Свобода совісті: зміст, поняття та його вияв за сучасних умов

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Релігієзнавство»

на тему:

СВОБОДА СОВІСТІ: ЗМІСТ, ПОНЯТТЯ ТА ЙОГО ВИЯВ

ЗА СУЧАСНИХ УМОВ

Будучи формою суспільної свідомості, релігія тісно пов «язана з правом. Цей зв «язок існує як на рівні релігійних і правових нормативних систем, так і на рівні формування загальнодержавної волі та її закріплення в системі законодавства, що регулює діяльність церкви (релігійних організацій) в суспільстві. Така тема є предметом не тільки релігієзнавчого, а й юридичного аналізу. Вона набуває подальшої актуалізації за умов демократизації суспільно-політичного процесу в Україні, пов «язана з практичними питаннями установлення міжрелігійної злагоди, толерантних взаємин між сакральними і секулярними видами духовної культури, паритетності між релігійними і вільнодумними ідеями. Тому пропонуються до розгляду такі питання:

1. Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії.

2. Особливості українського закону про свободу совісті та релігійні організації.

Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії. В сучасному суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі досить актуальною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії «свобода совісті «- це право громадян сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або додержуватися гуманістичного світогляду. Свобода совісті є одним із конкретних проявів свободи людини в суспільстві. Вона виступає важливим світоглядним, етичним і правовим принципом. У цьому значенні свобода совісті е однією з загальнолюдських соціальних і духовних цінностей. За висловом Є. Трубецького (1863−1920 рр.), вона «є найбільш цінною з усіх свобод ».

Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної самосвідомості особи, її моральна самооцінка. За цими критеріями совість характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними моментами. Індивідуалізований характер совісті полягає в тому, що вона охоплює індивідуалізовані, суб «єк-тизовані, включені до мотиваційної і емоційно-во- льової структури особи вимоги щодо її поведінки з боку суспільства, класу, певної соціальної спільноти.

Совість виховується і формується суспільством передусім через вплив безпосереднього соціального середовища, в якому знаходиться індивід. Чинники соціуму формують людину як моральну істоту. Отже, відбувається первинна соціалізація особи, тобто людина сприймає й засвоює соціальні норми, правила поведінки, необхідну інформацію для реалізації усіх життєвих потреб.

Разом з тим кожна людина, що володіє ознаками право- і дієздатності, є суб «єктом права, своїми діями може набувати статус фізичної чи юридичної особи. Тому індивід завжди перебуває в певних правовідносинах з іншими членами суспільства (фізичними й юридичними особами). Між державою і громадянином створюються змістовні відносини, юридичною стороною яких є правові відносини між ними. У демократичному суспільстві держава є офіційним представником інтересів громадянського суспільства, охороняє і забезпечує права громадян. Це її прямий І конституційний обов «язок. Держава через механізм примусового впливу, систему правовиховної роботи, організаційні заходи надає особі певного правового статусу, тобто виражає у законах те соціальне становище, яке займає особа в громадянському суспільстві й державі, закріплює сукупність правових засобів, що забезпечують громадянам реалізацію їхніх прав і свобод.

Основний зміст правового статусу особи — це її права та правові гарантії, її обов «язки й відповідальність за їх виконання. Тому свобода совісті як соціальна цінність доповнюється її юридичною характеристикою. Свободу совісті необхідно розглядати і як правове явище, в контексті всіх інших прав і свобод, що входять до правового статусу особи.

Звідси випливає визначення свободи совісті у ширшому змісті - свобода переконань, тобто право людини обирати, відстоювати власні переконання і здійснювати їх. Однак за певних історичних часів принцип свободи совісті мав різні форми виразу.

У первісному суспільстві фактично вже існувала свобода совісті, оскільки суспільство без класів і держави регламентувало ставлення членів громади до первісної релігії лише моральними нормами, що добровільно визнавалися усіма членами. В рабовласницькому суспільстві, особливо при існуванні деспотії, релігія перетворюється на форму суспільної свідомості і несе класове правове навантаження. Принцип свободи совісті набуває певних обмежень і тому починає заявляти себе традиціями вільнодумства (Демокріт, Епікур, Лукрецій).

В епоху середньовіччя панував релігійний світогляд; сповідання певної релігії фактично вважалося обов «язковим. За цих умов принцип свободи совісті не виступав як право вільно визначати своє ставлення до релігії. В такому значенні його проголосили у XVI-XVIII ст. ідеологи буржуазії, які боролися з феодальним абсолютизмом і офіційною церковною владою. Одними з перших захисників свободи совісті виступили відомі філософи й вчені М. Монтень, П. Бейль, Б. Спіноза, Ф. Вольтер. Французькі просвітителі Ж. Мельє, П. Гольбах, Д. Дідро, К. -А. Гельвецій, Ж. -О. Ламетрі сформували атеїстичний напрям — радикальний варіант свободи совісті.

У західному суспільстві свобода совісті трактується як право вільного вибору того чи іншого віросповідання, а також гуманістичного світогляду.

В колишніх; соціалістичних країнах свобода совісті мала деформований характер. Роль релігії та церковних організацій в суспільному житті вкрай принижувалася, водночас атеїстично-просвітницька діяльність фактично перетворилася на засіб контролю тоталітарної держави над свідомістю громадян. «Атеї-зація «державної політики призводила до численних порушень прав людини, зокрема, в галузі дотримання принципу свободи совісті.

В умовах переходу до правової держави розгортається досить повна дія принципу свободи совісті. Вона отримує свій чіткий законодавчий статус, захищає невід «ємні права людини як від надмірної клерикалізації, так і від однобічної атеїзації.

Отже, свобода совісті тісно пов «язана зі становищем релігії і церкви в суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її політичними інституціями. Тому цікавим є те, як у стратегічному і практичному планах вирішується дане питання у різних політичних регіонах.

Тісне поєднання офпдйної релігії та державного апарату породжує різні варіації клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного буття. Наприклад, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам ваххабістського типу (засновником вважається релігійний реформатор Мухамед ібн Абд аль-Ваххаб, який жив у XVIII ст.), щодо атеїзму, то він заборонений і переслідується за законом. Мусульмани зобов «язані виконувати всі приписи Корану, судова влада здійснюється шаріатськими судами. У цьому регіоні поширене мусульманське право, яке підкоряє світську владу впливу релігійної влади.

Інший варіант клерикальної держави створено в Ізраїлі. Державною релігією є ортодоксальний іудаїзм, який змішується з сіоністською ідеологією. Ізраїльське громадянство надається тільки євреям, а євреями, згідно з законом від 10 березня 1970 р., визнаються особи, що народилися від матері єврейської національності і сповідають іудаїзм або навернені в іудейську релігію. Раввінат Ізраїлю має великі повноваження у галузі політики, управління державою, регулюванні сімейно-шлюбних відносин. Останні розглядаються судами за біблійно-талмудистськими принципами.

В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: у арабських країнах це іслам; в латиноамериканських і західноєвропейських — католицизм; в Греції і Росії - православ «я. Визнання особливого становища тієї чи іншої церкви зафіксовано у конституціях 42 держав; законодавство 32 країн обумовлює зайняття вищих постів у державі прийняттям релігійної присяги; у 22 країнах, згідно з конституціями, пост глави держави можуть займати тільки особи, що належать до офіційної церкви. Таким чином, в означених країнах не відповідають дійсності механізми конституційного закріплення і правового регулювання принципу свободи совісті.

Існують країни, в яких офіційної державної релігії не існує. Наприклад, в СІЛА панівної релігії взагалі не було, а у Франції й Туреччині церква свого часу була відокремлена від держави. Відповідним організаціям надається можливість брати участь в політичному житті. Таким чином, за своєю суттю свобода совісті тут означає право людини обирати будь-яке віросповідання або право не сповідати ніякої релігії. Такі права розглядаються невід «ємними особистими громадянськими свободами в конституціях цих країн.

Ще за часів буржуазних революцій, як уже фактично зазначалося, у Європі виник широкий ідейний рух — вільнодумство, який поставив перед собою завдання боротися проти духовного диктату церкви, за здійснення свободи совісті. У наш час у західних країнах діють товариства вільнодумців, що об «єднують атеїстично і антиклерикально зорієнтованих людей. Ці товариства входять до Всесвітнього союзу вільнодумців. У 1981 р. у Лозанні (Швейцарія) відбувся 39-й конгрес Всесвітнього союзу вільнодумців, в роботі якого взяли участь представники національних організацій вільнодумців Австрії, Бельгії, Індії, Італії, СІЛА, Швейцарії, Швеції, Фінляндії, ФРН. Конгрес розглянув проблему «Вільнодумство і молодь: за майбутнє без догм «. У своїх виступах делегати закликали розповсюджувати матеріалістичні ідеї, боротися за всебічний духовний розвиток людини.

У зв «язку з цим необхідно враховувати дві протилежні тенденції, в контексті яких свобода совісті набуває рис певних ідеологічних орієнтацій — клерикалізму і атеїзму.

Предметом нашого розгляду є один з аспектів свободи совісті - її конституційно-правовий зміст. У цьому значенні свобода совісті вивчається як сукупність правових норм і реальних гарантій, що регулюють і визначають розвиток зв «язаних з релігією суспільних відносин. Тобто, свобода совісті є правовою категорією.

Згідно з Конституцією України, свобода совісті - це право на свободу світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Це конституційне визначення є основним змістовним елементом інституту свободи совісті, виступає її найвищою юридичною силою. Вона надає рівні можливості щодо реалізації власних духовних потреб і віруючим, і невіруючим.

Стаття 35 Конституції України закріплює відокремлення церкви від держави. На її важливість вказують такі обставини: по-перше, дана стаття є вирішальною передумовою для досягнення юридичної рівності в релігійній сфері, усунення дискримінацій щодо віруючих або невіруючих; по-друге, усунення релігії зі сфери державно-правового життя звільнило від виконання невластивих функцій церквою.

x2403×1103xD084×3102 $x2437×3800 $x2448×6000xD084×6102×0324x1C00янином своїх обов «язків.

Таким чином, категорія «свобода совісті «має багато аспектів розгляду. В даному розділі насамперед акцентується увага на конституційно-правовому змісті принципу свободи совісті, тобто мається на увазі сукупність правових норм і реальних гарантій, що регулюють і визначають розвиток пов «язаних з релігією суспільних відносин.

Перша частина цього визначення розкриває межі рівної свободи як для віруючих, так і для невіруючих. Друга частина — розкриває свободу совісті як право діяти у відповідності з релігійними або вільними переконаннями, тобто обґрунтовує здатність (право- і діє-) бути суб «єктом суспільних відносин, що регулюються державою.

У сукупності юридичних норм, що являють собою інститут свободи совісті, особливого значення набуває конституційна заборона підбурювання ворожнечі й ненависті у зв «язку з релігійними віруваннями. Така норма покликана сприяти формуванню нормальних відносин між представниками різних конфесій, віруючими і невіруючими.

Ці конституційні положення поєднуються із законодавством про релігійні культи і створюють єдиний комплекс правового регулювання та важливих гарантій здійснення свободи совісті. Соціальним фундаментом будь-якої свободи, в тому числі свободи совісті, виступає економічна і політична природа суспільства, наявність широких демократичних процесів у ньому. У зв «язку з цим розглянемо конституційні та законодавчі гарантії здійснення свободи совісті в нашій країні.

Y1.2. Особливості українського закону про свободу совісті та релігійні організації. Відокремлення церкви від держави не означає того, що закони, де втілено загальнодержавну волю і волю інших політичних суб «єктів, взагалі не регулюють відносини між церковними організаціями і державними органами. Така постанова питання не відповідала б соціальній природі релігійно-церковного комплексу. Релігія є складовою частиною суспільства. Релігійні відносини виступають змістовним елементом неполітичних стосунків громадянського суспільства, тому держава зобов «язана захищати і надійно регулювати такі відносини. Але суспільство складається з релігійних і нерелігійних груп населення, тому держава через законодавство також регулює відносини між цими категоріями громадян.

При цьому на перше місце виступає надання з боку держави можливості сповідати будь-яку релігію за умов, що відправлення певного релігійного культу не порушує законів, не посягає на права інших громадян і не зашкоджує здоров «ю людей. Законодавче регулювання релігійних відносин існує практично в усіх країнах. Так, в ст. 14 Конституції Бельгії підкреслюється, що свобода віросповідання і відправлення культу гарантується за умов припинення правопорушень, здійснюється при реалізації цих свобод. Конституція Японії визнає свободу віросповідання тільки в межах, сумісних з суспільним спокоєм і порядком, а також з обов «язками підлеглих (ст. 28). В Конституції Швейцарії зазначається, що здійснення цивільних і політичних прав не може бути обмежене приписами або умовами церковного чи релігійного характеру. Релігійні переконання не звільняють від виконання цивільних обов «язків: «Вільне відправлення релігійних обрядів забезпечене, оскільки не порушуються вимоги суспільного порядку і добрих звичаїв «(ст. 49- 50). Католицька церква на останньому соборі у Ва-тикані прийняла декларацію про релігійну свободу, де вказується, що релігійні організації і віруючі зобов «язані виконувати вимоги світської влади, не порушувати суспільний порядок і що громадянське суспільство має право захищатися проти зловживань, які можуть мати місце під гаслами релігійної свободи.

У нашій країні законодавче закріплюються такі умови для здійснення свободи совісті:

1. Політико-правові - в обмеженні можливостей церкви втручатися у державні справи; для цього церква відокремлюється від держави; здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народної освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести гуманістичну пропаганду.

2. Ідеологічні - в доступності масам освіти, науки, культури; у забезпеченні права особи на всебічний розвиток.

Глава Конституції України «Права, свободи та обов «язки людини і громадянина «розглядає характер взаємовідносин особи і суспільства, громадянина і держави.

В українській державі свобода совісті є конституційним принципом, нормою державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена можливість вільно визначати своє ставлення до релігії, тобто сповідати будь-яку релігію чи бути вільно-мислячим. Свобода совісті оберігається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом; питання, що стосується забезпечення свободи совісті, вміщено в законах про працю, народну освіту, інших законодавчих актах.

Зазначимо, що як поняття, котре виражає специфічне стосовно релігії та вільнодумства явище соціально-політичного життя, свобода совісті має різні форми вияву. По-перше, ідеологічно-концептуальна свобода совісті - це судження, сформульоване ідеологами того чи іншого класу, антиклерикального руху, окремих вільнодумців чи організації атеїстів, а також теологів і служителів церкви. По-друге, програмно-політична свобода совісті - це складовий елемент програм політичних партій, їхнє гасло у боротьбі за владу. По-третє, конституційно-правовий принцип свободи совісті - положення і норми, що зафіксовані у Конституції. Ці форми поняття «свобода совісті «, його елементи, структури за конкретних умов наповнюються різним, іноді навіть протилежним змістом.

V. В суспільстві здійснено секуляризацію державно-правових відносин; регулятивно-санкціонуюча роль релігії та церкви повністю усунута в галузі освіти, трудових відносин, соціального забезпечення. Ці й багато інших сфер соціального життя повністю перебувають у віданні держави і правотворчих суспільних організацій.

Держава встановлює обсяг прав і обов «язків будь-яких організацій, у тому числі релігійних, визначаючи їхні функції. Як бачимо, релігійні організації не виключено зі сфери дії державних законів.

Релігія визнається особистою справою у тому разі й у тій мірі, якщо вона не завдає шкоди інтересам держави і суспільства. Забезпечуючи свободу совісті, держава дозволяє діяльність релігійних організацій за умов, що вони додержуються чинного законодавства, відправлення культів не приводить до порушення громадського порядку і не супроводжується посяганням на права віруючих.

Реалізація права віруючих на відправлення релігійних культів забезпечується спеціальними законами та контролем за неухильним додержанням їх з боку держави та її органів, зокрема Державного Комітету України з питань релігій, його уповноважених при місцевих радах народних депутатів.

В нашій країні діє Закон «Про свободу совісті та релігійні організації «від 23 квітня 1991 р. з наступними доповненнями й внесеннями. Цей закон та інші законодавчі акти, видані відповідно до нього, складають законодавство України про свободу совісті та релігійні організації.

Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно провадяться у культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою трудових колективів і ради адміністрації.

Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів.

Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, шпиталях, притулках для старих та інвалідів, місцях попереднього ув «язнення і відбування покарання провадяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії.

В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу держадміністрації даної території (району, міста). Клопотання про видання вказаного дозволу подається не пізніше як за 10 днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, що не терплять зволікання.

Також громадяни та релігійні організації мають право на придбання, володіння і використання релігійної літератури мовою на свій вибір, а також інших предметів й матеріалів релігійного призначення (ст. 22), вони можуть здійснювати добродійну і культурно-освітню діяльність релігійних організацій (ст. 23), мають право встановлювати і підтримувати міжнародні зв «язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участь у зборах та релігійних заходах (ст. 24).

Таким чином, розглянувши обидва питання цієї теми, відзначимо, що діяльність державних органів щодо конституційного забезпечення релігійного життя в Україні повинна грунтуватися на таких знаннях.

1. Свобода совісті - це конституційно-правовий принцип, який обґрунтовує право громадян сповідати будь-який релігійний культ або займатися гуманістично-просвітницькою діяльністю. Вона може мати різні історичні форми і залежить від співвідношення зв «язку канонічного права з системою законодавства, ступеня їхнього поєднання або, навпаки, протиставлення. Необхідно розрізняти ідеологічно-концептуальну, програмно-політичну і конституційно-правову форми вияву свободи совісті.

2. Основними принципами свободи совісті вважаються надання державою гарантій права на свободу совісті, рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії, рівність усіх релігійних організацій перед законом, відокремлення церкви від держави, світський характер освіти, відповідальність релігійних організацій за порушення законодавства, право на майно, проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій у передбачених законом випадках.

3. Правовий інститут свободи совісті в Україні регулюється Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації «від 23 квітня 1991 р. з наступними внесеннями і доповненнями, іншими нормативними актами, що складають законодавство про релігійні культи.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Бабій М. Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. — К., 1994.

Закон Української РСР від 23 квітня 1991 р. № 987. XII. «Про свободу совісті та релігійні організації «// Відомості Верховної Ради України. — № 20. — Ст. 277.

Закон України від 23 грудня 1992 р. «Про внесення доповнень і змін до Закону У РСР «Про свободу совісті та релігійні організації «// Голос України. — 1994. — 12 січ.

История атеизма й свободоммслия в Европе. — М., 1986.

Клочков В. Б. Религия, государство, право. — М., 1988.

Коник Б. П. Свобода совести й ее лжезащитники. — М., 1986.

Конституція України. — К., 1996.

Рене Д. Основнме правовне системи современности. — М., 1988.

Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реалії сьогодення. — К., 1998.

Религия й права человека. На пуги к свободе совести. — М., 1996.

Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. — К., 1996.

Французские материалисты XVIII века об атеизме, религии й церкви. — М., 1977.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой