Вибори народних депутатів України

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

Введення… 2

Становлення інституту виборів… 4

Початок розвитку інституту виборів… 4

Становлення радянського виборчого права. Основні групи

існуючих законодавчих актів… 6

2. Вибори народних депутатів України… 9

2.1. Реалізація принципів виборчого права… 9

2.2. Види виборів та виборчих систем. Аналіз їх недоліків та переваг… 11

2.3. Виборчий процес та його стадії… … 18

Відповідальність за порушення виборчого законодавства України… 27

Висновок… 29

Список використаної літератури… 32 Введення

Найбільш поширеною формою прямого народовладдя є вибори, які на відміну від інших його форм — референдумів, плебісцитів, постійно і періодично застосовуються у більшості країн світу. Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади, як державні інституції - парламенти, посади глав держав, іноді уряди, судові органи, так і представницькі органи місцевого самоврядування.

У вітчизняній та зарубіжній науці конституційного права існує розмаїття точок зору з приводу визначення виборів. 3 дослідженнями суспільних відносин останніх років пов «язане визначення професора М.I. Корнієнка, який слушно визначає вибори як акт самоврядування народу. Професор В. В. Маклаков визначає вибори як процедуру формування державного органу або надання повноважень посадовій особі, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб при умові, що на кожний отриманий таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидати. Французький державознавець М. Прело визначав вибори як «змагання кваліфікованих юридично вольових людей задля цілі провести призначення «. Є й інші визначення інституту виборів, проте найбільш повне і точне визначення виборів може скластись тільки за умов відображення ознак цього суспільного явища за суттю, змістом та формою їх здійснення.

У загальному вигляді вибори можна визначити як волевиявлення народу з метою формування органів державної влади або місцевого самоврядування шляхом голосування.

За умов демократичного суспільства вибори за своєю суттю — це прояв реальної волі народу, процес виявлення і здійснення такої волі. Суспільство як асоціація вільних та рівноправних людей для підтримки свого оптимального функціонування й постійного відтворення мусить певним чином самоорганізовуватись і структуруватися. Таким чином, за умов саме демократичного суспільства існує постійний і самостійний напрям у його діяльності - періодичне формування власних владних структур, які б задовольняли інтереси й прагнення кожного члена суспільства, а також раціональне існування всього суспільства загалом. Волевиявленням народу задається насамперед суспільний (або публічний) і політичний характер інституту виборів.

Зміст виборів як політичного суспільно-правового інституту полягає в тому, що саме волею народу здійснюється конституювання та відтворення органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Це дає підстави характеризувати вибори як державотворчу функцію народовладдя.

За формою здійснення вибори можна розглядати як специфічну, врегульовану законом діяльність уповноважених органів і громадян, спрямовану на формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Здійснення виборів з юридичної точки зору треба розглядати як процес, найважливішою стадією якого є голосування.

Отже, вибори в Україні - це передбачена Конституцією та законами України форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного якісного і кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

В сучасному політичному процесі вибори мають багатоманітне соціальне призначення, яке виражається через наступні суспільні функції: по-перше, вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету, легітимізації влади взагалі й конкретно того чи іншого представницького органу у межах його законодавчої компетенції; по-друге, вибори виступають водночас однією з форм здійснення права національного суверенітету (прикладом цього може бути Закон України «Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим », який передбачає як загальний, так і спеціальний порядок участі громадян кримськотатарської, болгарської, вірменської, грецької та німецької національностей у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим); по-третє, через вибори як демократичну форму обрання представників народу забезпечується стабільність, поступовість і наступність існування влади; по-четверте, через вибори як форму відносно якісного відбору або своєрідного фільтру складу представницьких органів забезпечується основа для ефективного функціонування державного механізму та органів місцевого самоврядування: саме періодичні вибори дають змогу позбутися непопулярних, хто скомпрометував себе, політиків; по-п «яте, вибори є одним із найважливіших способів формування і вираження суспільної думки.

1. Становлення інститутів виборів

1.1. Початок розвитку інституту виборів.

Виборність на території сучасної України існувала ще до виникнення держави. Елементи виборності спостерігаються, зокрема, у слов «янських племен. Провід у цих племенах належав кращим людям, які обиралися. Це були переважно представники визнаних родів, що здобули пошану своєю діяльністю. Вони збиралися на «віче «- ради, де вирішували важливі питання життя племені, війни та миру. Ще стародавній літописець Прокопій писав, що слов «янами і антами не править один чоловік, а здавна вони живуть громадським правлінням і всі справи — добрі чи лихі - вирішують спільно.

З утворенням і зміцненням Київської держави принципи виборності набули загального характеру, хоча публічна влада в Київській Русі ще не мала парламентських форм.

Подальший розвиток інституту виборності в Україні пов’язується з існуванням Гетьманської держави, Запорізької Січі і Слобідської України. Їм притаманна одна й та сама форма державного управління — демократична республіка. Носієм суверенної влади в цих республіках виступає весь народ. Спільною для названих державних утворень була тенденція поєднання функцій суспільно-політичних, державних з військовими. Всі державні інституції без винятків формувались тільки шляхом виборів. Акт, що має назву «Правовий Уклад та Конституції відносно прав і вольностей війська Запорожського», названий Конституцією України 1710р. гетьмана Пилипа Орлика, можна вважати першим нормативним актом писаного виборчого права України, оскільки він вперше фіксував принципи діяльності органів державної влади, порядок, терміни й періодичність скликання вищого представницького органу тих часів — Генеральної Ради.

Особливе місце в історії становлення інституту виборності за умов відновлення української державності посідають вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки. Норми Конституції Української Народної Республіки, що формували засади виборчого права України на той час, разом із Законом про вибори до Українських Установчих Зборів становлять значну віху в історії відродження демократичних основ виборів до вищих представницьких органів. Позитивні демократичні тенденції виявлялись, по-перше, в тому, що вибори мали здійснюватись на основі загального, рівного, прямого виборчого і таємного голосування з дотриманням принципу пропорційного представництва. Вибори проводились по виборчих округах; по-друге, встановлювалась система спеціальних самостійних, недержавних виборчих органів — виборчі комісії, на основі коаліційного членства. Вимагалось обов «язкове членство правників, представників місцевих державних владних структур, органів самоврядування. Передбачалась широка компетенція системи виборчих комісій: вони розглядали всі без винятку питання виборів. Діяльність виборчих комісій здійснювалась відкрито і гласно. Головна комісія мала свій друкований орган. По-третє, законом встановлювалась досить широка і глибока регламентація всіх без винятку стадій виборчого процесу. Процедури голосування і підрахунку голосів відпрацьовані були на рівні, близькому до сучасних вимог; по-четверте, існувала система судового захисту виборчих прав громадян. Проте вибори до Українських Установчих Зборів відбулися не на всій території України, а лише в окремих регіонах. Таким чином, попри всю свою демократичність законодавство про вибори УНР не було реалізоване в повному обсязі.

1.2 Становлення радянського виборчого права. Основні групи існуючих законодавчих актів.

Особливий період розвитку виборчого права України становить радянське виборче право. Концептуальним моментом щодо його розвитку виступає теза Леніна В.І. про неприйнятність парламентаризму як моделі організації політичної влади. Радянська виборча система, звичайно, не була сталою. У її розвитку простежуються такі періоди: перший — з 1917 до 1936−1937 рр., другий — з 1936 до 1985 рр., третій — із 1985 до 1990 рр.

Основними характерними ознаками першого періоду становлення так званої «пролетарської «виборчої системи були:

запровадження виборів на принципах незагального, непрямого, нерівного виборчого права при відкритому голосуванні;

існування в законодавстві відкритого переліку політичних, соціальних, економічних, релігійних цензів щодо виборчих прав;

відсутність встановленої законом системи проведення виборів і підрахунків голосів; вибори проводились аналогічно з виборами до партійних органів;

відсутність систематизованого законодавства;

на початку періоду — відсутність системи виборчих комісій, а потім тимчасове їх існування при відповідних виконавчих державних органах, що закладало основи для широких повноважень останніх по організації і проведенню виборів;

відсутність судового захисту прав громадян;

заснування специфічних форм контролю за проведенням виборів, непередбачених законодавством, з боку партійних і репресивних державних органів.

Започаткування другого періоду розвитку радянської виборчої системи пов «язане з Конституцією СРСР 1936 р. Виборчій системі цього періоду властиві наступні ознаки:

вибори проводились на принципах загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні;

підрахунок результатів виборів здійснювався фактично за мажоритарною виборчою системою абсолютної більшості;

законом встановлювались умови дійсності виборів;

ліквідовувалися виборчі цензи, що існували раніше, окрім передбачених в законі;

встановлювалось коло суб'єктів висунення депутатів;

існувала система виборчих комісій на чолі з Центральною, проте надзвичайно широку компетенцію по організації і проведенні виборів мали виконавчі органи рад народних депутатів;

із 1936 ро до 1977−1978 рр. загальне правове регулювання виборів вищих представницьких органів України здійснювалось на основі Конституції СРСР, Конституції УРСР і підзаконних актів: «Положення про вибори до Верховної Ради УРСР «від 21. 02. 1938 р., «Положення про вибори до УРСР «від 26. 10. 1946 р., «Положення про вибори до Верховної Ради «від 12. 12. 1950 р., а після прийняття Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. — відповідними нормами цих Конституцій і Законом «Про вибори до Верховної Ради Української РСР «від 19. 12. 1978 р»

Із 1936р. у радянській виборчій системі запроваджується своєрідна «подвійна стандартизація «для оцінки виборчого права і практики проведення виборів: одна шкала — декларована соціалістична демократія, побудована на принципах загальних, рівних, прямих і таємних виборів; інша — для внутрішнього користування, спрямована на забезпечення керівної ролі партії в суспільстві й державі. Це давало можливість протягом довгих років існувати режимові, при якому народ фактично був усунутий від реальної участі у встановленні влади, вибори були нічим іншим, як перевіркою виборців на благонадійність і лояльність по відношенню до партії й держави, а роль виборчого права і, власне, самого виборчого законодавства (як сукупності матеріальних і процесуальних норм) зводилася майже нанівець.

Останній період радянської виборчої системи почався у 1985 р. з реформування всього масиву виборчого законодавства на території СРСР, в тому числі в УРСР. Виборчі кампанії 1988−1990рр. можна назвати першими демократичними, або принаймні, напівдемократичними виборами в СРСР. Вперше за період існування радянської влади в процесі виборів панувала політична боротьба, розмаїття думок і кандидатів. Основні новели реформи виборчого законодавства були пов’зані з:

утвердженням, як у законодавстві, так і у виборчій практиці, загальноприйнятих принципів виборчого права і запровадженням нових, таких як змагальність або альтернативність, гласність, з розширенням гарантій запровадження цих принципів виборчого права впродовж всього виборчого процесу;

розширенням сфери судового захисту виборчих прав;

запровадженням більш чіткого правового регулювання всіх процедур виборчого процесу.

Після здобуття Україною незалежності і створення власної державності виборче законодавство зазнало змін. На сучасний момент систему чинного виборчого законодавства складають 4 групи законодавчих актів:

Конституція України;

система спеціальних законів України про вибори: Закон «Про вибори народних депутатів України «; Закон «Про вибори Президента України «; Закон «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів «; Закон «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим «; Закон «Про Центральну виборчу комісію «; Закон «Про особливості учасгі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим »;

нормативно-правові акти конституційного законодавства: Закон «Про громадянство України «; Закон «Про об «єднання громадян «; Закон «Про мову «та ін. ;

4) положення нормативних актів суміжних галузей, що регулюють виборчий процес: норми адміністративного, трудового, житлового, кримінального, кримінально-процесуального, цивільного, цивільно-процесуального, пенсійного, фінансового, господарського, митного, інформаційного, сімейного, екологічного законодавства, законодавства про зв «язок.

Отже, становлення інституту виборів в Україні пройшло складний шлях. Історичний аналіз свідчить, що українська нація здійснила свій внесок до скарбниці загальнолюдських надбань, таких як безпосередня демократія, свобода тощо.

2. Вибори народних депутатів України.

2.1. Реалізація принципів виборорчого права.

Основні принципи виборів — це засади, на основі яких здійснюються вибори і відповідно до змісту яких вибори можна вважати реальним волевиявленням народу, формою прямого народовладдя.

У ст. 71 Конституції України визначається, що вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення. Принципи вільних виборів є загально визнаними у світі і відповідають міжнародним стандартам чи ознакам демократичних режимів. Проголошення цих принципів на конституційному рівні робить їх обов «язковими для всіх видів виборів, виключаючи можливість порушення будь-якого з цих принципів або усіх принципів одночасно.

Поряд із цими загальними принципами в кожному із базових виборчих законів України встановлюються додаткові принципи виборчого процесу. Виборчий процес здійснюється, зокрема, на засадах: вільного і рівноправного висування кандидатів, гласності і відкритості, рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

Принципи загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами демократичних виборів в Україні.

Принцип загальності виборчого права означає, що активне виборче право громадян, тобто право обирати, відповідно до ст. 70 Конституції України мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18-ти років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними. Здійснення виборчого права зупиняється для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі. Виборче право є універсальним для всіх видів виборів в Україні.

На відміну від нього пасивне виборче право громадян, тобто право бути обраним, залежить від виду виборів. Так, відповідно до ст. 76 Конституції України та ст. З Закону «Про вибори народних депутатів України», народним депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Депутатом сільської, селищної, міської рад може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18-ти років, постійно проживає або працює на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Це означає, що всі виборці мають однакову кількість голосів і кожний має рівну з іншими вагу, тобто кожний виборець впливає на результати виборів однаково.

Рівність голосів на виборах в Україні забезпечується, зокрема, утворенням виборчих округів з приблизно однаковою кількістю виборців, тобто за єданими нормами представництва окремо для кожного виду виборів, створення рівних можливостей для кандидатів під час їх реєстрації виборчими комісіями, при проведенні передвиборної агітації тощо.

При цьому здійснення громадянами України права обирати і бути обраними не залежать від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. Як відомо, раніше в Україні виборці завжди мали по одному голосу, незалежно від виду виборів. Відтепер становище змінилось. На виборах народних депутатів України, наприклад, кожний виборець має два голоси — по одному в одномандатному та багатомандатному загальнодержавному виборчих округах.

Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів на виборах безпосередньо. Конституцією передбачаються прямі вибори народних депутатів України, Президента України, депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів.

Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається. Зміст його полягає в гарантіях повної свободи волевиявлення. В рамках виборчого законодавства це досягається тим що кожний виборець голосує особисто; голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або в кімнаті для таємного голосування. При заповненні бюлетня забороняється присутність будь-кого, крім голосуючого. Виборець, який не має можливості заповнити бюлетень особисто, може запросити в кабіну для таємного голосування іншу особу за своїм розсудом, крім членів виборчої комісії, кандидатів, які балотуються, їхніх довірених осіб, а також уповноважених осіб, представників партій, виборчих блоків партій, що беруть участь у виборах.

Отже, в Україні існують принципи прямого народовладдя, які є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо якісного формування представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування.

2.2. Види виборів та виборчих систем. Аналіз Їх недоліки та переваг.

Щоб мати повну уяву про богатограніший процес виборів, розглянимо з початку поняття виборів у цілому.

Вибори — надзвичайно багатогранне суспільне явище. Як зазначав німецький державознавець Г. Майєр, у загальнонаціональному масштабі вибори — це наймасо-віший процес, який знає право.

Залежно від підстав можна розрізняти кілька класифікацій видів виборів.

За територіальною ознакою вибори бувають:

1) загальнонаціональні (загальнодержавні), які здійснюються на території всієї країни: вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України;

2) місцеві (іноді їх називають локальними, комунальними, адміністративними): вибори до представницьких органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів).

За об'єктом, що передбачає органи або посади, до яких входять або на які обираються представники народу, вибори можна класифікувати як:

1) вибори парламенту — вибори до Верховної Ради України;

2) вибори на посаду Президента України;

3) вибори представницького органу територіальної автономії - вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

4) вибори представницьких органів самоврядування міських, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

5) вибори на посади сільських, селищних, міських голів.

За часом проведення вибори поділяють на:

1) чергові. Вибори, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певного виду виборного органу або посади;

2) позачергові або дострокові. Вибори, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;

3) повторні. Вибори, що проводяться у випадках, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися;

4) вибори замість депутатів, голів (сільських, селищних, міських рад), які вибули. Вибори, що проводяться у одномандатних виборчих округах у разі втрата депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата чи сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених Конституцією України і законами України. Принагідне зазначимо, що на відміну від старого порядку проведення виборів в Україні, коли цей вид виборів був характерним для виборів депутатів всіх представницьких органів, за новим виборчим законодавством України вибори замість депутатів, що вибули, відбуваються тільки в разі обрання депутатів безпосередньо у одномандатних виборчих округах, а заміна депутатів, що обирались за списками політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на виборах народних депутатів України, а також за виборчими списками місцевих осередків партій (блоків) на виборах органів місцевого самоврядування відбувається шляхом надання депутатського мандата першому за черговістю необраному кандидату із відповідного списку. Якщо у відповідному спискові кандидатів у депутати не залишилося кандидатів для заміщення вакантного мандата, такий мандат залишається вакантним до чергових або позачергових виборів;

5) вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають:

1) загальними, основними, коли в них за законом мають право брати участь всі виборці держави;

2) частковими (додатковими), коли поповнюється склад Верховної Ради України, місцевих рад в разі дострокового вибуття деяких депутатів, або визнання виборів недійсними.

З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:

1) дійсні - це вибори, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і відповідному виборчому законі;

2) недійсні - вибори, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, які вплинули на підсумки виборів.

За порядком визначення результатів виборів розрізняють такі виборчі системи:

1) мажоритарна;

2) пропорційна;

3) змішана.

Мажоритарна система є найстарішою серед виборчих систем. Назва її походить від французького majorite, що означає «більшість «. Мажоритарною вважається система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються необраними. У 83 країн світу застосовується мажоритарна система, в тому числі США, Франції, Великобританії, Канаді. Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідна для обрання кандидата, розрізняють:

1) мажоритарну систему абсолютної більшості;

2) мажоритарну систему відносної більшості;

3)мажоритарну систему кваліфікованої більшості.

При застосуванні мажоритарної системи виборчі округи найчастіше бувають одномандатними. Рідше трапляється варіант багатомандатних округів. В одномандатних округах голосують, як правило, персоніфіковано, у багатомандатних — як за певних осіб, так і за партійними списками. Багатомандатні округи є в Японії, США, Росії, зараз уже і в Україні.

Мажоритарна система відносні більшості (або простої більшості, або «перший обирається на посаду ») є найпростішою різновидністю мажоритарної системи. За умов іі запровадження обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців. Ця система досить результативна. За умов однакової кількості набраних голосів двома або більше кандидатами, що буває дуже рідко, законодавством традиційно використовується процедура жеребкування. При цій системі голосування відбувається в один тур. Як правило, не встановлюється обов «язковий мінімум участі виборців у голосуванні.

Недоліком мажоритарної системи відносної більшості є те, що вона не дає можливості враховувати інтереси всіх виборців округу, бо кандидат може бути обраним абсолютною меншістю виборців, хоча і відносною їх більшістю на момент голосування, за таких умов голоси виборців, що голосували проти обраного кандидата, пропадають. Ця система також фактично анулює середні і малі партії. З прийняттям нового масиву виборчого законодавства нині в Україні запроваджується мажоритарна система відносної більшості частково на парламентських, повністю на місцевих виборах. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про вибори народних депутатів України », 225 депутатів парламенту обираються в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» вибори депутатів сільської, селищної, міської, районної у місті ради проводяться за мажоритарною системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідно села, селища, міста, району в місті. Згідно зі ст. З цього Закону, вибори сільського, селищного, міського голови проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округові, межі якого збігаються з межами села, селища, міста. Також відповідно до ст. 4 цього ж Закону вибори депутатів районної ради проводяться за, мажоритарною виборчою системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах, межі яких відповідають межам відповідних сіл, селищ, міст районного значення, які є адміністративно-територіальними одиницями, що входять до цього району" Вибори депутатів обласної ради проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах, межі яких є водночас межами районів та міст обласного значення, що входять до цієї області.

Напротивагу означеній мажоритарна система абсолютної більшості для обрання кандидата вимагає зібрати більше половини голосів виборців, тобто діє формула 50% + 1 голос. Похідна від цієї кількості голосів виборців може бути різною:

загальне число зареєстрованих виборців;

загальне число виборців, які брали участь у виборах (одержали виборчі бюлетні);

загальне число виборців, які брали участь в голосуванні. При застосуванні цієї системи, як правило, обов «язковий нижній поріг участі в голосуванні.

Також іноді встановлюють мінімум кількості голосів виборців, набрання яких є теж умовою обрання кандидата.

Перевага означеної системи — в її потенційному демократизмі: вона враховує інтереси більшості виборців, хоча голоси виборців, поданих проти, знову ж втрачаються. Недоліком системи є її нерезультативність. Голосування за цією системою передбачає, як правило, повторне голосування або повторні вибори. Оскільки активність виборців у другому турі помітно знижується, законодавство часто не встановлює ніяких бар «єрів, що мають місце при першому турі голосування. Іншим способом, яким долається нерезультативність системи абсолютної більшості вже в першому турі виборів, є альтернативне голосування (преференційне, або абсолютне голосування), при якому виборці голосують за одного кандидата, але вказують при цьому порядок своїх переваг Для інших. Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості при першому підрахунку, то той, що отримав найменшу кількість голосів, виключається зі списку і підраховуються відповідні другі позиції в системі. Цю операцію повторюють доти, поки один кандидат не набере абсолютну кількість в результаті цих перетворень голосів. Така система запроваджена у Австралії при виборах Палати представників.

В Україні, як відомо, ще до недавна, в тому числі на парламентських і місцевих виборах, для підрахунку голосів на виборах застосовувалась мажоритарна система абсолютної більшості. Відтепер ця система збережена тільки на виборах Президента України.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що обраним вважається кандидат (або список кандидатів), які отримали певну, кваліфіковану більшість голосів виборців. Кваліфікована більшість встановлюється законодавством і, як правило, перевищує більшість абсолютну. Ця система застосовується зовсім зрідка в практиці виборів. Основна причина цього полягає в ЇЇ нерезультативності. До 1993 р. вона діяла в Італії при виборах Сенату, також застосовується в Чилі.

Другим видом виборчих систем є пропорційна система. Вперше вона запроваджена у 1889 р. в Бельгії, а тепер 57 країн використовують цю систему, в тому числі Ізраїль, ФРН, Іспанія, Італія, Португалія.

При пропорційній системі депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу. При застосуванні цієї системи округи завжди багатомандатні.

Є два шляхи створення виборчих округів при застосуванні пропорційної системи підрахунку голосів. Найбільш поширений спосіб, коли межі виборчих округів збігаються з межами адміністративно-територіальних одиниць. Рідше застосовують спосіб, коли територія всієї держави складає єдиний виборчий округ.

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють наступні види пропорційної системи:

1) з жорсткими списками;

2) з преференціями;

3) з напівжорсткими списками.

При застосуванні жорстких списків виборець голосує за список партії, що він обирає, в цілому. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви, емблеми партій, іноді іїевна кількість перших кандидатів у партійних списках. Система жорстких списків практикується в Іспанії, Португалії, Ізраїлі, росії, україні.

При застосуванні системи преференцій (в перекладі означає «перевага ») виборець не просто голосує за списки партії, що обирає, а й робить помітку навпроти номеру того кандидата в кандидатському списку від партії, якому він віддає свій голос. Таким чином, обирається той, хто отримав найбільше число преференцій, в разі рівності кількості преференцій у кількох кандидатів від партії перевагу віддають тому, хто займає вище місце у партійному списку. Система преференцій практикується у Фінляндії, Бельгії, Нідерландах.

Система напівжорстких списків передбачає можливість для виборця голосувати:

1) за список у цілому;

2) визначати преференції, помітивши чи вписавши прізвища одного або кількох кандидатів. У першому випадку голоси виборців підраховуються за системою жорстких списків, у другому — за системою преференцій. Ця система практикується в Швейцарії, Австрії, Італії.

Пропорційна система з жорсткими списками має свої переваги: при голосуванні обирається передусім політична платформа і програма майбутньої діяльності партії; дана система найпростіша за формою здійснення і найдешевша. Недоліком її є те, що партійний список може «витянуги «у депутата, сенатори, тощо невідомих, некомпетентних, непопулярних політиків. На відміну від цього, система преференцій дає змогу розширити сферу волевиявлення саме виборців, бо голосують і списки, і персоналії. І в цьому її перевага, проте недоліком є, так би мовити, мажоритарність — виборець орієнтується більше на окремих політичних осіб, а не на інтереси й завдання партії в цілому. Запровадження системи з напівжорсткими списками викликане необхідністю подолати вади системи жорстких списків і преференцій.

Загальною, так би мовити, «обтяжливою «обставиною при запровадженні пропорційної системи є досить складна система обрахунку голосів виборців. Це більш або менш складне математичне обрахування вимагає двоетапноЇ операції. На початковій стадії кожен список отримує стільки місць, скільки разів він відповідає виборчому коефіцієнтові. Оскільки кількість місць, відведених для окремого списку, є загальною кількістю голосів, отриманих за цим списком, завжди залишаються декілька голосів. Ці голоси є остачею (або надлишком), яка враховується аж до логічного завершення розподілу голосів виборців. Виборчий коефіцієнт (виборча квота, виборчий метр) — це дільник, що використовується для визнання кількості місць, які отримає кожен список під час розподілу. Найчастіше використовують простий коефіцієнт, що отримується після голосування шляхом ділення в кожному окрузі окремо загальної кількості поданих голосів на кількість місць на заміщення (заповнення). Існують інші види коефіцієнтів: коефіцієнт Хе-генбаха-Бішоффа, стандартний коефіцієнт, коефіцієнт зниження, подвійний коефіцієнт, виборчий коефіцієнт.

Розподіл надлишків (остачі) проводиться двома основними методами:

1) метод найбільших надлишків включає розподіл місць за списком, що має найбільшу кількість непред-ставлених голосів, відкладених від першого розподілу, і так далі, доки всі місця не будуть розприділені.

2) метод найбільшого середнього — метод, шляхом якого загальна кількість голосів, отриманих за списком, ділеться на кількість місць, вже отриманих за цим списком, плюс одне фіктивне місце. Список, який таким чином отримує найбільше середнє, отримує наступне місце і так далі, доки всі місця не будуть розприділені.

Існують інші методи обрахування надлишків: метод д «Хонта, метод Сен-Лапо, модифікований метод Сен-Лапо.

З метою запобігання швидкому росту кількості дрібних, непредставницьких партій при пропорційних системах виборів запроваджують виборчий поріг, який полягає в тому, що для участі у розподілі місць після голосування допускаються тільки ті партійні списки, що набрали певний, встановлений у законодавстві відсоток голосів. Ці пороги бувають різні, наприклад у Нідерландах — 0,67, Ізраїлі - 1, Швеції, Росії, Німеччині - 5, Ліхтенштейні - 8, Туреччині - 10%. В Україні за новим парламентським виборчим законодавством — 4%.

Існує досить широкий спектр змішаних систем, які є поєднанням мажоритарної та пропорційної систем. Принаймні 20 країн світу застосовують їх. Змішані вибори системи застосовуються, як правило, в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або необхідно досягти компроміс між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільність сформованого ними уряду.

Іноді змішані системи запроваджуються в модифікованому вигляді з перевагою тієї чи іншої виборчої системи.

Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методові голосування при застосуванні і пропорційного голосування виступають наступні змішані системи:

1) система з єдиним голосом, що не допускає передачі. Зміст її полягає в тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії. Це практикується в Японії, Китаї;

2) обмежене голосування, яке передбачає, що виборці можуть обрати кількох кандидатів з одного бюлетня ", але їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення;

3) кумулятивне голосування передбачає, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі, і може її розподілити між всіма кандидатами, а може й віддати всі свої голоси за тільки одного з кандидатів.

Існує й змішана система, що використовує переважно модифіковану пропорційну систему представництва.

Система з єдиним голосом, який передається, передбачає, що виборці голосують за одного кандидата незалежно від числа мандатів у виборчому окрузі, але при цьому виражають перевагу і щодо інших кандидатів,

Найпростішим варіантом змішаної виборчої системи є паралельне комбінування: певна частина представницького органу обирається за мажоритарним, інша — за пропорційним принципом. Прикладом є парламент Німеччини, де нижня палата — Бундестаг — наполовину обирається за мажоритарною системою, а наполовину — за пропорційною. Такі ж чинники покладені в основу обрання парламентів Литви, Грузії, Словенії, Болгарії.

Отже, підводячі підсумок, відзначимо головне.

Народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Конституційний склад Верховної Ради України — 450 депутатів України. З них 225 обирається в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно обєднуватися у депутатські групи (фракції) за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 25 депутатів. Депутатські групи формуються як на партійній, так і на позапартійній основі. Депутатські групи, які сформовані на основі партійної належності депутатів, називаються депутатськими фракціями. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують програмні документи відповідної партії. Депутатські групи, сформовані на позапартійній основі, обєднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погляди з питань державного і соціально-економічного розвитку.

2.3. Виборчий процес і його стадії.

Виборчий процес — це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Розрізняють кілька стадій (етапів) виборчого процесу.

Першa стадія — проголошення або призначення виборів. Конституцією України передбачаються як передумови проведення виборів — проголошення відповідно до календарної дати та призначення виборів залежно від їх виду. Скажімо, відповідно до ст. 77 Конституції України чергові вибори до Верховної Ради відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради. А позачергові вибори до Верховної Ради призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради.

Вибори можуть призначатися як на вихідні, так і робочі дні. Відповідно до положень нового Закону «Про вибори народних депутатів України «оголошення про початок виборчої кампанії здійснює Центральна виборча комісія відповідно до термінів, визначених Конституцією та законами України.

Як правило, в Україні день виборів призначається на вихідний день.

Друг стадія — затвердження або утворення виборчих одиниць. Ними виступають виборчі округи і виборчі дільниці. Виборчі округи бувають територіальними та національно-територіальними. Якщо в основу формування представницьких органів закладені не територіальні, а інші принципи, наприклад, виробничий, то виборчими одиницями можуть виступати трудові колективи або їхні об «єднання. Історія становлення інституту виборів представницьких органів на території України знає приклади всіх зазначених видів виборчих одиниць. У 20-ті роки в практиці державного будівництва було встановлено дві системи представництва: виробнича — для робітників, тобто міського населення, і територіальна — для селянства. За Конституцією СРСР 1936 р., Конституцією СРСР 1977 р. і відповідними виборчими законами вибори до Ради Союзу Верховної Ради СРСР проводилися у територіальних округах, а до Ради Національностей — по національно-територіальних округах за певними нормами представництва для республік, автономних областей, автономних округів. За Законом СРСР «Про вибори народних депутатів СРСР «(1988 р,) встановлювались норми представництва громадських організацій при виборах народних депутатів СРСР.

Залежно від кількості місць, які мають бути заповнені в одному виборчому окрузі. Існує два типи виборчих округів: одноманітні (уніномінальні), де лише на одне місце проводяться вибори у всьому виборчому окрузі, а також багатомандатні (поліномінальні, плюриномінальні), де обирається кілька депутатів. В принципі виборчі округи створюються для забезпечення рівної ваги голосів виборців" Але залежно від густоти та міграції населення в тих чи інших адміністративно-територіальних одиницях за норму представництва може бути обрана або кількість жителів, або кількість виборців. Проте, як правило, остання норма (кількість виборців) запроваджується рідше у світовій практиці виборів, оскільки доктринально встановлюється, що депутат представляє все населення. Процедура утворення округів у виборчій термінології називається «виборчою географією «або «виборчою геометрією ».

Нині в Україні для кожного виду виборів запроваджено окремий порядок формування виборчих округів. Відповідно до нового Закону «Про вибори народних депутатів України «під час виборів народних депутатів утворюються єдиний багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, територією якого є вся Україна, а його центром — місто Київ, і 225 одномандатних виборчих округів. Виборцями загальнодержавного округу є усі громадяни України, які мають право голосу. Одномандатні виборчі округи утворюються Центральною виборчою комісією з приблизно рівною кількістю виборців у кожному виборчому окрузі на всій території України за пропозиціями відповідно Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних. Київської і Севастопольської міських рад із врахуванням адміністративно-територіального устрою України та компактності проживання національних меншин.

Відповідно до Закону, місцевості, в яких компактно проживають національні меншини, не мають виходити за межі одного виборчого округу. У випадках, коли кількість виборців, що належать до національної меншини, більша, ніж необхідно для формування одного виборчого округу, округи формуються так, щоб хоч би в одному з них виборці національної меншини становили більшість від кількості виборців у виборчому окрузі.

Орієнтовну кількість виборців у виборчому окрузі, номер, територіальні межі та центри виборчих округів визначає Центральна виборча комісія. Відхилення кількості виборців від середньої по Україні кількості виборців у виборчому окрузі не може перевищувати як правило 10 відсотків. Не допускається утворення виборчих округів з територій, які не межують одна з одною.

Повідомлення про утворення одномандатних виборчих округів Із зазначенням їх номера, центру, територіальних меж та кількості виборців у кожному виборчому окрузі публікується Центральною виборчою комісією у державних засобах масової інформації не пізніше як за 120 днів до дня виборів.

Виборчі дільниці - це виборчі одиниці, що об «єднують виборців за загальним місцем голосування. Значення виборчих дільниць у виборчому процесі зводиться передусім до технічного забезпечення проведення головних подій виборів — процедури голосування і підбиття підсумків голосування. Виборчі дільниці для всіх видів виборів в Україні мають однакову кількість показників — від 20 до 3000 виборців, у виняткових випадках — з меншою або більшою кількістю виборців.

Нині, відповідно до нового виборчого законодавства, зазнав певних змін загальний порядок утворення виборчих дільниць. Вони утворюються окружними виборчими комісіями за поданням Київської, Севастопольської міських рад, районних рад, міських рад у межах території виборчих округів, а у разі відсутності таких подань — на підставі пропозицій відповідних міських голів або голів рад.

Окрім загального порядку утворення виборчих дільниць у місцях постійного проживання громадян, законом також визначається порядок утворення виборчих дільниць у стаціонарних лікувальних, санаторно-оздоровчих закладах, представництвах України за кордоном та в інших місцях тимчасового перебування виборців. Новим Законом про вибори народних депутатів України змінено порядок утворення виборчих дільниць у межах військових частин. Виборчі дільниці у військових частинах утворюються, як виняток, з дозволу Центральної виборчої комісії. Здебільшого виборці-військовослужбовці голосують на виборчих дільницях за межами військових частин.

Законом встановлено, що виборчі дільниці на виборах народних депутатів України є спільними в одномандатному та багатомандатному загальнодержавному виборчих округах. Виборча практика склалася так, що при одночасному проведенні виборів кількох видів, виборів і референдумів, виборчі дільниці теж є спільними.

Третя стадія — утворення виборчих органів, на які закон покладає керівництво всім виборчим процесом. Залежно від країни ці органи мають різні назви (комісії, бюро, президії).

Серед них розрізняють:

територіальні, включаючи Центральні виборчі комісії;

окружні - комісії, що діють у виборчих округах;

дільничні комісії, що діють у виборчих дільницях.

Створення системи виборчих комісій завжди залежить від виду виборів і адміністративно-територіального устрою держави.

Спеціальними виборчими законами передбачаються системи, терміни, порядок утворення, обсяг компетенції виборчих комісій для кожного виду виборів в Україні.

Відповідно до Закону «Про вибори народних депутатів України «для організації і проведення виборів народних депутатів створюється Центральна виборча комісія по виборах народних депутатів, окружні виборчі комісії, дільничні виборчі комісії.

Відповідно до Закону «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів для проведення виборів депутатів і голів рад утворюються: територіальні виборчі комісії - сільські, селищні, районні, міські, районні у містах, обласні виборчі комісії по виборах депутатів та голів рад; окружні виборчі комісії - по виборах депутатів обласних. Київської і Севастопольської міських рад. Окружні виборчі комісії можуть утворюватись також по виборах депутатів районних, міських (міст обласного підпорядкування), районних у містах рад — дільничні виборчі комісії.

Оновлені засади виборів в Україні, запроваджені вирішальним Законом «Про вибори народних депутатів України », серед інших стосуються юридичного статусу виборчих комісій, процесу їх формування, обсягу функцій і повноважень.

Насамперед це стосується Центральної виборчої комісії правовий статус якої визначається також Законом України «Про Центральну виборчу комісію». Комісія є постійно діючим державним органом та юридичною особою. До Центральної виборчої комісії входять 15 членів комісії, які призначаються на посади та припиняють свої повноваження Верховною Радою України за поданням Президента України. Члени Центральної виборчої комісії зі свого складу обирають голову, заступника голови та секретаря комісії. Голова, заступник голови, секретар комісії, а також не менше третини інших членів комісії повинні мати вищу юридичну освіту. Після сформування Центральної виборчої комісії її персональний склад протягом року не можна змінювати більш як на одну третину. На період виборчої кампанії до Центральної виборчої комісії для участі в її засіданнях політичні партії, виборчі блоки партій, списки яких зареєстровані для участі у виборах, можуть направляти своїх представників з правом дорадчого голосу.

Окружні виборчі комісії є юридичними особами. У ході виборів народних депутатів вони утворюються за рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської І Севастопольської міських рад у передбачений законодавством термін до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря і членів комісії за поданням відповідно голів цих рад або міських голів.

До окружних комісій обов «язково включаються по одному представникові від політичних партій, виборчих блоків партій, списки кандидатів яких зареєстровані для участі у виборах у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за поданням статутних органів цих політичних партій, керівних органів виборчих блоків партій. Загальна кількість членів окружних комісій визначається кількістю поданих кандидатур, але не може бути меншою восьми. Голова, заступник голови та секретар окружної виборчої комісії не можуть бути членами однієї політичної партії чи виборчого блоку партій.

У разі, коли відповідна рада у встановлений цим Законом строк не утворить окружну виборчу комісію, окружна виборча комісія утворюється Центральною виборчою комісією не пізніше як за 80 днів до дня виборів за поданням місцевих осередків політичних партій, які діють на території відповідного виборчого округу.

Дільничні виборчі комісії утворюються за рішенням сільських, селищних, міських, районних у містах рад не пізніше як за 45 днів до дня виборів, а у випадках, зазначених у Законі, за 5 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря і членів комісії за поданням відповідно сільського, селищного, міського голови чи голови районної в місті ради або за поданнями, підписаними щодо кожної кандидатури не менше як однією п «ятою депутатського складу відповідної сільської, селищної, міської, районної у місті ради (при цьому депутат має право ставити підпис лише щодо однієї кандидатури до складу кожної виборчої дільниці) з обов «язковим включенням до складу цих комісій по одному представникові від політичних партій, виборчих блоків партій, списки яких зареєстровано для участі у виборах у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, за наявності пропозицій відповідних місцевих осередків цих партій. Загальна чисельність членів дільничних комісій визначається кількістю поданих відповідно до цих вимог кандидатур, але не може бути меншою восьми. Підприємства, установи і організації, розташовані на відповідній території, територіальні органи самоорганізації населення, а в місцях компактного проживання національних меншин — створені ними громадські організації мають право пропонувати кандидатури до складу дільничних виборчих комісій.

На виборчих дільницях, де кількість виборців не перевищує 50 чоловік, дільничні виборчі комісії утворюються у складі голови комісії, секретаря і 1−3 членів комісії. Голова, заступник голови та секретар дільничної виборчої комісії також не можуть бути членами однієї політичної партії, виборчого блоку партій.

Зміни у обсязі компетенції виборчих комісій пов «язані насамперед з підвищенням їх правового статусу, соціальної значущості в процесі організації виборів, а також із застосуванням нової виборчої системи на виборах народних депутатів України.

Четверта стадія виборів — це складання списків виборців. У конституційному праві зарубіжних країн цю стадію виборчого процесу прийнято називати більш широкою назвою — стадія реєстрації виборців. Призначення реєстрації виборців — встановити до процедури голосування на виборах коло осіб, що мають право голосу.

Залежно від того, як реєструються виборці для участі у виборах, прийнято розрізняти два види реєстрації:

— публічна (обов «язкова);

— особиста (добровільна).

В Україні традиційно використовується публічний, так званий примусовий порядок складання списків виборців, однаковий для всіх видів виборів.

Новим виборчим законодавством передбачається, що списки виборців складаються безпосередньо виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (де вони утворені) рад, а у містах Києві і Севастополі - відповідними місцевими державними адміністраціями, передбаченими Конституцією, по кожній виборчій дільниці.

До списків виборців включаються всі громадяни України, яким на день виборів виповнюється 18 років та які на момент складання списку постійно проживають на території відповідної виборчої дільниці і мають право голосу. За відсутності точних відомостей про дату (місяць і день) народження громадянина вважається, що він народився 1 січня відповідного року.

До списку виборців вносяться ім «я, по батькові, дата народження, місце проживання виборця. Прізвища виборців зазначаються у порядку, зручному для проведення голосування. Громадянин може бути включений до списку виборців лише по одній виборчій дільниці.

Списки виборців-військовослужбовців, які голосують на виборчих дільницях, розташованих за межами військових частин, подаються командирами військових частин до виконавчого комітету відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах (де вони утворені) рад, а у містах Києві і Севастополі - до відповідних місцевих державних адміністрацій"

Списки виборців, підписані керівником відповідного виконавчого органу, передаються дільничним виборчим комісіям у передбачені законодавством строки. Відповідальність за достовірність, повноту, вчасність передачі списків виборців дільничним виборчим комісіям несе особа, яка їх підписала.

Однією із найважливіших стадій виборчого процесу є стадія висування і реєстрації кандидатів на виборчі посади. Світова практика висунення кандидатів визначає кілька способів висунення кандидатів:

самовисунення;

висування групами виборців;

висування політичними партіями або іншими громадськими об «єднаннями.

Традиційно, з часів радянської виборчої системи залишаються в законодавстві деяких колишніх радянських республік, в тому числі в Україні, в якості суб «єкта висування кандидатів трудові колективи.

Взагалі право висування кандидатів на виборах в Україні належить громадянам України, які мають право голосу. Проте для кожного виду виборів в Україні характерне своє коло безпосередніх суб «єктів висування кандидатів» Так, на виборах народних депутатів України право висування кандидатів реалізується як шляхом са-мовисування, так і через політичні партії, виборчі блоки партій, а також збори громадян і трудові колективи у порядку, визначеному Законом України. Право висування кандидатів у Президенти реалізується через політичні партії та їхні виборчі блоки, зареєстровані відповідно до законодавства.

Законом завжди визначається правовий механізм реалізації права на висування кандидатів. На виборах до Верховної Ради нині діє принципово новий механізм висування кандидатів, який передбачає можшвості висування кандидатів двома шляхами: в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі та одномандатних виборчих округах. У багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі право висування кандидатів у депутати належить тільки політичним партіям та виборчим блокам партій.

Політичні партії, виборчі блоки партій висувають кандидатів у депутати єдиним списком для участі у виборах по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу. Кількість кандидатів від політичної партії, виборчого блоку партій, внесених до єдиного списку кандидатів, не може перевищувати половини встановленого Конституцією конституційного складу Верховної Ради. Політична партія, виборчий блок партій можуть висунути лише один список кандидатів у депутати.

Політична партія, що входить до виборчого блоку партій, який висунув свій список кандидатів у депутати, не може висувати окремий список кандидатів у депутати та входити до іншого виборчого блоку партій.

Формування списків кандидатів у депутати від політичної партії, виборчого блоку партій здійснюється вищим представницьким керівним органом політичної партії у визначений ними спосіб. До списку кандидатів у депутати від політичної партії, виборчого блоку партій включаються члени відповідної партії, члени партій, що входять до виборчого блоку партій, або безпартійні громадяни у послідовності, визначеній політичною партією, виборчим блоком партій. Включення до цього списку членів інших партій не допускається.

Черговість розташування кандидатів у депутати у списку визначає відповідно політична партія або виборчий блок партій. Ця черговість не може бути змінена після реєстрації списку Центральною виборчою комісією.

В одномандатних виборчих округах кандидати в депутати висуваються на зборах (конференціях) обласних, республіканських в Автономній Республіці Крим, міських у містах Києві і Севастополі осередків політичних партій, виборчих блоків партій, що висунули списки кандидатів у депутати і списки яких зареєстровані Центральною виборчою комісією. При цьому політична партія, виборчий блок партій може висунути лише одного кандидата у депутати в кожному окрузі.

Окрім того, в одномандатних виборчих округах право висування кандидатів належить громадянам України за умов додержання ними вимог щодо права обирати і бути обраним шляхом самовисування. В такому разі кандидати у депутати подають заяву про бажання балотуватися кандидатом у депутати до окружної виборчої комісії. Кандидати у народні депутати України також можуть висуватися зборами виборців відповідно до встановленого у законі порядку. Мають право на своїх загальних зборах (конференції) висувати одного кандидата в депутати у порядку, передбаченому Законом про трудові колективи підприємств.

Законом передбачені терміни висування кандидатів у депутати у виборчих округах. Висування до списків кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих блоків партій розпочинається за 170 днів і закінчується за 120 днів до виборів, а в одномандатних виборчих округах висування кандидатів розпочинається за 90 і закінчується за 60 днів до виборів.

Під час висування кандидатів у народні депутати провадяться збори підписів виборців на підтримку політичної партії, виборчого блоку партій або особи, яка подала заяву про намір балотуватися кандидатом у депутати. Політична партія або виборчий блок партій має зібрати на свою підтримку не менше 200 тис. виборців, у тому числі не менше 10 тис. підписів виборців у кожній із будь-яких чотирнадцяти адміністративно-територіальних одиниць України. Поряд із цим Законом вимагається внесення політичною партією, виборчим блоком партій грошової застави на рахунок Центральної виборчої комісії у розмірі однієї тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

В одномандатних виборчих округах збір підписів виборців відповідного округу на підтримку кандидата в депутати провадиться виключно в разі самовисування кандидатів. В цьому разі законом вимагається не менше як дев’ятсот підписів виборців відповідного округу. Внесення грошової застави особами, що. балотуються в одномандатних округах, не передбачене.

Шоста стадія виборчого процесу передбачає доведення передвиборчої агітації. Виборче законодавство України, як і подібне законодавство інших країн, незалежно від виду виборів завершення цієї стадії пов «язує з передднем виборів. У день виборів агітація за кандидатів забороняється. Це загальне демократичне правило, що діє в усіх країнах, де проводяться вибори. Однак щодо початку цієї стадії у виборчому законодавсті більшості країн подібна єдність відсутня. Початком передвиборчої агітації може бути день оголошення дати голосування (Польща, Румунія), опублікування списку кандидатів Міністерством юстиції (Литва), конкретно визначений день до дати голосування (15 днів Туреччина, 21 день — Ізраїль). В Україні на всіх виборах початок передвиборчої агітації за кандидатів, пов «язаний з моментом реєстрації: списків кандидатів у народні депутати України від політичних партій, виборчих блоків партій Центральною виборчою комісією у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, окружними виборчими комісіями — кандидатів у народні депутати України у одномандатних виборчих округах; Центральною виборчою комісією — кандидатів у Президенти; окружними територіальними виборчими комісіями — кандидатів на місцевих виборах.

Виборчим законодавством більшості країн світу закріплені подібні принципи передвиборчої агітації на виборах. Це насамперед свобода агітації, створення юридично рівних можливостей усім кандидатам на виборах, неупереджене ставлення з боку держави, її органів, посадових осіб тощо до всіх кандидатів, контроль над використанням фінансово-матеріальних засобів на виборах. Такі принципи регламентації передвиборчої агітації покладені в основу масиву всього виборчого законодавства України.

Передвиборча агітація може здійснюватись у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України.

Громадяни України, політичні партії, об «єднання громадян, трудові колективи підприємств, установ і організацій мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборні програми кандидатів. Їхні політичні, ділові й особисті якості, а також платформи тих партій і виборчих блоків, які висунули кандидатів, вести агітацію за або проти кандидата на зборах, мітингах, у бесідах, у пресі. на радіо і телебаченні»

Кандидати у депутати, їх довірені, а також уповноважені особи політичних партій, виборчих блоків партій проводять зустрічі з виборцями як на зборах, так і в іншій зручній для виборців формі.

Передвиборча агітація фінансується за змішаним принципом: за рахунок коштів Державного бюджету України, причому кандидатам гарантується рівне забезпечення передвиборчої агітації відповідно до вимог спеціальних виборчих законів, за рахунок коштів власних виборчих фондів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів на виборах.

Належне проведення передвиборчої агітації забезпечується насамперед гарантіями діяльності кандидатів та інших суб «єктів виборчого процесу. Маються на увазі рівні права кандидатів на сприяння у проведенні передвиборчої агітації з боку виборчих комісій, державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування тощо; право кандидатів на безплатний проїзд, звільнення кандидатів від виробничих або службових обов «язків на час виборчої кампанії, недоторканість кандидатів, право партій, виборчих блоків партій мати уповноважених осіб, право окремих кандидатів мати довірених осіб, які представляють їхні інтереси під час виборчого процесу у взаємовідносинах громадян, органах місцевого самоврядування, виборчих комісіях, а також виборцями.

Передвиборча агітація, як політичний феномен, виникає тільки у період виборчій компанії, намагаючись в концентрованій, переконливій формі донести до виборців зміст політичних програм. Проведення її керується певними правилами та положеннями, хоча «чиста «передвиборча агітація майже неможлива, так як завжди обтяжена умовами виборчої системи або недосконалістю виборчого законодавства. Але саме від її ефективності залежать найчастіше результати голосування. Перемагає саме той, хто зможе переконати виборця. Адже голосування — це свідомий процес вибору, а передвиборча агітація — це комплекс заходів цілеспрямованого впливу з боку певного суб «єкта виборчого процесу на свідомість виборців з метою спонукання їх до здійснення акту вибору на користь цього суб «єкта.

Про значну вагу передвиборчої агітації у виборчому процесі свідчить хоч б той факт, що їй присвячено цілий розділ закону «Про вибори Президента України «. Згідно законодавству, предвиборча агітація здійснюється на засадах гласності і відкритості, свободи агітації; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженності до кандидатів з боку органів державної влади органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Усі друковані матеріали предвиборчої агітації повинні містити інформацію про організацію, установу та осіб, відповідальних за їх випуск, вихідні данні установи, що здійснила друк, відомості про загальний тираж відповідного друкованного матеріалу. Забороняється розміщення цих матеріалів на будівлях, що є пам «ятками архітектури, та в місцях, де вони перешкоджа ють безпеці дорожнього руху. Участь у предвиборчій агітації забороняється органам державної влади, включаючи судові органи та органи прокуратури, органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам, членам виборчих комісій та особам, які не є громадянами України.

Поширення анонімних агітаційних матеріалів, що дискредиту ють кандидата в Президенти України, забороняється. Перешкодження здійсненню права вести передвиборчу агітацію, а також зловживання правом на ведення такої агітації тягне за собою також відповідальність за чинним законодавством.

Найголовніша, сьома стадія виборчого процесу — стадія голосування, саме з нею пов «язаний кульмінаційний акт волевиявлення.

Поряд із традиційним голосуванням виборчим бюлетнем у день виборів на виборчій дільниці за місцем проживання світова виборча практика знає процедури дострокового голосування. Існують також процедури голосування по пошті, за дорученням голосування в місці перебування громадянина, якщо він не може прийти на виборчу дільницю. Процедура голосування допускає голосування в один, або в два тури, за цих умов існує альтернативна стадія повторного голосування. При голосуванні бюлетнями розрізняють два його види: позитивне і негативне голосування. Нині в Україні на виборчих дільницях, запропонована модернізація основної процедури виборів — голосування, а також схема чіткого розмежування підрахунку голосів, встановлення результатів виборів по виборчих округах та підбивання підсумків виборів народних депутатів України Центральною виборчою комісією.

Вперше в Україні виборчі бюлетені мають дві складові: власне текстова частина бюлетеня і контрольний талон, відокремлений від бюлетеня перфорацією. Контрольні талони містять назву органу, до якого відбуваються вибори, номер виборчого округу чи означення багатомандатного загальнодержавного виборчого округу, номер виборчої дільниці та порядковий номер виборця у списках виборців, а також позначені місця для підписів виборця та члена дільничної виборчої комісії, який видаватиме бюлетень.

За Законом голосування провадиться в день виборів або в день повторного голосування на виборах. Законом скасована процедура дострокового голосування на виборах народних депутатів України та на місцевих виборах.

Восьма стадія, виборів включає -підрахунок голосів і визначення результатів виборів, а також підбивання під-сумків виборів. Закон встановлює термін тривалості цієї стадії, порядок підрахунку голосів, перелік виборчої документації з цих питань. Кінцеві загальні результати виборів встановлюються Центральною або територіальними виборчими комісіями і публікуються в офіційній пресі.

Отже, стадії виборчого процесу не є раз і назавжди сталими для різних видів виборів. На їх кількість, зміст, правові форми, терміни впливають багато факторів, але чи не найголовнішим є характер виборчої системи як способу визначення результатів виборів тією мірою, якою від нього залежатиме порядок розподілу депутатських мандатів і механізм голосування.

3. Відповідальність за порушення виборчого законодавства України

Однією із гарантій реального здійснення вільного волевиявлення встановлена законом юридична відповідальність за порушення виборчого законодавства, причому в кожному з базових виборчих законів містяться загальні статті, якими запроваджується інститут відповідальності за порушення виборчого законодавства, а свою юридичну регламентацію цей інститут отримує відповідно в чинному адміністративному, кримінальному, кримінально-процесуальному, цивільно-процесуальному законодавстві.

Так, у Кодексі України про адміністративні правопорушення міститься ст. 186−2, що передбачає адміністративну відповідальність за певні порушення законодавства про вибори Президента і народних депутатів. Цією статею встановлюється, що публічні заклики або агітація за бойкотування виборів, опублікування або поширення іншим способом неправдивих відомостей про кандидата у Президенти чи депутати, а також агітація за або проти кандидата в день виборів тягнуть накладання штрафу від трьох до шести офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Видача членам дільничної виборчої комісії виборчого бюлетеня для голосування за іншу особу тягне накладення штрафу до п «яти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Втручання в роботу виборчих комісій, що перешкоджає виконанню ними обов «язків, пов «язаних з реєстрацією кандидатів у Президенти або депутати, підрахунком голосів чи визначенням результатів або підбиттям загальних підсумків виборів тягне накладення штрафу від трьох до шести офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

До адміністративної відповідальності відповідно до частини першої і третьої цієї статті може бути притягнута будь-яка особа, що досягла 16-річного віку, якщо вона психічно здорова. Нести відповідальність за порушення, передбачені ч. 2 цієї статті, мають тільки спеціальні суб «єкти — члени виборчих комісій.

Кримінальні правопорушення, пов"язані з порушенням виборчого законодавства, належать до злочинів, які посягають на суспільні відносини, пов «язані з формами, завданнями, змістом діяльності держави і посягають на політичні права громадян: права брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Зазіхання на виборчі права громадян можуть мати місце на будь-якій стадії виборчого процесу, тому кримінально-правові норми, що встановлюють відповідальність за порушення виборчого законодавства, є бланкетними (відсилочними): їх застосування потребує уточнення змісту статей, посилань на базові закони про вибори.

Кримінально-правовим захистом забезпечується насамперед здійснення виборчих прав. Ст. 127 Кримінального кодексу України передбачає, що перешкоджання шляхом насильства, обману, погроз, підкупу або іншим шляхом вільному здійсненню громадянином права обирати або бути обраним народним депутатом, вести передвиборну агітацію карається позбавленням волі на строк до п «яти років або виправними роботами на строк до двох років, чи штрафом до десяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Ті самі дії, вчинені членом виборчої комісії чи іншою службовою особою, караються позбавленням волі на строк від одного до п «яти років, або виправними роботами на строк до двох років, чи штрафом від семи до п «ятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Ст. 128 Кримінального кодексу України за такі злочини, як підлог виборчих документів, приписки або завідомо неправильний підрахунок голосів, вчинені членом виборчої комісії «чи іншою службовою особою, передбачає кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк до двох років або накладанням штрафу від семи до п «ятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Ще один вид злочину — порушення таємниці голосування членом виборчої комісії або іншою службовою особою, передбачений ст. 129 Кримінального кодексу, карається позбавленням волі на строк від одного до п «яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або штрафом від семи до п «ятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Висновок.

Верховна Рада, по Конституції, остаточно втратила колишній статус вищого органа державної влади і вперше придбала основні риси парламенту України — єдиного, загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органа законодавчої влади України.

Пріоритетною рисою українського парламенту як органа законодавчої влади є його єдність, винятковість, універсальність у системі органів державної влади, що обумовлена насамперед унітарним характером нашої держави, його внутрішньою структурою.

Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади — загальнонаціональних чи місцевих — крім Верховної Ради.

У ході побудови нового суспільства збагачується зміст демократії, відпадають історично сформовані обмеження, різноманітніше стають форми здійснення народовладдя. Цей процес розгортається в нерозривному зв «язку з розвитком української державності, яка сама перетерплює якісні відновлення.

Зараз політичне життя тече дуже стрімко. Чимало йшло спорів про шляхи розвитку Верховної Ради, що мають пряме відношення до депутатського статусу. Стихійні зміни в основах громадського життя, що відбулися за останні роки, об «єктивно вимагають їхнього напрямку у русло соціально-економічних і політико-правових перетворень. Варто визнати, що народний депутат прямий обранець народу, який завоював право представляти його інтереси. Нині народний депутат став політиком.

З перетворенням депутата з примари народної волі в її живе і діяльне втілення в нашому суспільстві вперше з «являється дійсна політична боротьба.

Відновлення роботи Ради, наповнення її новим змістом у значній мірі залежить від того, хто входить до складу депутатського корпуса, які його зв «язки з народом, наскільки ефективно депутат реалізує волю виборців. Однак не проста це річ — воля виборців. Її прояв і формування, впровадження в рішеннях органів влади і керування — процес надзвичайно складний і багатогранний. Це складена діяльності депутатів, державних і суспільних органів, самих виборців.

Справа полягає в тому, що народна воля — не просто арифметична сума окремих воль, тим більше, що за нею коштують різноманітні соціальні устремління і бажання. У ній своєрідно з «єднуються особисті і загальнодержавні інтереси, причому далеко не завжди перемагає загальний інтерес. Нерідко групові, егоїстичні пріоритети й амбіції беруть нагору, стаючи реальною силою, що стає перешкодою, здавалося б, загальновідомих істин, не потребуючіх докази.

Результатом успішної парламентської діяльності, її кінцевою метою, є стійкість суспільства, міцність державної влади і перебування того політичного курсу, що найбільшою мірою відповідає суспільним інтересам. Переродження парламентської діяльності, тобто применшення загальнодержавної справи на користь партикуляризму, сепаратистських тенденцій, неминуче, якщо депутати вище державних інтересів ставлять партійні, національні, регіональні й інші інтереси.

Нашому суспільству пора вже усвідомити те, що давно відомо культурному світу: парламент, як такий, існує не для того, щоб депутати пробивали там специфічні інтереси своїх виборців, груп і партій, до яких вони належать, чи яким симпатизують. Відповідно до щирого свого призначення парламент — це представницький орган для узгодження соціальних інтересів, приведення їх до загального знаменника — інтересам держави і також, при демократичній формі правління — інтересам усього народу.

Звичайно, можна морально засудити споконвічне прагнення політичних сил тягти на себе куцу державну ковдру, але куди більш корисно не моралізування, а встановлення правових, насамперед, конституційних інститутів, що забезпечують парламенту, так само як і вищим органам виконавчої і судової влади, можливість діяти строго в інтересах усього суспільства, не піддаючи тиску з поза, диктату зверху, тобто вести ці справи вільно і під свою відповідальність.

Як відомо, будь-який закон живе тільки тоді, коли він виконується всіма і повсюдно. Тому зміст закону, зміст кожної його норми повинні добре знати усі, хто покликаний проводити відповідні норми в життя. У Закону «Про статус народного депутата України» є в цьому відношенні своя істотна особливість. Вона полягає в тому, що головне «діюче обличчя», у роботі якого знаходить своє втілення закон це є депутат.

Одночасно з цим нерозривно залишилася проблема гармонізації інституту депутатського імунітету з вимогами Конституції, а також приведення Закону України «Про статус народного депутата України» у відповідність з Основним Законом у частині, що стосується обсягу парламентського імунітету, процедури його позбавлення тих депутатів, у відношенні яких Верховна Рада прийняла відповідне рішення.

У відношенні депутатської недоторканності, як було відзначено раніше, багато правознавців сходяться на тім, що депутатська недоторканність повинна бути не абсолютної (як це є сьогодні в Україні), а мати винятково обмежений характер. Крім того, переслідування за прорахунки в депутатській роботі повинні мати конкретні підстави. І це необхідно зафіксувати на законодавчому рівні. Варто також визнати той факт, що в умовах демократії, не можна вести розмову про зняття недоторканності як такий. Доцільніше говорити саме про обмеження імунітету і чіткому закріпленні цього обмеження в українському законодавстві.

Аналіз діючого законодавства в області гарантій діяльності народного депутата дозволяє зробити висновок про те, що існуюча система гарантій надає депутатам можливість безперешкодно й ефективно брати участь у здійсненні Верховною Радою державної влади, виражати волю й інтереси народу. Подальше удосконалювання гарантій депутатської діяльності повинне йти не стільки за рахунок зміни і доповнення діючого законодавства, що досить широко і різнобічно регулює процес забезпечення депутатських повноважень, скільки шляхом чіткого функціонування державних органів, громадських організацій, а також поліпшення діяльності посадових осіб і громадян, відповідальних за створення сприятливих умов для здійснення депутатських повноважень; твердження принципу невідворотності дисциплінарної й іншої відповідальності посадових осіб за порушення прав і обов «язків депутатів; з «ясування причин труднощів у діяльності депутатів.

Таким чином, чітка організація функціонування Верховної Ради України як єдиного законодавчого органа України є необхідною передумовою успішного проведення реформ, а законодавча діяльності в ряді інших функцій держави стає пріоритетною.

Список використаної літератури:

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 140−143

2. Закон України «про вибори народних депутатів» із змінами і доповненнями 18. 10. 01 № 2766-III//Відомості Верховної Ради 2001 — № 51−52-Ст. 265.

3. Закон України «Про статус народного депутата України» від 17 жовтня 1992р. у редакції від 15. 01 1998 // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 24. — Ст. 169

4. Закон України «Про комітети Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 р. у редакції від 14. 07. 1998. // Голос України. — 1998. — від 4 серпня.

5. Закон України «Про відкликання народного депутата України» від 2 грудня 1995. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 41. — Ст 299−300

6. Положення про посвідчення народного депутата України і нагрудний знак «Народний депутат України». Затверджено Постановою Верховної Ради України від 3 березня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 25. — Ст. 145

7. Закон України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14. 01. 1998р. № 14/98-ВР//Відомості Верховної Ради України — 1998. — № 3−4 — Ст. 15.

8. Закон України «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів» від 04. 02. 1994р. № 3949 — XII // Відомості Верховної Ради України 1994.- № 24- Ст. 180.

9. Авак’ян С. А. Депутат: статус і діяльність. — М.: політ. літ-ра, 1991. — 287 с.

10. Андрєєва И. Ще раз про пільги, привілеї і депутатську етику. // Народний депутат. — 1991. — № 10. — С. 56−58

11. Баймуратов М. А., Нгуен Онь Туан Правовий статус народного депутата України // Вісник ОДІВД. — 1998. — № 4. — С. 3−7

12. Безкутів А. А. Правовий статус радянського депутата. -М.: у «Знання», 1974. — 64 с.

13. Вітрук Н. В. Про категорію правового положення депутата в соціалістичному суспільстві. // Радянська держава і право. — 1984 — № 12. — С. 15−18

14. Вітрук Н. В. Структура правового статусу депутата (питання теорії), — у книзі закон про статус депутатів на практиці. — Ярославль: у Ярославського університету, 1976. — 287с.

15. Гавриляка А. Щодо удосконалення управлінської діяльності Верховної Ради. // Право України. — 1997. — № 6. — С. 49−53.

16. Давидов Р. К. Право депутатського запиту в Радянській загальнонародній державі. — М.: «Юрид. лит-ра», 1989. — 98 с.

17. Задорожня Н. Гарантії трудових прав депутата // Одеський вісник. — 1998. — 4 квітня.

18. Зинов «єв А. В. Статус народного депутата в СРСР. — Л.: «Политий. издат»., 1987 — 98 с.

19. Коментар до Конституції України — К.: Інститут законодавства Верховної Заради України. — 1998. — 412 с.

20. Конституційне право України. / за ред. проф. В.Ф. Погорілка — К.: «Наукова думка», 1999. — 734 с.

21. Кузнєцов И.Н. Компетенція вищих органів влади і керування СРСР. — М.: «Юридична література», 1970. — 120 с.

22. Лінецький С. Депутатський імунітет — pro i contra. // Юридичний вісник України. — 1999. — № 10. — 11−17 березня.

23. Мальцев Г., Екімов А. Чи буде у нас дійсний парламент? // Народний депутат. — 1992. — № 7. — С. 20−26

24. Манчуленко Г., Филипчук В. Народний депутат України: конституційно-правовий статус // Віче. — № 1. — 1998. — С. 3−11

25. Мікулін В.П. Особливості притягнення депутатів як обвинувачених. / Боротьба з контрабандою: проблеми та шляхи їх вирішення. Уряду України. Президинту, законодавчій, виконавчій владі. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних працівників. -ДО., 1997, Т. VII, — С. 292.

26. Мелащєнко В. Ф. Основи конституційного права України. — К.: «Вентурі», 1995. — 238 с.

27. Муравин А. Депутатська недоторканність і карно-процесуальний закон // Юридичний вісник. — 1997. — № 1. — С. 102−104

28. Онопенко В. Депутатська недоторканність: за і проти. // Голос України, 1999. — № 47.

29. Основи конституційного права України / за ред. В.В. Копєйчікова.- К.: «Юрінком Інтер», 1998. — 205 с.

30. Петровский В. Депутат і політика. // Народний депутат. — 1992. — № 1. — С. 80−84.

31. Просвірнін Ю.Г. Гарантії депутатської діяльності в розвитому соціалістичному суспільстві. — Воронеж: у Воронезького університету, 1982. — 137 с.

32. Зливу А. Я. Депутатський запит (Посібник для слухачів народних університетів). — М.: «Знання», 1988. — 68 с.

33. Теплюк М., Ющик О. Законодавча ініціатива і її реалізація в законодавчому процесі. // Віче. — 1995. — № 7. — С. 13−18

34. Хавронюк М. Подвійні стандарти недоторканності. // Юридичний вісник України. — 1998. — 9 -15 липня.

35. Шпаків Ю. Фальсифікація // Правда. — 1991. — 22 липня.

36Юридичний енциклопедичний словник. — М.: «Радянська енциклопедія», 1987. — 598 с.

37. Ярматов А. Я. Гарантії депутатської діяльності. — М.: «Юрид. лит-ра», 1978. — 89 с.

PAGE

PAGE 27

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой