все, що сталося в історії, нам відоме. А що буде, можна лише припускати, хоч аналіз певних тенденцій та закономірностей розвитку створює передумови для проникнення у майбутнє. Ясна річ, що без певного уявлення про майбутнє не можна здійснювати регулювання й будувати економічну політику взагалі.
Сама сутність ДРЕ потребує налагодженого механізму побудови цілей, у тому числі логічного просування від абстрактного загального передбачення (футурології) до конкретного прогнозування, а далі - до макроекономічного планування та програмування. Тому відмова від планування означає відмову від цілепокладання в ДРЕ, а отже, й від самого регулювання.
Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетів потреб та інтересів суспільства. Оцінка важливості та ранжування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів. У даному контексті пріоритети — це найважливіші напрями соціально-економічної політики. Втілення продуманої політики пріоритетів сприяє виникненню цілого спектра позитивних екстерналій, завдяки чому створюються умови для досягнення супутніх цілей, розв «язання суміжних проблем.
Визначення пріоритетних напрямів здійснюється за експертними методами на підставі певних критеріїв (факторів). Основними критеріями є: соціально-економічна ефективність; швидкість одержання позитивних результатів; мінімум необхідних ресурсів для реалізації наміченого і т. п.
Ранжування цілей здійснюється способом розміщення їх у порядку зниження пріоритетності. Для цього спочатку визначаються найпріоритетніші цілі (цілі першого рангу), далі - найсуттєвіші з тих, що залишилися (цілі другого рангу), і т. д. Для впорядкування цілей різних ієрархічних рівнів будується так зване дерево цілей. Ціль уважається досягнутою, коли досягнуто всіх підцілей нижчого рівня.
Центральною, визначальною вершиною дерева цілей є стратегічна ціль, що зумовлює якість самого суспільства, забезпечує збереження та вдосконалення його. Стратегічні цілі розгортаються в тактичні. Тактика визначає цілі й засоби, форми й способи діяльності, які найбільш відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей. Тактичні цілі, як правило, фіксують великі блоки дій. Оперативні цілі пов «язані з необхідністю запобігання загрозі виникнення негативних явищ і подолання наслідків форс-мажорних обставин (стихійних лих, природних катаклізмів, техногенних катастроф, соціальних заворушень тощо).
Іноді стратегічну ціль називають головною, а підцілі, що уможливлюють досягнення її, — забезпечувальними. Є також градація цілей за масштабами — загальні (для системи) і часткові (для підсистем); за результатами — кінцеві та проміжні; за часом — довгострокові (віддалені), середньострокові (близькі) та короткострокові (безпосередні).
З метою втілення стратегічних, тактичних та оперативних цілей, а також визначення шляхів і засобів реалізації їх має формуватися концепція соціально-економічного розвитку. Концепція — це система поглядів на певні явища, а також спосіб розуміння їх, тлумачення, інтерпретації. Розроблення концепції є необхідною умовою послідовної та спадкоємної економічної політики. Вона повинна розроблятися на довго-, середньо- і короткострокову перспективу. Концепція ґрунтується на трьох основних елементах: аналізі стану економіки, аналізі цілей і виборі інструментів державного регулювання.
З аналізу стану економіки починається раціональна економічна політика. Він має ґрунтуватися на показниках динаміки, структури, ефективності, міжнародних порівняннях, охоплювати весь спектр проблем функціонування економіки. Змістовний аналіз — необхідна передумова прогнозування.
Метою аналізу цілей і пріоритетів є зіставлення стратегічних, тактичних та оперативних цілей із можливостями економіки. Результатом такого зіставлення є коригування цілей, які підлягатимуть реалізації через макроекономічні плани (програми) на довго-, середньо- і короткостроковий періоди. Цілі мають відповідати трьом основним вимогам: конкретність, визначеність у часі та реальність. Конкретність досягається встановленням кількісних і якісних орієнтирів (нормативів) — інформаційної бази для планово-економічних розрахунків, організаційних рішень, оцінки результатів діяльності державних органів і суб «єктів господарювання та контролю. Визначеність у часі передбачає формулювання спочатку головної цілі, потім — підцілей другого, третього і т. д. рівнів із зазначенням строків досягнення їх. Установлення цілей, які перевищують можливості економіки, може призвести до значних збитків і загострення соціально-економічних проблем. Тому цілі, підцілі та завдання мають бути реальнішії.
Відбір інструментів державного регулювання здійснюється з метою з «ясування необхідності та можливості застосування їх для досягнення відповідних цілей.
Стратегічною метою України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання, є побудова сої^ально орієнтованої ринкової економіки. Цей напрям, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфронтаційним шляхом.
Найважливішими засобами формування та реалізації стратегії соціально-економічного розвитку, а також ДРЕ є прогнозу вання, макроекономічне планування та державне програмування. Система прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України складається з:
•прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди;
•Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період;
•прогнозів економічного і соціального розвитку А Р Крим, областей, районів і міст на середньостроковий період;
•програм економічного і соціального розвитку А Р Крим, областей, районів і міст на короткостроковий період;
•прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньо-строковий період;
•програм розвитку окремих галузей економіки.
Життя сучасного суспільства є неможливим без передбачення майбутнього, без визначення перспектив його розвитку. Нині прогнозування — один з вирішальних наукових факторів формування стратегії і тактики економічної політики держави. Що вищий рівень соціально-економічного прогнозування в суспільстві, то вища й ефективність цілеспрямованого впливу держави на перебіг соціально-економічних процесів.
Прогноз — це науково обґрунтоване судження про можливий стан об «єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Процес розроблення прогнозів називається прогнозуванням. Одним з найважливіших напрямів прогнозування суспільного розвитку є соціально-економічне прогнозування.
Прогнозування є сполучною ланкою між теорією і практикою. У методології прогнозування розрізняють два аспекти: теоретичний та управлінський. Теоретичний аспект полягає в тому, що за допомогою прогнозування здійснюється аналіз реальних фактів і причинно-наслідкових зв «язків, оцінка й опис можливих і бажаних перспектив розвитку об «єкта. Управлінський аспект полягає в тому, що прогнозування формує рекомендації щодо ДРЕ на відповідну перспективу.
Соціально-економічне прогнозування є складовою ширшого поняття — передбачення, як випереджувального відображення дійсності. Залежно від ступеня конкретизації досліджуваних процесів розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму).
Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Науковим підґрунтям побудови гіпотези є теорія й відкриті на її підставі закономірності, причинно-наслідкові зв «язки та тенденції функціонування й розвитку об «єктів. На цьому рівні об «єкти описуються за допомогою якісних характеристик. Прогноз, як порівняти з гіпотезою, має більшу визначеність і достовірність, оскільки базується не тільки на якісних, але й на кількісних параметрах. План (програма) — це комплекс конкретних заходів, спрямованих на досягнення певних цілей.
Єдність між цими формами передбачення зумовлена тим, що гіпотетичні уявлення та прогнозування створюють умови для науково обґрунтованого планування (процесу прийняття управлінських рішень).
Прогнози мають імовірнісний та альтернативний характер. При цьому визначення альтернатив розвитку є одним з результатів прогнозування. Процес розроблення плану (програми) теж мусить мати варіантний характер, але, на відміну від прогнозу, план (програма) — це вже вибраний варіант розвитку, який підлягає практичній реалізації.
Розбіжності між прогнозуванням і плануванням обумовлюють різницю в їхніх функціях. Якщо планування спрямоване на прийняття та втілення управлінських рішень, то метою прогнозування є створення наукових передумов для прийняття їх. З огляду на це, основними функціями прогнозування є: науковий аналіз процесів і тенденцій (здійснюється за трьома стадіями: ретроспекція, діагноз, проекція); дослідження об «єктивних зв «язків соціально-економічних явищ; оцінювання об «єкта прогнозування; виявлення альтернатив розвитку.
Для відтворення зазначених функцій соціально-економічне прогнозування має ґрунтуватися на певних принципах. Останні ілюструють закономірності відтворення, причинно-наслідкові зв «язки й виражають основні риси прогнозування. Принципи прогнозування забезпечують методологічну єдність різноманітних методів і моделей розроблення прогнозів. Виокремлення принципів прогнозування не означає, що вони існують незалежно один від одного і можливе вибіркове використання їх. Відображаючи різні боки розроблення прогнозів, ці принципи створюють одне ціле. Виділяють такі основні принципи соціально-економічного прогнозування: цілеспрямованості, системності, наукової обґрунтованості, адекватності, альтернативності.
Згідно з принципом цілеспрямованості змістовний опис об «єкта здійснюється під кутом зору поставлених перед дослідженням завдань. Формування цілей і завдань, як початковий етап будь-якого дослідження, вирішує проблему невизначеності. Цілеспрямованість надає прогнозуванню активний характер, уможливлює обґрунтування переходу від сталих тенденцій розвитку до тенденцій, які відповідають стратегічним цілям.
Принцип системності означає, що економіка розглядається як єдиний об «єкт прогнозування і водночас як сукупність відносно самостійних напрямів прогнозування. Дотримання принципу системності зумовлює доцільність використання «блочного» методу побудови прогнозу економіки як системи. Такий метод передбачає створення моделей, які б відповідали змісту кожного окремого блоку і водночас давали б змогу відобразити цілісну картину можливого розвитку економіки. Для цього об «єкт має бути описаний, по-перше, як підсистема більш широкої системи, по-друге, як цілісне явище, по-третє, як певна складна структура, яка, в свою чергу, теж складається з елементів (підсистем другого, третього, четвертого і т. д. рівнів).
Сутність принципу наукової обґрунтованості прогнозів полягає в такому. По-перше, прогнозування потребує всебічного врахування дії об «єктивних економічних законів і законів розвитку суспільства. По-друге, прогнозування має базуватися на сучасних прогностичних методах. По-третє, прогнозування має враховувати позитивний світовий і вітчизняний досвід розроблення прогнозів.
Принцип адекватності прогнозів об «єктивним закономірностям характеризує не лише процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій та взаємозв «язків у розвитку економіки і створення теоретичного аналога реальних економічних процесів із повною й точною імітацією таких. Адекватність означає максимальне наближення теоретичної моделі до сталих, суттєвих закономірностей і тенденцій розвитку. При цьому під теоретичною моделлю прогнозу слід розуміти модель, що практично реалізується і є формою наукового відображення дійсності. Адекватність передбачає врахування ймовірнісного, стохастичного характеру розвитку процесів. Це означає необхідність оцінки сталих і можливих відхилень розвитку об «єкта від панівних тенденцій, визначення області розсіювання. Зі збільшенням прогнозного горизонту область розсіювання розширюється і наприкінці величина можливої помилки прогнозу стає сумірною з величиною прогнозованого показника. Такий прогноз втрачає адекватність і не може бути застосований. Запобігання втраті адекватності досягається через підвищення рівня агрегованості показників (процесів), пошук більш довготермінових тенденцій.
Принцип альтернативності прогнозування випливає з можливості розвитку економіки та соціально-економічних процесів у різних напрямах (траєкторіях), за різних взаємозв «язків і структурних співвідношень. Головна проблема практичного втілення цього принципу полягає в тому, щоб відокремити ті варіанти розвитку, які можуть бути здійснені, від тих, які неможливо реалізувати. Найбільшу ймовірність реалізації має екстраполяційна альтернатива, оскільки вона виходить зі збереження сталих умов і тенденцій. Однак це не означає, що екстраполяційний варіант завжди є ліпшим. Побудова екстраполяційної альтернативи уможливлює встановлення «точки відліку» для інших альтернатив. Реалізація неекстраполяційних альтернатив передбачає необхідність цілеспрямованого впливу на розвиток процесів. Його інтенсивність має бути тим сильнішою, чим більше неекстраполяційна альтернатива відхиляється від екстраполяційної. Отже, що більше цільова альтернатива відхиляється від екстраполяційної, то більшими мають бути витрати ресурсів і (або) зрушення в ефективності використання їх для досягнення цілі.
Однією з найважливіших характеристик соціально-економічного прогнозування є класифікація (типологія) прогнозів (табл.2. 1). Типологія базується на класифікаційних ознаках. Такими ознаками можуть бути: масштаби об «єкта; час випередження; елементи відтворення; функції прогнозу; джерела прогнозної інформації тощо.
Таблиця 2. 1
КЛАСИФІКАЦІЯ ПРОГНОЗІВ
За масштабами об «єкта прогнозування:
Глобальні
Макроекономічні
Секторів економіки
Народногосподарських комплексів
Галузеві (міжгалузеві)
Регіональні (міжрегіональні)
Інші

За часом випередження (прогнозним горизонтом):
Короткострокові (до 1 року)
Середньострокові (1−5 років)
Довгострокові (5−10 років)

За елементами та напрямами відтворення:
Первинних факторів виробництва (природних ресурсів, матеріальних ресурсів, трудових ресурсів, фінансових ресурсів тощо) Суспільних потреб (загальнодержавних, особистих, виробничих, споживчих тощо)

За функцією прогнозування:
Пошукові (дослідницькі)
Цільові (нормативні)

Відповідно до Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» прогнозні та програмні документи на державному рівні розробляються на середньостроковий (5 років) і короткостроковий (1 рік) періоди. У прогнозах мають бути відображені:
• аналіз соціально-економічного розвитку країни за попередній період і характеристика головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери;
•очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації та їхній вплив на економіку країни;
• оцінка впливу можливих заходів державної політики у прогнозному періоді на розвиток економіки та соціальної сфери;
• цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку та пропозиції щодо напрямів державної політики на відповідний період;
• прогноз кон «юнктури на внутрішніх і зовнішніх ринках стратегічно важливих товарів (послуг);
•основні макроекономічні та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі по галузях і регіонах;
•висновки щодо тенденцій розвитку економіки країни у прогнозному періоді.
Прогноз економічного і соціального розвитку на середньостроковий період використовується під час розроблення проекту Програми діяльності Кабінету Міністрів. Параметри прогнозу на короткостроковий період використовуються для розроблення Державної програми економічного і соціального розвитку та для оцінки надходжень і формування показників державного бюджету.
Методами прогнозування називають сукупність прийомів та оцінок, що дають змогу на підставі аналізу ретроспективних внутрішніх і зовнішніх зв «язків, притаманних об «єкту, а також їхніх змін зробити достатньо вірогідне судження щодо майбутнього розвитку об «єкта. Вибір методів прогнозування здійснюється згідно з характером об «єкта та вимогами, які висуваються до інформаційного забезпечення прогнозів.
Досвід, накопичений сучасною прогностикою, показує, що за всієї різноманітності методів прогнозування їх можна об «єднати (залежно від ступеня формалізації) в дві групи: інтуїтивні та формалізовані.
Розв «язання життєво важливих проблем розвитку суспільства, регіонів, галузей економіки, інституціональних одиниць та обгрунтування способів реалізації визначених стратегічних і тактичних цілей здійснюється за допомогою макроекономічних планів.
Макроекономічне планування як складова механізму ДРЕ широко використовується в економічно розвинутих країнах з метою соціально-економічної стабілізації, формування макропропорцій та забезпечення динамічності розвитку економіки.
У загальному розумінні план — це сукупність обґрунтувань цілей і рішень, необхідних для досягнення їх. Процес розроблення плану називається плануванням. Особливість макроекономіч-ного планування полягає в тому, що об «єктом його є національна економіка, а суб «єктом — держава. Крім того, слід ураховувати часові обмеження планів, що обумовлено календарним характером планування. Отже, макроекономічне планування — це особливий вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних та оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей.
З погляду обов «язковості виконання суб «єктами господарювання планових завдань розрізняють директивні та індикативні плани. Директивний план має силу юридичного закону, адресний та обов «язковий для виконання характер. За директивного планування посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. Директивне планування притаманне командній економіці. Воно використовувалося у СРСР і соціалістичних країнах з метою прямого впливу держави на всі ланки оргструк-тури економіки. Індикативний план — це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави, що передбачає створення таких умов функціонування суб «єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань.
Індикативні плани мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів директивних. По-перше, індикативний план є комплексом рекомендацій; по-друге, рекомендації не мають обов «язкового характеру; по-третє, показники плану призначено для ін4)ормування суб «єктів господарювання про цілі, пріоритети та наміри держави; по-четверте, мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку; по-п «яте, реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів. Із цього видно, що індикативне планування властиве економіці змішаного типу, тобто воно зумовлює сутність трансформації в сфері макроекономічного планування в Україні - перехід від директивного планування до індикативного.
В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розроблення та реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСР). Правовою основою державного прогнозування та розроблення програм економічного і со-ціального розвитку є Конституція України, Закон України «Пре державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (2000 р.), інші нормативно-правові акти.
Макроекономічне планування спирається на певні закономірності - принципи. Вони визначають логіку, завдання і характер складання, реалізації та контролю за виконанням програм. Основними принципами, визначеними Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», є: цілісність, об «єктивність, науковість. гласність, самостійність, рівність, дотримання загальнодержавних інтересів.
Пршщип цілісності забезпечується розробленням взаємоузго-джених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на коротко- та середньо-строковий періоди.
Сутність принципу об «активності полягає в тому, що прогнозні та програмні документи розробляються на основі даних органів державної статистики, уповноваженого центрального орган) виконавчої влади з питань економічної політики, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також звітних даних з офіційних видань Національного банку.
Принцип науковості забезпечується розробленням прогнозних і програмних документів на науковій основі, постійним удосконаленням методології та використанням світового досвіду в галузі прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку.
Сутність принципу гласності полягає в тому, що прогнозні та програмні документи є доступними для громадськості. Інформування про цілі, пріоритети та показники цих документів забезпечує суб «єктів економічної діяльності необхідними орієнтирами для планування власної діяльності.
Сутністю принципу самостійності є те, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень відповідають за розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Прогнозування та розроблення програм забезпечує координацію діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Принцип рівності полягає у дотриманні прав і врахуванні інтересів місцевого самоврядування та суб «єктів господарювання всіх форм власності.
Сутністю принципу дотримання загальнодержавних інтересів є те, що органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні здійснювати розроблення прогнозних і програмних документів виходячи з необхідності забезпечення реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики та економічної безпеки держави.
ДПЕСР України розробляється щороку на короткостроковий період взаємоузгоджено з проектом державного бюджету України на відповідний рік. У програмі конкретизуються заходи, передбачені в програмі діяльності Кабінету Міністрів, та завдання, визначені у щорічному посланні Президента України до Верховної Ради про внутрішнє та зовнішнє становище України. Проект державної програми на наступний рік подається до Верховної Ради одночасно з проектом державного бюджету. Після затвердження парламентом Програма публікується в офіційних виданнях Верховної Ради та газеті «Урядовий кур «єр». У ДПЕСР України мають бути відображені:
•аналіз соціально-економічного розвитку країни за минулий та поточний роки і характеристика головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери;
•вплив очікуваних змін зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації на економіку країни;
• цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку в наступному році;
•система заходів щодо реалізації державної політики з визначенням термінів виконання та виконавців;
•основні макроекономічні показники, обсяги капітальних вкладень, показники державного замовлення та інші необхідні показники й баланси економічного та соціального розвитку, в тому числі в розрізі галузей економіки, А Р Крим, областей, міст Києва та Севастополя;
• перелік державних цільових програм, що фінансуються в наступному році за рахунок коштів державного бюджету;
• показники розвитку державного сектору економіки, зокрема отримання та використання доходів від розпорядження державним майном, ефективності використання об «єктів права державної власності, розвитку казенних підприємств.
Розроблення макроекономічних планів неможливе без використання системи показників. Останні дають кількісно-якісну характеристику соціально-економічним явищам і процесам. У макроеконо-мічному плануванні показник — це міра планового завдання, яка забезпечує його кількісну або якісну визначеність. Показники макроекономічних планів класифікуються за такими групами: натуральні та вартісні; кількісні та якісні; об «ємні та сітьові; абсолютні та відносні; обов «язкові, розрахункові та інформаційні.
Основними методами планово-економічних розрахунків є балансовий і нормативний.
Сутність балансового методу в макроекономічному плануванні полягає в застосуванні прийомів і розрахунків, які уможливлюють узгодження між потребами та засобами для забезпечення їх. Завданням розроблення балансу є досягнення оптимальної відповідності (рівності) між сукупністю потреб і загальною сумою джерел задоволення їх:
? Рi=? Пj
де: Рi — ресурси i-го виду;
Пj — потреби j-го виду.
Отже, кожен баланс являє собою дві взаємозв «язані групи показників (частин, розділів балансу). Перша узагальнює ресурси в розрізі джерел, друга характеризує потреби за напрямами використання їх. Залежно від виду балансу ресурсна частина й частина, яка характеризує потреби, можуть мати назви: «доходи — витрати», «пропозиція — попит», «надходження — розподіл» тощо.
Класифікація балансів здійснюється за багатьма ознаками. За масштабами об «єкта планування виділяють народногосподарські, галузеві, регіональні і т. п. баланси; за часовою ознакою — статичні та динамічні баланси; за одиницями виміру — натуральні (матеріальні), вартісні (фінансові), трудові баланси і т. д. У складі ДПЕСР України розробляються: зведений фінансовий баланс;
баланс грошових доходів і витрат населення; торговельний баланс; баланс капітальних вкладень; зведений баланс трудових ресурсів; баланс ринку праці; баланси виробництва і споживання основних видів ресурсів.
Балансові розрахунки в макроекономічному плануванні передбачають широке використання соціально-економічних норм і нормативів.
Нормативний (техніко-економічних розрахунків) метод засновано на використанні прогресивної, науково обґрунтованої системи норм і нормативів. За допомогою норм і нормативів визначають потреби у виробництві продукції (робіт, послуг), обґрунтовують можливості задоволення цих потреб, здійснюють контроль за ефективністю використання ресурсів під час реалізації планових завдань. Норми і нормативи за сутністю є якісними, відносними показниками. Вони побудовані здебільшого як показники місткості та віддачі.
Показники місткості (Нм) характеризують нормативні витрати ресурсів на одержання певного результату (ефекту):
Нм=РЕ
де: Р — витрати ресурсів;
Е — соціально-економічний результат.
Нормативні показники віддачі (Нв) є оберненими показниками місткості:
Нв=1Нм=ЕР
У планово-економічних обґрунтуваннях нормативи є своєрідною константою, яка уможливлює здійснення розрахунків двох типів. По-перше, можна визначити очікуваний результат за наявних ресурсів, по-друге, можна визначити потребу в ресурсах для досягнення певного цільового результату:
Ео=РнНм; Ео=Нв*Рн; Рп= Нм*Ец; Рп= ЕцНв
де: Ео, Ец — очікуваний та цільовий результати;
Рн, Рп — ресурси відповідно наявні та потрібні. Система норм і нормативів складається з таких основних груп: норми ефективності суспільного відтворення; норми і нормативи витрат праці; норми і нормативи витрат сировини, матеріалів, палива, енергії; норми і нормативи капітальних вкладень і капітального будівництва; фінансові норми і нормативи; соціальні норми і нормативи; екологічні норми і нормативи тощо.
Структура макроекономічного плану — це сукупність його розділів. Кожен розділ плану характеризує конкретні напрями діяльності держави з реалізації економічної політики в плановому періоді. За останні роки в Україні під час трансформації соціально-економічних відносин зазнавали змін сутність, зміст і структура макроекономічних планів. Нині Державна програма економічного і соціального розвитку України на відповідний рік складається з таких розділів:
1. Загальні положення.
2. Аналітичний розділ.
3. Цільовий розділ.
4. Галузевий розділ.
5. Соціальна політика.
6. Державне регулювання економіки.
7. Основні показники.
8. Основні баланси національної економіки.
9. Соціально-економічний розвиток регіонів.
Показники макроекономічного плану з метою надання їм адресного характеру групуються за відповідними розрізами. Вирізняють галузевий, відомчий, регіональний і програмний розрізи.
Вади ринкового саморегулювання та державного втручання в економіку породжують складні соціально-економічні проблеми, вирішення яких пов «язане з використанням так званого програмно-цільового методу планування.
Використання програмно-цільового методу планування передбачає: визначення проблеми та формулювання цілей; розроблення та реалізацію програми, спрямованої на досягнення цілей;
систематичний контроль за якістю та результатами робіт, передбачених програмою; коригування заходів, спрямованих на реалізацію цілей.
Програмно-цільовий метод планування реалізується через цільові комплексні програми. Цільова комплексна програма (ЦКП) — це документ, в якому міститься визначений за ресурсами, виконавцями та строками здійснення комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей. Нині в Україні проводяться науково-дослідні та конструкторські роботи за кількома десятками державних і міждержавних ЦКП і впроваджуються їх результати.
Класифікація ЦКП здійснюється за такими основними ознаками: за рівнем, складом, сферою впливу та реалізації; за характером і специфікою проблем і цілей; за термінами виконання. За рівнем, складом, сферою впливу та реалізації виділяють такі програми:
міждержавні, державні, міжгалузеві, галузеві, міжрегіональні, регіональні, локальні. За характером і специфікою проблем та цілей розрізняють соціально-економічні, виробничі, науково-технічні, екологічні, інституціональні, регіональні і т. п. програми. За термінами виконання програми поділяють на довгострокові (розраховані на період 5−10 років), середньострокові (1−5 років) і короткострокові (до 1 року).
Проект програми має включати такі головні розділи: цільовий, зведений, організаційний. У цільовому розділі наводяться постановка та опис проблеми, а також способи розв «язання її. Конкретність, визначеність строків досягнення і реальність цілей забезпечуються за допомогою побудови дерева цілей. Воно є основою для визначення альтернативних засобів і методів досягнення цілей, побудови дерева рішень.
Зведений розділ програми включає основні показники програми, перелік основних заходів програми, ресурсне забезпечення заходів програми. Перелік основних показників програми обумовлений характером і специфікою проблем і цілей. Він може включати показники, які відображають: обсяги виробництва продукції (робіт, послуг); уведення в дію виробничих потужностей, основних фондів та об «єктів виробничого й невиробничого призначення; приріст запасів корисних копалин; характеристику структурних зрушень в економіці; підвищення рівня життя населення тощо. Основні показники програми розробляються як в цілому на весь життєвий цикл програми, так і в розрізі окремих цільових рівнів. Перелік основних заходів програми розробляється в календарному та відомчому розрізах. Програмний захід- це структурно визначена послідовність комплексу робіт (дій), які ведуть до розв «язання конкретного завдання або досягнення підцілі (цілі) програми. План заходів має показувати хто, що саме та в які строки повинен зробити, щоб розв «язати певне завдання. Реальність заходів програми значною мірою залежить від ресурсного забезпечення. Діагностика проблеми передбачає необхідність визначення ресурсних обмежень. Обмеження (неадекватність трудових, матеріальних, фінансових ресурсів; брак технологій тощо) варіюються залежно від характеру та специфіки проблеми. Для обгрунтування заходів ЦКП розробляються баланси тих ресурсів, які використовуються під час реалізації програми.
Складовою програми є організаційно-економічний механізм управління процесом реалізації програми. Такий механізм передбачає створення спрямованої на реалізацію передбачених програмою заходів системи правових, адміністративних та економічних регуляторів. Основним елементом організаційно-економічного механізму реалізації завдань програми є механізм державних замовлень. Державний контракт — основний документ, який врегульовує економічні, правові та організаційні відносини між державним замовником і виконавцем. У контрактах мають бути зазначені вимоги щодо обсягів, номенклатури та якості продукції (робіт, послуг), а також чітко визначені строки поставок продукції (виконання робіт, надання послуг) конкретним споживачам.
Реалізація програми складається з двох основних стадій: укладання державних контрактів і виконання комплексів робіт. Під час виконання програмних заходів має здійснюватися контроль. Метою контролю є сприяння тому, щоб фактичні результати якомога повніше відповідали завданням (цілям) програми.
2.2. Термінологічний словник
Балансовий метод планово-економічних розрахунків — метод розрахунків, що уможливлює узгодження між потребами та засобами для їх забезпечення.
Гіпотеза (прогностична) — наукове передбачення на рівні загальної теорії.
Державна програма економічного і соціального розвитку України — документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи досягнення їх, формується взаємоузгодження і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв «язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.
Державне прогнозування економічного і соціального розвитку — науково обгрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку.
Директивний план — план, що має силу юридичного закону, адресний та обов «язковий для виконання характер. Притаманний командній економіці.
Діагноз — етап прогнозування, на якому досліджується об «єкт з метою виявлення тенденцій ного розвитку та вибору методів і моделей прогнозування.
Екстраполяція — метод прогнозування, який базується на припущенні того, що закономірність (тенденція) розвитку об «єкта в минулому буде незмінною протягом певного часу і в майбутньому.
Індикативний план — рекомендаційна система планових заходів, що передбачає створення таких умов функціонування суб «єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань. Притаманний змішаній економіці.
Інтуїтивні методи прогнозування — методи, що базуються на використанні інформації, наданої експертами.
Контроль — процес забезпечення досягнення цілей плану (програми), метою якого є сприяння тому, щоб фактичні результати якомога більше відповідали цілям плану (програми).
Концепція — система поглядів на певні явища, а також спосіб розуміння, тлумачення, інтерпретації їх.
Макроекономічне планування — вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних та оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей.
Методи прогнозування — сукупність прийомів та оцінок, що дають змогу на підставі аналізу ретроспективних даних про розвиток об «єкта зробити достатньо вірогідне судження щодо його майбутнього.
Нормативний метод планово-економічних розрахунків — метод, заснований на використанні прогресивної, науково обґрунтованої системи норм і нормативів.
Пріоритети — найважливіші напрями державної економічної політики.
Прогноз — науково обгрунтоване судження про можливий стан об «єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану.
Проекція — етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляється прогноз розвитку об «єкта, здійснюється оцінка вірогідності, точності обгрунтованості прогнозу.
Ретроспекція — етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об «єкта для одержання його систематизованого опису.
Соціальна орієнтована ринкова економіка — модель змішаної економіки, стратегічна ціль соціально-економічної політики України.
Стратегія — у менеджменті - детальний, всебічний комплексний план, спрямований на втілення місії держави.
Тактика — цілі і засоби, форми і способи діяльності, які найбільше відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей.
ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой