Революційні події 1905-1907 р.р

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ

Контрольна робота із предмета «Історія України».

Тема: «Революційні події 1905−1907 р.р. «

Варіант № 80

Виконала: студентка групи ПБЗ — 11

Рощенка Руслана

Викладач:

Цимбал Т.Я.

Ірпінь 2001

1. Початок, характер та рушійні сили першої російської революції. Революційні події в Україні 1905р. Становлення політичних партій до революції.

Рубіж XIX й XX ст. — це не лише період суттєвих соціально- економічних змін, а і годину радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905−1907 рр. Зволікання із остаточним вирішенням аграрного запитання, посилення експлуатації робочого класу, про «єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення важливих державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали ґрунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас. Проте можливість виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX — на початку XX ст. широкого спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв «язку із поразкою у російсько-японській війні 1904−1905 рр.

Початком революції стали події 9 января 1905 р. в Петербурзі. Саме цого дня був розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої нужди. Звістка про зазагибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася у загрозливе для царату гасли «Геть самодержавство! «Тільки в січні у Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робочого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт й сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, доля різних соціальних верств. Лише протягом квітня-серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у які взяла доля понад 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Ро-сійської імперії, із них же в Україні - 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 з 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне із перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці «Потьомкін «(червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі под керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 р.), у Києві на чолі із Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдатів та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували чи ж принаймні лояльно ставилися до самодержавства, теж були новим суспільно- політичним чинником, який відіграв надзвичайно важливу роль у політичному розвитку подій, особливо у вирішальному 1917 р.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, й він змушений був піти на вчинки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання Миколою II 17 жовтня Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особини, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи з залученням до виборів всіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.

По-перше, вій суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. з Лубен виникає перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб «. Незабаром газети російською мовою почали виходити у Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються Перші укра-їнські суспільно- політичні журнали — «Дзвін », «Українська хата », «Рідний край », «Посів », «Село «тощо. Всього протягом 1905−1907 рр. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах, виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта «. До середини 1907 р. їхні налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти, ці про «єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали російською мовою літературу.

По-друге, нового імпульсу було б надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, радий, профспілок та інших суспільних організацій. Саме цого періоду відбувалося формування та становлення провідних політичних сил, котрі визначили характер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917−1920 рр.

Активізація національно-визвольного руху в Україні на початку XX ст. створила ґрунт для виникнення політичних партій. Перша із них — Революційна українська партія (РУП) виникла 11 лютого 1900 р. у Харкові, її організаторами були діячі студентських громад Д. Антонович, П. Анд- рієвський, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський та інші. РУП порвала із українським аполітичним культурництвом. Спочатку її основною програмною вимогою був «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж до Кавказу». Першочерговою метою проголосили «Повернення нам прав, відзначених Переяславською конституцією 1654 р.». Згодом гасли самостійної України було б замінене вимогою культурно-національної автономії в межах Ро-сійської імперії.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вон мала місцеві осередки, що називалися «вільними громадами». З 1903 р. фактичним керівником РУП ставши М. Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в які проповідували в основному мирні форми дій.

У умовах наростаючого революційного руху РУП не могла довго проіснувати без змін. У 1902 р. від неї відкололася Народна українська партія (НУП) — організація націоналістичного напрямі, якої очолював М. Міхновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907р. діяльність НУП занепала. У 1917р. колишні її члени створили Українську партію соціалістів-федералістів.

У грудні 1904 р. із РУП вийшла й створила Українську соціал- демократичну спілку група, якої очолював М. Меленевський. Вона стала на меншовицькі позиції й незабаром влилася до меншовицького крила РСДРП.

Члени РУП, котрі залишилися после виходу із неї «спілки», у грудні 1905 р. на своєму із «їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), її лідерами стали У. Винниченко, З. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та інші. УСДРП виступала за автономію України в складі Ро-сійської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. УСДРП проголосила собі представником «українського пролетаріату». Спроби про «єднання із РСДРП були невдалими. Каменем спотикання стало національне запитання. Російські соціал-демократи, нехтуючи національними проблемами, не хотіли погодитися на визнання УСДРП єдиним заступником українського пролетаріату й, відповідно, федеративного улаштую УСДРП. Для російських соціал-демократів ідеалом був унітарна держава, в якій нібито з розв «язанням соціальних проблем зникне національний розбрат. Практичне здійснення цієї догми дорого обійшлося народам колишнього СРСР, зокрема українському.

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. смердоті створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами були Про. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, котрі вийшли із неї, поклали вухо новій — Українській радикальній партії (УРП).

2. Революційна боротьба в Україні 1906−1907 р.р. Причини поразки революції та її значення.

Національно-визвольний рух українського народу посилився в 1905—1907 рр. Народні маси України вимагали скасування будь-яких національних привілеїв й встановлення рівноправності всіх народів, вільного розвитку української мови і культури, безперешкодного навчання російською мовою у школах, права вільного користування нею судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків й товариств, видання літератури, газет й журналів російською мовою.

Під могутнім революційним тиском царизм змушений був послабити національний гніт українського народу. Законом від 21 листопаду 1905 р. дозволяли видавати літературу національними мовами, випускати газети і журнали, створювати культурно-освітні товариства й відкривати національні театри.

У Україні у ряді сіл учителі починали вчити учнів російською мовою. У багатьох містах — Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Кам «янці- Подільському та інших й деяких селах виникли культурно-освітні товариства «Просвіти». Активну доля в їхні роботі брали видатні діячі української культури Леся Українка, Панас Мирний, Д. Яворницький. У ряді міст відкривали укра-їнські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства.

З кінця 1905 р. почали видавати газета і журнали російською мовою. У цілому у 1906 р. їхнього налічувалося 18, а протягом 1905−1907 рр. виходило 25. Першою щоденною російською газетою стала «Громадська думка» (пізніше «Рада»). Остання виходила із 15 вересня 1906 р. по 2 серпня 1914 р. Загальну лінію газети визначали діячі Товариство українських поступовців. З нею співробітничали провідні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, І. Франко, Про. Олесь, У. Винниченко та інші. Щоденні газета «Громадська думка», «Рада», «Нова громада» утримував щедрий меценат Є. Чикаленко.

Переломний момент революції наставши на початку 1906 р., коли вчинки царату спричинилися до розколу серед революціонерів. Задовольнившись гарантіями конституційного правління, ліберали погодилися взяти доля в виборах до Думи. Алі радикали вирішили їхнього бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не закінчилася. Внаслідок цого такі найсильніші укра-їнські партії, як «Спілка» та УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька українських лібералів. Проте значну кількість українців обрали по мандати російських парті. Т 497 членів І Думи депутація України включала 63 українців, 22 росіян, п «ятьох поляків, чотирьох євреїв й одного німця. Колі зібралася Дума, українці швидко організували парламентський клуб з понад 40 депутатів для обстоювання своїх інтересів.

Українці в Думі добивалися насамперед більшої автономності для своєї країни. Українське селянство дещо несподівано усім серцем підтримало цю вимогу. Не менш популярною був вимога української освіти, особливо на початковому рівні. Алі уряд, відчуваючи собі дедалі впевненіше, відкинув їхнього. Його представники вважали, що надання українцям більшої автономії розпалить вони апетит до незалежності.

3 червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи й новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Ро-сійської імперії позбавлялося виборчих прав. фактично було б здійснено державний переворот, який не лише відкривав новий період — період реакції, а і підводив ризику под революційними змаганнями 1905−1907 рр. Перша російська революція зазнала поразки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904−1905 рр. призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: «піднесення — кульмінація — спад », яким відповідають кардинальні зміни та зрушення у суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, котрі надалі суттєво вплинули частку України: переплетення та взаємовплив робочого, селянського та національно- визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного тискові на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства і армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту між легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, радий, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на уладові - думської трибуни. Використана література:

1. Лановик Б. Д., Матейка Р. М., Матисякевич З. М. Історія України:

Навчальний посібник/ За ред. Б. Д. Лановика. До. — 1999 р.

2. Бойко О. Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — До.: Видавничий центр «Академія», 1999 р.

3. Історія України/ Керівник ред. кіл. Ю. Зайцев. — Львів: Світ,

1998 р.

4. Субтельний Орест. Україна: історія. — К. :Либідь, 1993 р.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой