Реферат з наукової монографії О.Н. Троїцького «Олек-сандр І і Наполеон» Москва, «Вища школа»1994 г

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Западно-Уральский інститут економки і права

Недержавне освітнє учреждение

Ліцензія № 514 від 23,03,2003

Свідчення про державної акредитації № 929 від 23,03,2003

Юридичний факультет

Реферат з наукової монографии

О.Н. Троїцького «Олек-сандр І і Наполеон»

Москва, «Вища школа"1994 г.

Виконав: студент

1 курсу/ 6 років обучения/

Миронов Євген Павлович

Перевірив: к.и.н., доц.

Кирьянов Ігор Константинович

Перм 2003 г.

1. Характеристика завдань автора

Монографія Н. А. Троицкого «Олександр — 1 і Наполеон», видана 1994 року у видавництві «Вищу школу» р. Москви, — це зовсім перший працю, написаний про ці двох імператорах. Сам авторка у зверненні до читачам пише, що сьогодні лише про Наполеона їжака написано більш 400 тисяч праць, та й про Александре-1, нехай ще більше менше, але й літератури предосить. У своїй монографії автор часто звертається до висловлювань про Наполеона і Олександра з цих праць, наводить думки про них різних авторів, погоджуючись із ними чи оскаржуючи їх, ставлячи під сумнів і стверджуючи їх неспроможність і хибність історичними фактами біографії імператорів, видобутими інших джерелах, архивах.

Навіщо Н. А. Троицкий до всього різноманіттю літератури про Наполеона і Олександра вирішив додати свою працю? Саме це це запитання він відповідає сам. По-перше, як у автор, багато попередні праці, навіть такі знамениті, як працю А. Вандаля «Наполеон і донеччанин Олександр», були присвячені дослідженню лише франко-росіянина союзу 1807 — 1812 років. Нариси О. К. Дживелегова, В. Е. Романовского і В. И. Герье (нині забуті) торкалися лише окремих сюжетів навколо 1812 року. Ніхто не намагався описати весь життєвий шлях імператорів, як і вирішив виготовити Н. А. Троицкий. По-друге, вважає він, зміна нашого бачення історії і, самого світу, у якому живемо, спонукає нас наново осягати сенс найважливіших подій й ролі найбільших діячів, виправляти давні листи й отримувати нові ставлення до них. На одній із своїх завдань автор бачить у тому, щоб дати раду хаотичному розкиді думок про Наполеона, у яких «багато думали вбачати у реформі ньому бога, деякі - сатану, але не всі шанували його великим». Однак згодом ці думки були «підім'яті» під себе поглядом Л. Толстого, який його «самовпевненим нікчемою» і з радянські історики й письменники, серед яких М. Гарнич, П. Жилин, У. Пікуль, З. Алексєєв, Про. Михайлов, зважали постать Наполеона «із боку підметок». Хоча, як згадує Троїцький, ще більше півстоліття тому автор однією з найкращих у світі біографій Наполеона Є. Тарле писав: Наполеон все більше з’ясовується в неповторному своєрідності й разючою індивідуальної складності". Феномен Наполеона вивчений всебічно, але залишається, невичерпний, на думку Троїцького, ось й тому він зацікавила йому, т. до. його життя як роман.

Що ж до Александра-1, його життя, на думку автора, теж порівняти з захоплюючим романом. І спектр думок його ще многоцветнее, ніж про Наполеона, — від думок найпопулярніших — пушкінських «володар слабка й лукавий», до таких дифірамбів, як «променисте світило» (А. І. Михайлівський — Данилевський) і «пастир народів» (З. М. Соловйов). Більшість авторитетів визнавали Олександра 1 особистістю більш великої, ніж Наполеон, а більш загадкової. П. А. Вяземський ще 1868 року сказав про нього: «Сфінкс, не розгаданий до труни, нього й нині сперечаються знову…» Розгадати «північного сфінкса» і він вирішив автор монографії. Тобто, інтерес Троїцького до цих двом особистостям історії викликаний невичерпністю, неповторністю і індивідуальністю Наполеона і загадковістю Олександра. Він поставив своїм завданням «об'єктивно, на рівні знань й виконання вимог до історичної науки зіставити життєві шляху Олександра Івахненка і Наполеона і оцінити їм погляди, діяння, особисті риси, а й сенс, можливі альтернативи і, уроки протиборства тих сил, які були кожним також зробили революційного генерала Бонапарта поневолювачем Європи, а кріпосника- самодержця Олександра її освободителем».

2. Джерела монографії та його описание.

У книзі використано найважливіші пам’ятники світової наполеонианы, біографії Олександра, праці з історії наполеонівської Німеччині й Олександрівській Росії при врахуванні концепцій російської дореволюційної, радянської влади і зарубіжної історіографії. Джерельну базу монографії становлять багатющі публікації документів (росіян і зарубіжних), і навіть знайдені автором нові архівні матеріали із Олександра 1, А. Аракчєєва, А. Єрмолова, П. Чічагова, А. Шишкова, М. Шильдера, До. Военского та інших. У тому числі такі оригінали, як листування Олександра 1 із сестрою — великої князівною Катериною Павлівною, документи Російського міністерства внутрішніх дел1801 — 1815 років, кореспонденція Наполеона 1858−1869 років. Найчастіше автор називає мемуари князя А. Чарторижского, друга Олександра 1 та його листування, опубліковані самим Чарторижским, мемуари Шуазель — Гуффье про імператорі Олександра та її дворі, згадки Наполеона Стендаля, мемуари А. Коленкур походи Наполеона і другие.

3. Порівняльне життєпис героїв монографии.

Структура всієї хірургічної роботи автора монографії - це порівняльне опис героїв, зіставлення доль двох імператорів. Він багато уваги приділив особистому житті кожного, їх дитинства, юності, перших кроків у великій політиці, їх світогляду, їх оточенню, яке вплинув їх становлення, характер, погляди. Багато місця у монографії приділено п’ятирічній союзу імператорів з цими двома сватовствами Наполеона до сестрам Олександра, сімейної життя обох, їхнім стосункам жіночого рівня загалом і дружинам зокрема, їх відношення до армії, до розкоші, багатством, до своїх рідним і близьким, до літературі, навчанні й багато іншого. Серйозного аналізу піддав автор все п’ять війн з-поміж них, у ході Наполеон обіймав Москву, а Олександр — Париж, аналізу причин поразок в боях і причин перемог, злетів і падінь. Він спробував відкрити завісу над найбільш маловідомими, спірними і загадковими сторінками їх біографій, до смерті кожного, одного на пустельному острові Святої Єлени, іншого — в глухому російському містечку- Таганрозі, — різними кінцях планеты.

Усіх глав монографії перебувають у хронологічної послідовності - від народження героїв на смерть кожного. Показовими назви глав, що ніби відразу поставили героїв «на різні боки барикад». Приміром першою главою про Наполеона названа «Громадянин Бонапарт», — що розповідає у- перших про соціальний походження Наполеона, що з сім'ї саме громадянина і депутата острова Корсика Карло Бонапарте, у- других, про статус Наполеона- який готував себе бути саме громадянином свого острова, пізніше країни. Він пов’язав долю з революцією і мріяв звільнити з феодальних кайданів своєї батьківщини. Він справді скасував феодальні привілеї, ввів громадянське рівність населення, звільнивши селян пут кріпацтва і наділивши їх землею, ввів свій Цивільний кодекс, прийняв конституцію. Автор монографії вже у першому розділі показав стрімке зростання Наполеона від лейтенанта до першого консула Німеччині й показав причини цього злету. Читачі побачили «нового» Наполеона- самого тямущого, активного, винахідливого у своїй рідній сім'ї, де було улюбленцем мами Литиции і тата Карло, дуже начитану, з великою потягом знань, читання — у юності, коли йому й бракувало тих знань, що йому давали у військових школах, і він став утворювати себе сама. Пізніше він став спритним, талановитим військовою і полководцем, покорившим всіх смислах і відразу своїм умінням, вправністю, геніальними планами, які потім назвуть «наполеонівськими». Ставши генералом, він був у своєї країни, на неї зважали самі імениті військові, як і раніше, що він був молодший всіх генералів. Змінивши свій генеральський мундир на цивільна сюртук, він став «громадянином Бонапартом», вирізнявся серед усіх інших міццю інтелекту, волі, характеру, причому він виділявся так, що вже опісля першого заседания

правителей Франції одне із трьох консулів сказав про нього іншому: «Ось тільки в нас є власна пан! Бонапарт усе відомо, все хоче, і все може.» Цю характеристику Наполеона можна віднести всім наступним періодам його життя та банківської діяльності: вона завжди знав, що хоче, завжди знав, як йому цього досягти і завжди домагався бажаного, причому, розраховував завжди у першу чергу за свої силы.

Зовсім інша обстановка складалася навколо Олександра з самого народження його — народження царевичем Олександром, як говорив їх у найпершої главі про неї автор монографії. Ці дві назви — «громадянин Бонапарт» і «царевич Олександр» відразу ж потрапляє свідчить про різницю з соціальним походженням. Якщо з назв наступних глав порівняти і наступні періоди життя обох — «Син революції» і «Найясніший улюбленець», «Генерал» і «Біля трону», «Консул» і «Сходження на престол" — можна відразу дійти невтішного висновку у тому, яким шляхом йшли на вершину влади й слави той і інший. Життя готувала їх цілком різні люди і різноманітних політиків, з різними поглядами на навколишню дійсність, з різними баченням світу і це були визначені різні місії історія. Але якщо Наполеону довелося всього домагатися своїм розумом і хистом, то Олександру це були визначено його царським походженням, хоча про, можливо, мав і зараз розум, і талант не меньшие.

На становлення Олександра дуже серйозно вплинути справила його царський оточення, особливо бабуся Катерина, що його боготворила і намагалася зробити з нього собі подібного. Але найбільше вплинула ворожість між бабусею і батьком Павлом, які ненавиділи одне одного й жило, що називається, різними дворами. Ще дитиною Олександр звик догоджати й інші, й іншого, тобто, саме сповідував і робив чи, що при цьому і хотів, бо, що подобалося бабусі Катерині і батьку Павлу. З бабусею він був ласкавим, ж із батьком — умиротвореним, з самими вельможами добрим, іншими — суворим. Олександр квартирував на два розуму, мав два парадних обличчя, подвійні манери, відчуття провини і думки. Він навчився подобатися всім — це був її вроджений талант, який червоною ниткою пережив усе його подальше життя. А він був лукавим. Ставши царем, Олександр підкоряв своїх підданих красою, видимої м’якістю характеру, делікатністю, добірністю манер. Митрополит Платон з хрестом до рук вказував народу Олександра і каже: «Дивіться, православні, яким бог нагородив нас царем — прекрасним лицем і дивитися душею». Хоча у душ-те цар був властолюбним, деспотичним і, при цьому, батьковбивцею, т.к. змова проти його Павла та її вбивство були затіяні на користь Олександра Івахненка і з його згодою. Він, звісно, може бути не прагнув смерті батька, нічого не зробив, щоб перешкодити цьому, т.к. жага влади, було сильнішим за всіх інших чувств.

І до кінця другого глави обидва герої монографії склалися як котрі мають певним набором особистісних якостей, готові до великим свершениям в ім'я певних цілей і планів. Далі життя приготувала їм багато випробувань, і іспитів на зрілість, у яких виявили себе по- різного. І це випробування дружбою, любов’ю, багатством, розкішшю, випробування перемогами й поразками в війнах і, ясна річ, випробування властью.

Ставши володарем Франції, вважалася дужим і авторитетним навіть у Європі, Наполеон використовував захоплену влада, передусім на забезпечення стабільність, порядок, соціальні й правові гарантії, тобто. всі у чому мала потребу, на його думку, нація, й що повинно було, на думку Наполеона, об'єднати «низи» і «верхи», всупереч партійним чвар. Так само значиму і необхідну завдання він зробив першочерговою і у сфері зовнішньої політики України. Він вірив, що українці його народ, але й народи Європи жадають світу. Але, мріючи про мир, пропонуючи світ, Бонапарт був готовий піти на війні. Можна сміливо сказати, що його війни були призвані не заради власного блага, не заради збагачення, а заради миру для Європи — саме такий думку намагається провести і підтвердити фактами автор монографии.

Ось як автор описує сходження трон Олександра: «Посівши трон найвеличнішою у світі імперії, відкинувши конституційне обмеження своєї місцевої влади, відчуваючи навколо себе преклоніння й обожнювання, Олександр б вважати, що його надії, все мрії марнославства задоволені сповна…». Цікаво порівняння зовнішнього вигляду імператорів в на самому початку їх правління імперіями, які наводить автор: «Бонапарт, зустрівши перший рік тривають XXI століття в ореолі могутності і слави, став би навіть краще виглядати. Ще донедавна роялісти наголошували на ньому, що він желт, що у нього приємно дивитися, і пили шампанське над його близьку смерть. А тепер усі, що у ньому костляво, желто, навіть болісно, округлилося, просветлилось, украсилось…"А таким собі бачимо ми з з описів автора Олександра: «Найбільш риси обличчя молодого великого князя, через за кілька днів по сходженні його за престол, так раптом змінився, як колись портрети зовсім перестали нею скидатися. Каяття совісті після царевбивства зіпсували все життя землі». Автор монографії не робить прямих висновків, умовиводів, але читачам зрозуміло, що Наполеоном керували чисті помисли, Олександром- заплямовані у крові батька. Напевно, тому згодом Олександр мав дуже скромний царський двір, урізавши його зміст чотирма мільйони карбованців, скоротивши штат придворних. Він любив марну розкіш, вважав зайвими суто придворні посади. При ньому, як академік А. Пынин, «велич» двору впала. Він ніби боявся привернути увагу своєму двору і хотів свят у дворі, де була убитий батько. Наполеон ж, навпаки, приголомшувала сучасників пишністю свого двору. По авторитетної думки німецького історика Р. Кирхейзен, «ніколи палаци французьких королів не бачили стільки грації, краси, блискучої розкоші, як у період Наполеона. Розкіш було доведено до крайніх меж. Лише на самій туалети Жозефіни відпускалося 600 тисяч франків на рік. Палацеві зали прикрашали полотна Давида і скульптора Кановы…»

Перша зустріч двох імператорів відбулася після відомого бою восени 1806 року, коли Наполеон підійшов до Німану і став у Тільзіта за українсько-словацьким кордоном Російської імперії. Олександр, оберігаючи свою імперію, запропонував перемир’я. Наполеон охоче погодився, підкресливши, що він прагне ним як світу, а й союзу з Росією: «Союз Франції з Росією постійно був предметом моїх бажань», — запевнив він Олександра. Чи це було сказано щиро? Автор, розмірковуючи звідси, робить висновок, що імператори говорили щиро, т.к. обидва розуміли, що русско-французский союз потрібен їм обом. На різних уровнях: Александру- для «самозбереження», Наполеону- для звеличання себе і своєю імперії. Наполеон так був зацікавлений у спілці з Росією, що був ув’язнити у обійми хоч самого диявола. Те, що цар виявився чарівний і покладливий, став нього приємним сюрпризом, і він виявляв дружнє увагу до Олександра, який справді сподобався. «Мені випало бути їм вкрай задоволений, — написав він Жозефіні. — Це молодий, надзвичайно добрий й красивий імператор. Він значно розумніші, ніж думають». Хіба Олександр, відчував він взаємну симпатію до Наполеону? Як автор, Олександру зі своїми вразливістю й злопам’ятністю (йдеться про ноті, у якій Наполеон натякнув Олександру на батьковбивство, після чого стало головним ворогом), треба здолати упередженого ставлення до Наполеона, як як «антихриста», а й як особистого образника. Він вибачив Наполеона, але зміг переступити психологічний бар'єр з легкої видимістю. Він майстерно перевтілився, оскільки це робити з дитинства. Наполеон і Олександр Самсонович були дуже різні, вважає він і намагається продемонструвати ці відмінності цікавими і яскравими фактами з їхньої біографії. Певною рисою, на думку автора, було лукавство. І воно і дозволили йому виявляти дружні почуття Наполеону, а одночасно — Францу 1 і Фрідріху Вільгельму 111, яких Наполеон вважав своїми ворогами. Олександр міг приховувати людей, чи це вороги чи друзі, свої почуття і думки. «Зрозуміти його дуже важко, обдурити — практично неможливо, -написав про неї автор. — Він вмів артистично заполонювати і, жартома відторгати від оточуючих, і віртуозно вводити в оману. Таке вміння допомагало то життя, особливо у політиці, як зовнішньої, і внутрішньої, де було тонкий, як кінчик шпильки, гострий, як бритва, і фальшивий, як піна морская».

Наполеон, на думку автора, ні ні дріб'язковим, ні злопам’ятним, як Олександр. Не карав явних іуд, воліючи використовувати їх ділові якості, геніальність і таланти. Вище всього цінував в людях, чи це друзі чи вороги, шляхетність і мужність. Він був умілим братом і сином у своїй родині, хорошим іншому. І як чоловік і її батько він також викликає симпатію, він любив Жозефіну і він вірний їй до того часу, поки ця комісія їй не змінила. Він обожнював своїх дітей. Мав фантастичну працездатність, завидний розум і таланти полководця, давши упродовж свого віку 70 боїв — більше, ніж Олександр Македонський, Ганнібал, Цезар, Суворов разом взятые.

Олександр, вважає автор, зовні здавався розважливим, добрим, шляхетним, але рідко зближувався з людьми і чи міг на глибокі відчуття провини і особисту симпатію. Навіть у царської сім'ї вона завжди тримався отже про неї говорили: «світить, так не гріє». «Цар був дивне поєднання чоловічих достоїнств і жіночих слабкостей», — наводить думка про неї А. Чарторыйского автор. — З одним боку, міг твердо берегти блок з Наполеоном всупереч дворянській опозиції, навпаки, так само твердо пручався агресії Наполеона, наперекір тієї самої опозиції, склонявшей його до світу, тобто. діяв як мудрий і мужній государ. З іншого боку, він же дріб'язковим, підозрілим і злопам’ятним, як провінційна кумонька. Він мав вкрай скептичний погляд на рід людський: «Не вірю нікому. Вірю лише те, всі люди — мерзотники» — розмовляв сам. У цьому вся він був, на думку автора схожий із Наполеоном, який був «невисокого думки про людському роді», до більшості людства він ставився бездушно і як міг за будь-яку провинність скривдити, принизити, образити. У цьому вся порівнянні автор робить висновок у тому, що обидві імператора були дуже деспотичні, було єдине спільне в них.

П’ять війн друг з одним пережили Олександр — і Наполеон, які закінчувалися то перемогою, то поразкою однієї зі сторін. В ім'я чого були ці війни? Автор спробував відповісти на цей питання, наводячи матеріали, висловлювання сучасників і пояснення самих імператорів. Олександр, воюючи і Франції сама і об'єднуючи проти нього інших країнах в феодальні коаліції, оголошував, що «єдина й неодмінна мета його — оселити у Європі на міцних підставах світ, звільнити Францію від ланцюгів Наполеона, інші країни — від ярма Франції». Хоча справжнім об'єктом було, на думку автора, територіальне розширення, захоплення та грабіж нових земель і панування у Європі, збереження уцілілих феодальних режимів та своєчасне відновлення скинутих Французької революцією і Наполеоном, якої Олександр вважав нервовохворою і ворогом, і був теж намагався скинути. Олександр був сильний класовим чуттям і розумів, що «шляхетного російському дворянства», плоть від плоті якого було вона сама, потрібна більше феодальна Англія, ніж революційна Франція. І народ йшов його звільняти з Наполеона Європу, сам Олександр, очоливши переможні російські війська, йшов відновити на континенті феодальні режими й повернути на трон Європи дореволюційних монархів, забезпечить Росії європейську гегемонию.

Що й казати рухало Наполеоном у його грандіозних звершеннях і війнах? Автор наводить висловлювання сучасників з цього приводу, певне погоджуючись із ними, які вважали, що він рухала любов до Франції. Він справді любив Франції і тому хотів зробити його лідером у Європі, а Париж — столицею світу. Але любив він Францію не саму собою, тоді як у главі з собою. «Сильнішими його любові до Франції було кохання корумпованої влади., корумпованої влади над Францією, Європою й цивілізованим світом. «Щоб світ слухався Францію, а Франція — мене», — ось такий був девіз Наполеона. Про особисте слави не думав, метою Наполеона було лише влада, наслідки видобутої влади — слава. Вона сама говорив: «Моя коханка — власть».

Узагальнюючи свій досвід порівняльного описи Олександра 1 і Наполеона автор монографії спробував визначити головну історичну заслугу обох, і це йому вдалося як іншому. Сам автор переконаний, що своєю працею вона значно розширив уявлення сучасників про імператорах, сформованих про неї раніше, коли революційного генерала Бонапарта вважали поневолювачем Європи, а кріпосника — самодержця Олександра 1 — її визволителем. Автор взяв під сумнів ці уявлення і спробував на історичні факти довести зворотне, що поневолювачем Європи був у першу чергу Олександр, бажаючи зробити Росію гегемоном Європи, а Наполеон найбільше хотів звільнення Європи від феодальних пут і хотів світу по всьому континенті. Вони обидва були деспотами, обидва на чільне місце будь-якого рішення ставили своєї волі. Та й у цьому загальному вони були різні. Наполеон представляв буржуазний прогрес, а Олександр — феодальну реакцію. Але Наполеон дискредитував своє прогресивне початок, ставши справжнім тираном всередині своєї країни й агресором за її межами. Олександр само вправно маскував свою реакційність численними проектами реформ всередині країни, жодного з яких немає реалізували, оскільки цар найбільше боявся гніву що стоять його дворян. Саме тому народи Європи пішли за Олександром, вбачаючи у ньому свого визволителя, а чи не за Наполеоном, що й не був їхнім справжнім визволителем від кріпацтва, а проте своїм диктатом принижував їхню національну гідність. І потім падіння Наполеона Європа розчаровано констатувала, що опинилася з вогню, і у полум’я. Отже, вважає А. М Троїцький, історія дала обом своїх героїв повчальний урок. Навіть настільки могутній геній, як Наполеон, що представляв при цьому прогресивне буржуазне початок, не зміг протистояти реакційного феодального табору, оскільки своєї агресією відновив проти себе чужі народи, але в власний народ, не захотів обпертися. Трагедію Наполеона автор бачить у тому, що свої передові закони та перетворення він нав’язував відсталим народам силою й дуже їх «додразнил», що вони почали відчайдушно битися за своїх панів. Тобто вона, на думку автора, був історично приречений. Заслуговує на увагу висновок автора у тому, що історичну роль Олександра відіграв би з його місці кожній із багатьох його тих, хто соратників, а роль Наполеона міг зіграти тільки він. Саме Наполеон зміг «впорядкувати революційний хаос», і втихомиривши революцію облег в правові норми її найважливіші завоевания.

4. Переваги монографии.

Аналізуючи ці висновки автори і його монографію можна зробити висновок у тому, що Наполеон максимально цікавий і симпатичний, ніж Олександр. Але, вчитуючись у його працю, можна зрозуміти, що таке докладний вивчення життя Наполеона автору довелося б, передусім, у тому, щоб у тлі її героїчної постаті яскравіше висвітлити постать іншого героя — Олександра, про яку літератури набагато менше (і думка, про яку серед вітчизняних і зарубіжних істориків було невисоко. Автор, розуміючи, що оцінки Олександра явно занижені, швидше за все, хотів порушити їх вище, показавши його роль історії. На його думку, Олександр зіграв, як і Наполеон, роль «царя царів» у Європі. На підвищення оцінок Олександра автор дуже вміло використовував думки і висловлювання про неї самого Наполеона, який вважав його найбільш розумною й вмілим політиком серед монархів династії Романових (після Петра!). Він про неї на острові святої Єлени: «це, безсумнівно, найздібніший із усіх царюючих монархів». У цьому є гідність монографії. З іншого боку, важливим її плюсом є і те, що автор значно розширив уявлення про обох імператорах, йому вдалося змінити сформовані про неї односторонні і суб'єктивні думки і оцінювати життя, найважливіших подій їх життів із сучасних позицій бачення світової истории.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой