Рабовладение у східних слов'ян VIII-Х вв

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

РАБОВЛАДЕНИЕ У СХІДНИХ СЛОВ’ЯН VIII-Х вв.

Важную інформацію про рабстві в східнослов'янському суспільстві VIII-Х ст. поставляють арабські письменники, із чиїх відомостей випливає, що раби у східних слов’ян — це недавні бранці, видобуті в воїнів. По звісткам Гардізі, угорці нападають на слов’ян, розглядаючи їх як потенційних рабів. Слов’яни дивилися на угорців тими самими очима. Наслідком взаємних набігів вони, відповідно до Марвази, було «багато рабів». Свідчення про велику кількість рабів слов’ян міститься й у творі Гардізі. Коментуючи цих повідомлень арабів, А. П. Новосельцев писав: «У слов’ян як і- то формі існувало рабство… Про джерелі рабів каже ал-Марвази. Цим джерелом були зовнішні війни, у яких як слов’яни ставали здобиччю угорців (і русів) і продавалися потім у Візантію, Булгар і Хазарию, а й, захоплюючи бранців, звертали в рабів. Хто як і користувався працею рабів, яке обіймав їхню самовіддану працю у слов’янській суспільстві - це питання наш джерело відповіді, на жаль, це не дає «. Останнє слово коментатора обумовлені, очевидно, його упевненістю у цьому, що праця рабів слов’ян знаходив застосування і тому обіймав слов’янському суспільстві певне місце. Але це — факт далеко ще не очевидний. Повідомлення про рабстві у східних слов’ян арабські письменники доповнюють розповідями про рабів у русів, що належать, безсумнівно, до слов’янському етносу. Ібн Руста говорить про русах: «Вони хоробрі і мужні, і якщо нападають в інший народ, то ми не відстають, доки знищать його дії повністю. Переможених винищують и[ли] звертають в рабство». Ібн Руста називає, в частковості, тих, ким нападають руси. Це — слов’яни: «Вони нападають на слов’ян, під'їздять до них на кораблях, висаджуються, забирають в полон…». Про те розповідає і Гардізі, яким руси «постійно нападають на кораблях на слов’ян, захоплюють слов’ян, звертають в рабів…». Осмислюючи наведені свідоцтва, А. П. Новосельцев пише: «Заслуговують уважного вивчення даних про взаємовідносинах русів і слов’ян. Останні служать об'єктом нападу русів і джерелом рабів… Вочевидь, під цими слов’янами слід розуміти сусідні русам слов’янські племена, їх чекає ще не підлеглі». Нерідко полону, вироблені східними слов’янами, мали на меті захоплення полон жінок і новонароджених, як це бувало й раніше. Так ал-Масуди сповіщає у тому, що під час походу русів на Каспій (909−910 рр.), «вони проливали кров, захоплювали жінок і новонароджених, грабували майно, споряджали загони для набігів знищували і палили [вдома]». Хазарські мусульмани, охоплені жагою помсти, говорили потім про русах, що «зробили напад на області наших братів мусульман, пролили їх кров, і повели в полон їхніх дружин та дітей «. Так само надійшли руси, оволодівши багатющим містом Закавказзя Бердаа, розорили його й «викрали жінок, юнаків та дівчат, скільки хотіли». Отже, відомості, витягнуті зі східних джерел з усією ясністю показують, що у VIII-Х ст. основну масу рабів у східних слов’ян по- старому становили іноземці, наведені щасливими слов’янськими воїнами з ближніх і дальніх країн ролі бранців. Можна упевнено сказати, що у казані війн виварювалося переважно східнослов'янське рабство. Однак, порівняно з «антской епохою» в рабовласництві зазначеного періоду намітилися і пояснюються деякі зміни: раніше звичайне право забороняло звернення до рабство одноплемінників, нині з’явилися перші заступники та малопомітні паростки рабської неволі на місцевому ґрунті. У рабів стали звертати за злочини і порушення моральних норм. Певний світло тут проливають ті самі арабські письменники. По Гардізі, слов’яни, «якщо схоплять злодія, забирають його майно, яке самого потім відсилають на околицю країни й там карають». Примітно, що цю звістку йде за повідомленням про рабів слов’ян, у яких вловлюється їх тематична зв’язок. Про покарання злодія читаємо і в Ібн Руста: «Якщо впіймає цар країни своєї злодія, то або наказує його удушити, або віддає під нагляд однієї з правителів околицях своїх володінь». У розповідях Ібн Руста і Гардізі прозирає щось таке як «потік і розграбування», коли людина, який учинив «розбій» чи «татьбу», звертався в рабство. За словами однієї з дослідників первісного права, «винний в розбої піддавався потоку чи розкрадання, т. е. позбавлення будь-якої правоздатності тимчасово або вічно, позбавлення світу, у якому все майно злочинця відбиралося, він виганявся, міг собі бути відданим князем в холопство». У записи Ібн Руста є одна багатозначний деталь: слов’янський «цар» наказує задушити злочинця. Крадіжка, отже, волочило втрату винним права життя. Тим імовірніше втрата їм права волю і у рабське стан. Повідомлення Гардізі і Ібн Руста дозволяють висловити припущення про котрий розпочався серед східних слов’ян відокремленні рабів від безлічі вільних, т. е. про формуванні групи людей, їхнім виокремленням окрему з інших членів товариства соціальну категорію, яка живе по запропонованим владою правилами і законам. Але це новоутворення ще ввійшло органічно на суспільну тканину й тому, мабуть, концентрація тубільних рабських елементів відбувається на околицях східнослов'янських земель, а чи не у натовпі вільного населення — знак, вкотре який би на зовнішнє початкове походження рабства в східнослов'янському суспільстві. Саме такими, на погляд, треба думати факт відправки слов’янським «царем» наверненого в рабство злочинця на периферію своїх володінь під нагляд тамтешніх правителів. Суспільство, отже, допускаючи особливих випадках поневолення одноплемінників, разом про те відкидає подібне поневолення, локализуя носіїв в кордоні з зовнішнім світом. До цього слід додати, що, які здійснили злочин і звернені через те в рабство, перейшли у Розпорядження і, якщо сказати, під юрисдикцію «Царя» або його довірених «чоловіків», зайнятих у сфері Управління суспільством. Я спостерігаємо зародження в східнослов'янському суспільстві державних форм залежності, як у громадське підпорядкування державі, олицетворяемому верховним правителем, надходять соціальні елементи, які випадали зі сфери дії традиційних правових і вони виявилися через те під покровом нового, з так званого «княжого права». Звісно це були перші, трохи помітні паростки відносин, які у епоху Київської Русі розвинуться в систему. Арабські автори згадують іще одна внутрішній джерело рабства у східних слов’ян, пов’язані з порушенням моральних підвалин гуртожитки. Гардізі каже, що слов’янин, коли бере собі дружину, то «робить її дружиною», якщо вона буде дівчиною, «а якщо ні, то продає її…». На жаль, Гардізі не уточнює, кому продавалася жінка, втративши невинність до заміжжя: своїм батькам або чужим покупцям. Проте саме характер розповіді (опис внутрішнього способу життя слов’ян) схиляє до думки, що він йдеться про женоторговле серед аборигенів, отже, — про рабстві. Однак у на відміну від звернення до рабство за злодійство, служив джерелом формування державних рабів у східних слов’ян, покарання нареченої, скрывшей від наречених і його родичів свою дівоче неповноцінність, було засобом розвиток приватного рабовласництва. Отже, різний характер порушення заповідані предками звичаїв волік у себе в східнослов'янському світі початку й виникнення різної форми рабства: державного устрою і приватного. Якщо висловлені нами припущення вірні, ми отримуємо свідчення про кожній появі в східних слов’ян VIII- X ст. окремих прошарків рабів, кілька змінили архаїчний колорит життя східного слов’янства. Не слід перебільшувати соціальну роль цих явищ, і навіть вишукувати джерела «внутрішнього рабства» там, де немає. Тим більше що, А. А. Зимин вважає, що Ібн Фадлан «згадував випадки, коли дружина і втікали ватажка зверталися до рабство». Слід зазначити, що А. А. Зимин не враховує одну істотну деталь: Ібн Фадлан свідчив щодо слов’янських, йдеться про хазарських військових «предводителях» і «заступника» кагана, яких, «якщо вони звернуться тікати, приведуть їх [самих] і приведуть їх їхніх дружин та їхніх дітей й вони дарують їх іншим у присутності, тоді як вони дивляться [цього], і як і [дарують] коней, та його [домашні] речі й їх зброю, та його двори [садиби], інколи ж він [цар] разрежет кожного їх на два шматка і разопнет їх, інколи ж повісить за шиї на деревах. Іноді, якщо надасть їм милість, то зробить їх конюхами». Намагаючись знайти сліди поневолення східними слов’янами своїх родичів, А. А. Зимін звертається до Гардізі, писавшему про русах таке: «І (у них) є багато людей з слов’ян, які є (як раби?) їм (русам), доки позбудуться залежності (рабства?)…». Гардізі, як бачимо, не пояснює, як слов’яни «служать» русам: рабів чи нерабов. Недарма перекладач супроводжує интерполированные їм у джерело слова «раби», «рабство» знаком питання. Поклавши все-таки, що слов’яни служили русам, будучи рабами. Але тоді не можна сприймати повідомлення Гардізі як свідоцтво про поневоленні, одноплемінників. Хоча руси і слов’яни Гардізі ставилися одного слов’янському етносу, але це були різні племена, жили самостійною і відособлену життям. Тому славяне-рабы у русів — теж саме, що, скажімо, анты-рабы у склавинов, чи склавины — раби у антів. Інакше, це раби зовнішнього походження, хто у сповнений і звернені в рабство за, т. е. поза свого рідного племені. Цим, проте, не обмежується інформація, яку дослідник може почерпнути у цитованій тексті Гардізі. І тоді нашу увагу на приваблює звістку, що русам служить «дуже чисельна з слов’ян». Звідси можна, по крайнього заходу, зробити два виведення: 1) війни всередині східнослов'янського світу, супроводжувані полонами з що випливають із них рабством, стали досить поширене явище і 2) найбільш типовою постаттю раба-пленника у східних слов’ян стає свій ж побратим по слов’янському етносу, тоді як раніше ним було чужоземець з неславян. Чималий інтерес для історика є також вказівку Гардізі те що, що слов’яни служать русам, «доки позбудуться залежності». Важко сказати, з яких «зцілилися» слов’яни «від залежності». Легше здогадатися про терміновості їх «служби». З розповіді Гардізі можна зрозуміти, що старий порядок. робить рабство тимчасовим, продовжував певною мірою (можливо, в урізаному вигляді) діяти й у суспільстві східних слов’ян VIII-IX ст. Відзначаючи певні зрушення у розвитку восточно-славянского рабовласництва, що відбулися протягом VIII-IX століть і що втілилися в посиленні слов’янського елемента серед рабів, появу ледь помітних зачатків внутрішнього рабства і малоприметном початковому складання відділеною від вільного люду соціальної категорії рабів, ми мають ще усвідомити, мали чи місце зміни у використанні невільників. Раніше, як знаємо пленники-рабы служили слов’янам важливим засобом збагачення, джерелом якого було викупи, потужним потоком котрі поступали з Візантії. Торгівля рабами не грала тоді скільки-небудь істотною ролі. У VIII-IX ст. співвідношення викупів за полонених і торгівлі рабами починає змінюватися в тому бік збільшення останньої. Стосовно до IX в. можна стверджувати, що работоргівля в східнослов'янському суспільстві перетворилася на звичайне справа, потіснивши помітно выкупную систему. Не можна, звісно, недооцінювати значення викупних платежів. Варто сказати, що в російсько-візантійському договорі 911 року питання взаємній викуп полонених приділено серйозну увагу. Та все ж торгівля рабами-пленниками виходить, мабуть, перше місце, що, зрозуміло, було викликане відповідними причинами, головна з яких складалася, з погляду, в особливостях військово-політичних відносин між восточнославянскими племенами аналізованого часу й в зумовленому цими особливостями зміні етнічного складу «полоняников», утримуваних у рабстві східними слов’янами. На VIII-начало XX ст. падає усе зростаюча племінна консолідація східного слов’янства, стимулируемая зростанням населення, міграційними процесами, посилюється зовнішньої небезпекою та інші чинниками. Ця консолідація «овеществлялась» в союзних організаціях різних рівнів. Початкової формою був союз родинних племен. Потім племінні союзи з'єднувалися в союзи спілок, чи суперсоюзы. Створення міжплемінних об'єднань було зовсім на простим заняттям. Воно протікало у взаємної боротьбі і суперництві племен за лідерство, що нерідко виливалося в запеклі війни» та конфлікти, що супроводжувалися численними полонами. Ці полоны, крім винищення боєздатного населення Криму і руйнування землі ворога, проводилися із єдиною метою ослаблення суперника. У результаті щасливі племена, панівні в племінних союзах, накопичували дуже багато пленников-рабов, використання є всередині племени-завоевателя натрапляло певні серйозні й нездоланні труднощі. По-перше, був умов більш-менш широко він рабської праці у виробництві. По-друге концентрація біля перемігшого племені представників соперничающих чи ворожих племен була дуже небезпечна. Тому потрібно було сховати подалі. Зручним каналом, яким йшов набік цей «горючий матеріал», стала зовнішня торгівля. Отже, конкретно-історичні реалії східнослов'янської історії VIII-начала XX ст., що втілилися у непростих військово-політичних процесах, що з освітою міжплемінних спілок, викликали дві суттєві зміни у сфері місцевого рабства: славянизацию рабського складу і расширяющуюся продаж полонених. Раб-пленник перетворюється на звичний предмет торгівлі. А. А. Зимин дотримується іншої погляду, вважаючи, що стосовно навіть ІХ ст. «джерела не дають нам підстави для твердження». Історик вважає, що ще ІХ ст. слов’яни «беруть участь у работоргівлю лише у ролі «страдательного «елемента, як об'єкт продажу, товар-добыча, захоплена чужинцями». Серед інших східних письменників він цитує Ібн Руста, щоб підкріпити цю думку. А. А. Зимин пише: «У вашій книзі «Коштовні цінності «(1930-ті роки XX ст.) Ібн Руста використовував джерела другий чверті ІХ ст. І він ще зазначав патріархальне ставлення до рабам, існуючий у русів. «Коли вони нападають в інший народ, то ми не відстають, доки знищать його лише. Жінками переможених самі користуються, а чоловіків звертають в рабство », причому «з рабами звертаються добре «. Тут впадає правді в очі схожість із візантійськими пам’ятниками (Прокопій, Маврикій). Примітно, що Ібн Руста, перераховуючи товари, якими торгує Русь, як і ал-Масуди та інші автори, говорить про хутрах, але не рабів». Треба сказати, що А. А. Зимін виявляє тут прикру квапливість, обходячи увагою повідомлення Ібн Руста, за яким руси, нападаючи на слов’ян, «забирають в полон, везуть в Хазаран і Булкар де він продають». Далі Ібн Руста каже, що «єдине їх (русів. — І. Ф.) заняття торгівля соболями, білками, і іншими хутрами, що вони продають покупцям». Це означає, що з товарів, якими торгували руси, були відсутні раби? Ні, значить. Про торгівлю русів пленниками-рабами Ібн Руста, як ми хіба що переконалися, свідчить з повним визначеністю, хоча у самому його переліку товарів, якими торгують руси, раби не фігурують. Ось чому слід ставитися обережно до звісткам інших східних авторів, розмовляючих щодо продажу русами лише хутр. У цьому сенсі текст з твори Ібн Руста серйозним застереженням від поспішних висновків. До того ж ми маємо прямими вказівками письмових пам’яток на работоргівлю, практикуемую східними слов’янами раніше XX ст. Серед опитаної східних джерел про три «центрах «чи племенах «Русі, містять інформацію про русах ІХ ст., привертає мою увагу уривок з твору Ібн Хаукаля, де говоритися, що з Арсы вивозять «чорних соболів, чорних лисиць і олово (свинець?) та деяка число рабів «. Ібн Хаукаль має у вигляді, звісно, русів, що у Арсу шлях стороннім, за його словами, закритий та корінні мешканці цієї землі «вбивають всіх чужинців, які до ним. Самі вони спускаються за водою з торгівлі і повідомляють нічого про справи своїх колег та товарах своїх і дозволяють слідувати у себе і укладати свою країну». Раффельштеттинский митний (митний) статут, складений близько 903−906 рр., згадує купців з ругів (русів), які платили податі «з одного рабині по тремиссе» («стільки по жеребця»), а «з кожного раба по сайзі» («стільки по кобилу»). Цей статут зобразив порядки, які були в ІХ ст. Давно налагодженою виглядає работоргівля русів в описах путешествовавшего в 921−922 рр. Волгою Ібн Фадлана, який повідомляє, що «цар слов’ян», тобто. верховний правитель Волзької Булгарии, бере з кожного десятка рабів, привозимых у його «держава» на продаж русами, «голову». Руси- работоргівці «прибувають зі свого країни «і причалюють свої кораблі на Атыле, — але це велика ріка — та будуються їхньому березі великі будинку, з дерева. І планує [їх] щодо одного [такому] домі десяту та двадцять менше, або більше. Кожен [їх] лава, де його сидить, і з ними [сидять] дівчата-красуні для купців». Напередодні торгу руси роблять моління, підійшовши «до довгому воткнутому [в землю] колоді, яка має [є] обличчя, наче людини, а навколо неї маленькі зображення, а позаду цих зображень довгі колоди, уткнуті в землю». Вони закликають до своєму Богу: «Про мій вже, я приїхав із віддаленій країни, і з мною дівчат стільки- те й стільки-то голів… Я бажаю, щоб ти подарував мені купця, має численні динари і дирхемы, що він купував в моїй відповідність до тим, що забажаю, і перечив би мені нічого, що кажу». Судячи з усього, Ібн Фадлан описує багаторічний досвід торгівлі русів невільниками, минаючий своїми джерелами в IX століття. Про як і работоргівлю русів, налагодженою тривалим часом повідомляє Костянтин Багрянородний, розповідаючи за закутими у ланцюга рабів, привозимых російськими купцями на продаж до Константинополя. Серед цих рабів були лише «міцні чоловіки й юнаки, а й діти, та дівчата, і вони». По словами Р. Р. Литаврина. «форми організації торгових експедицій русів в імперію виглядали існуючу і чітко відпрацьовану за багато років в усіх власних ланках систему». Отже, продаж східними слов’янами рабів зовнішньому ринках робиться звичайній коли у VIII, то IX столітті, перетворюючись згодом у дохідну галузь «господарську діяльність» соціальної верхівки Київської Русі. Раби, будучи живим товаром, становили багатство, збереження якого вимагало дбайливого із нею звернення. Ібн Руста говорить про русах: «З рабами вони добре й піклуються про їхнє одязі, оскільки торгують (ними)». А. А. Зимин побачив тут «патріархальне ставлення рабів », схоже на тим, що запам’ятали візантійські пам’ятники (Прокопій, Маврикій). Аналогічно розмірковує Л. В. Данилова. Вказавши на повідомлення Маврикію про переведення слов’янами після закінчення певного терміну своїх рабів на становище «вільних і друзів», вона помічає: «Про патріархальному ставлення до рабам і в понад пізніх авторів. Ібн Руста, котрий використовував у своїй книзі джерела у першій половині ІХ ст., пише, що слов’яни з рабами звертаються добре «» Не можемо з названими дослідниками, оскільки турботливість русів про рабів, хороше поводження з ними пояснювалося, з погляду, не старими «патріархальними» мораллю та традиціями, а новим порядком речей, він з’явився наслідком розвитку масової работоргівлі, яка старе ставлення до рабам, які під час наступивших змін поступово втрачали (ніж далі, то більше вписувалося) нагоду отримати через певний час статус «вільних і друзів», залишаючись в безстроковій неволі. Щоб продати раба, треба було надати йому хороший, як кажуть, товарний вигляд. Саме цим були стурбовані работоргівці, про що джерелі сказано з усією ясністю: руси піклуються відносно одягу невільників і добре із нею звертаються, «оскільки торгують ними «. Наведені дані дозволяють стверджувати, що переважна частина рабів, придбаних східними слов’янами у вигляді полонов, надходила зовнішній ринок, але певну частину пленников-рабов перебувала при панів, створюючи їх оточення. Вони використовувались у ролі слуг передусім знатними людьми. Цікаві, хоча й поодинокі приклади з цього приводу знаходимо… у російському епосі, в частковості, в билині про молодості Чурилы. Ця билина розповідає про нападі на володіння полян ворожого слов’янського племені на чолі з Чурилой про відповідному каральному поході з міста Києва, організованому князем Володимиром. У билині мета походу затемнена пізнішими нашаруваннями, за змістом що їх Володимир споряджається для судового розгляду, що не в’яжеться зі становищем Чурилы і його як «невідомих», т. е. не входять до складу Полянського племені. У ряді варіантів билини військового характеру акції Володимира виражений з усією определенностью:

Тут сонечко ладився (латился),

Якомога Швидше Володимир кольчужился,

І брав улюбленого подручника,

Старого козака Іллю Муромца,

Брав і княгиню Опраксию,

І поїхав до Чурилушке у Киевец.

Былинное «кольчужился» немає сумнівів про те, що розвивається саме про військовому підприємстві київського князя. Іноді у ролі «подручников» замість Іллі Муромця виступають інші російські богатыри:

Втапоры Владимер-князь і з княгинею

Незабаром він снаряжается,

Скоря тово поїздку чинят;

Узяв з собою князів і бояр

І магучих богатирів: Добрыню Никитича

І старова Бермята Васильевича,

Тут їх зібралося п’ять сотень человек

І поїхали до Чурилу Пленковичу.

Важную інформацію укладають варіанти, у яких воїни князю Володимиру виступають безымянно:

Тутечки сонечко Владимер стольне-киевский

Обирає кращих товарищей,

Князів і бояр, захопив він російських богатырей,

Набрала партію так людей семдесят,

З молодий княгинею він прощается,

У шлях-доріженьку так снаряжается.

Приведенные тексти дозволяють припустити у тому, що з місця зору соціальної структури військо Володимира був однорідним. Воно складався з знатних і найпростіших воїнів, т. е. представників громадської верхівки і пересічного люду. Перед нами, отже, похід воїнства полянської громади проти ворожого племені Чурилы, похід, такий багатьом з тих, що відбиті Повістю минулих років. Воїни Чурилы було неможливо протистояти київської раті, що навіть пояснюється подальша його служба Володимиру. У багатьох билинних варіантів Чурилу спонукає до служби князя Володимира. Зовні це як запрошення, а сутнісно є примус. Принаймні, нотки наказу тут звучать виразно: «Втапоры Чурила князю Володимиру не знехтував». Характерно і те, що служба Чурилы ототожнюється з бедой:

Хто від біди откупается,

А Чурила на біду накупается.

Так інший від біди откупается,

А Чурила на біду і нарывается.

Служба Чурилы пов’язані з двірським господарством Володимира. Спочатку вона є «курятником»: «І жи-те Чурила у Києві в князю Володимиру в курятниках «. Потім ми бачимо «стольником », який «ходить де ставить дубові столи », тобто. не здійснює обов’язків простого слуги. Усі, що робить Чурила, в билині називається «работушкой «: Каже Володимир стольнекиевский:

Тобі дам работушку так стольником,

Стольником так чашником,

Расставляй-ко, молодець, столи дубовые,

Полагай-ко чаші золоченый,

Наливай-ко яствушки сахарнии,

А напиточки так все медвяные,

Станови-тко вина заморский.

В княжому домі Чурила лише слуга, що він за стіл не сідає, а лише навколо столів «походжає», інакше — прислужується. Гостей Чурила обслуговує з незвичайною легкістю, красою та добірністю. «Княженецкие дружини» їм милуються, а й у «молодий княгинишки Опраксии», дружини Володимира, голова колом пішла, хліб у горлі застрянув і вино «в роті застояла-си». Апраксия звертається до чоловіка з дуже ризикованою і саме сумнівною просьбой:

Смини Чурилушки работушку,

А стольником-то бути йому, не чашником,

А йому до постельником,

Щоб на нашій так світлої спаленки

Прибирав б кроваточки тисовые,

Постилав б перинушки пуховые,

Вкривав б ковдри соболиные.

Князь розгніваний, почуваючись зганьбленим перед гостями. Але Апраксия не відстає від него:

Не візьмеш Чурилы у постельники

Оберігати кроваточки тисовые,

Розстеляти перинушки пуховые,

Те візьми Чурилу в рукомойники;

Встану вранці так ранешенько,

Щоб Чурилушко так син Плёнкович

Наливав мені води рукомойничек,

Подавав б полотенышко камчатое.

Опасаясь упродовж свого подружню честь, князя Володимира вирішив тримати Чурилу подалі від Апраксии і зробив його «зазывальщиком»:

Ти езди-тко містом по Киеву

Зазивати гостей так на почестный пир

Ти князів, бояр і з жонами,

А богатирів так самотніх всіх купців, людей торговыих.

Служба «зазывальщиком «- остання «работушка — яку виконував Чурила при княжому домі. Володимир відпускає його з словами:

Так премладьй Чурило ти син Пленкович!

Та більше до будинку ти мені надобно.

Так хоша в Киеви живи, так хот додому поди

Так уклін віддав Чурила та й он пошол.

Таким чином, билина про молодості Чурилы малює військове протиборство племінного союзу полян із якоюсь сусіднім східнослов'янським племінним об'єднанням, у результаті якого Полянський князь здобув перемогу захоплюючою й взяв у свої полон вождя з ворожого стану, надіславши у Києві, де зараз його, доведений до рабського стану, мав прислужувати київському князю. Билина, отже, дає можливість прозирнути, як знаходили пленники-рабы в повсякденні східнослов'янської знаті. Разом про те вона свідчить про те, що практику нанесення термінового рабства із властивою їй відпусткою невільників волю після закінчення часу й, ще зникла повністю з соціального життя східних слов’ян, що нами вже зазначалося на матеріалі показань інших джерел. Треба сказати, що українці з єдиною метою побутових послуг східнослов'янська знати обзаводилася рабами-пленниками. Так само суттєвими були міркування престижу у суспільстві, зміцнення соціального статусу, бо, як вірно говорив Г. Нибур, «нижчих стадіях культури людина неспроможна вибудувати палацу, чи тримати автомобіль, чи купувати картини і може виказати своє багатство народу, лише оточивши себе велику кількість осіб або домашніх тварин «. У древніх суспільствах «володіння велику кількість рабів служить ознакою відмінності», воно, «подібно всякою іншою власності, свідчить про багатство, чи раби купуються у вигляді захоплення на війні - на мужність власника». Як і раніше, обращаемых в рабство бранців східні слов’яни використовували для воєнних цілей. Але раніше рабы-пленники хіба що заповнювали спад пологових загонів і племінного війська, нині вони групувалися навколо окремих осіб, передусім вождів і правителів, збиваючись в бойові дружини, виступаючи нерідко тримають у ролі особистої гвардії володарів. Яскравою ілюстрацією цього є розповідь Ібн Фадлана про царя русів: «Одне з звичаїв царя русів той, разом із ним саме в її дуже високому замку постійно перебувають чотириста чоловіків у складі богатирів, його сподвижників, причому котрі перебувають при нього надійні що люди з їхньої кількості вмирають за його смерті трапляються вбиті через нього». Умертвіння «сподвижників» царя саме його смерті - вірна ознака їх рабського стану. Належність рабів- «сподвижників» до одноплемінникам князя, судячи з усього, виключається. Щось схоже відкривається в отроках, хто перебував при княгині Ользі. Літописець, зображуючи сцену тризни по князю Ігорю, влаштованої вдовствующей княгинею в Древлянской землі, каже: «І повеле людем своїм съсути могилу велику, і яко соспоша, і повеле трызну творити. Посем седоша деревляне пити, і повеле Ольга отроком своїм служити перед ними… І яко упишася деревляне, повеле отроком своїм пити на ня, а сама отъ-иде крім, і повеле дружині своєї січі деревляны; исе-коша їх 5000». Отроки, як нам бачиться, — слуги. Але вони виконували та військові функції, входячи в князівську дружину на правах молодших її. Службовий роль отроків прозирає й у сюжеті про грецьких дарунках князю Святославу: «І поведоша Святославу, яко придоша грьци з поклоном. І рече: «Въведете і семо «. Придоша і поклонишася йому, і положиша перед ним злато і паволоки. І рече Святослав, крім даремно, отроком своїм: «Схороните ««. Отроки прислужують князю, але водночас є та її найближчим збройним оточенням. Сама собою служба отроків є ознакою рабської залежності. Дуже симптоматично, що у старославянском, чеському і словацьку мови слово «отрок «означало раб. Етимологія цього терміну піднімає завісу над походженням рабства отроків. На думку лінгвістів, воно, будучи общеславянским, створено з допомогою негативного префікса від- («не») від рок, «який провіщає». Звідси отрок — неговорящий, безсловесний. «Зазвичай дане значення витлумачують як і який провіщає, тобто. «яка має права промови, права голосу у життя роду чи племені, яка має права розмовляти віче». Однак можна припустити й т. е. Цілком можливо, що у давнину отроками слов’яни називали не лише дітей, а й тих, хто вмів розмовляти слов’янському наріччям — бранців з чужих, неслов’янських земель. У цьому догадку ми спираємося на думка видатного знавця слов’янських старожитностей Любомира Нидерле, який писав: «Слово отрок (otrok) спочатку означало того, хто вміє має говорити і звідси легко пояснити, чому їм називалися і і иноплеменные полонені «. Вкотре повертаючись до теми, Л. Нидерле зазначав, що спочатку отроками називали тих, «хто вмів говорити, тобто і дітей чужоземних працівників». Отроки, отже, становлячи розряд військових слуг князя, свій родовід вели від рабов-пленников. Вони, звісно, не були новотвором XX ст. Їх поява при східнослов'янських князів треба, мабуть, пов’язувати з появою в ІХ ст. постійних княжих дружин. Гадаємо, що сказаного предосить, щоб укласти про наявність в східних слов’ян звернених в рабство бранців, які у військовому справі. Ще один сфера докладання рабського «праці» у східних слов’ян VIII-Х ст. — наложничество, отримане у спадщину після попередніх часів. Те була доступна всім (від рядових до знатних) форма використання полонених жінок. Згідно з розповіддю Ібн Руста, слов’янський цар щорічно об'їжджає підвладних йому людей. «І якщо в когось з нього є дочка, то цар бере собі однієї зі її суконь на рік, і якщо син, то також бере однієї зі суконь на рік. У кого немає ні сина, ні дочки, дає однієї зі суконь дружини чи рабині на рік». Заміна сукні дружини на сукню рабині немає сумнівів щодо тому, під останньої треба розуміти наложницю. Б. А. Рибаков, осмислюючи свідчення Ібн Руста, помічав, що «рабині навіть є у простого люду». З цією зауваженням вченого слід погодитися. Звістка Ібн Руста, справді, дає підстави говорити про наявність наложниць біля самісіньких широкого загалу східнослов'янського люду. Тим паче не викликає сумнівів у цьому, що наложниці з рабинь були неодмінною частиною дозвілля знаті. До того у знатних осіб, з усього вероятию, наложниць було, ніж в рядових одноплемінників. Особливо відзначалися у тому відношенні володарі. Ібн Фадлан розповідає, що ложе царя русів «величезна і інкрустовано дорогоцінними самоцвітами. І з нею сидять у цьому ложе сорок дівчат щодо його ліжку. Іноді зажив як наложницею, а такою в присутності своїх сподвижників… «Пригадується і князя Володимира Червоне Сонечко, що мав 300 наложниць в Вишгороді, 300 у Білгороді і «200 на Берестові в селци «. Сам Володимир був «робичичем », тобто. сином Святослава від рабині. Нам вона відома. Це — Малуша, «ключниця «княгині Ольги. Любовні подвиги царя русів і князя Володимира, описані Ібн Фадланом і староруським книгарем, пов’язані, безумовно, з власними традиціями, які у глиб часу і обумовленими не стільки статевими схильностями правителів, скільки архаїчними уявлення про ролі й призначенні носіїв влади. Давні люди вірили, що життя й душа вождя «симпатичним узами пов’язані з добробутом країни, у разі його захворювання чи старіння занедужає і перестане розмножуватися худобу, врожай згниє в полях, а епідемія віднесе людські життя… Досить симптоматичний у зв’язку той ознака одряхления, що вирішує доля правителя, саме його нездатність сексуально задовольнити своїх численних дружин, інакше кажучи, продовжувати рід». Звідси стає зрозумілою пікантна подробиця, сообщаемая Ібн Фадланом: злягання царя русів з наложницями у присутності своїх «сподвижників», ніж удостоверялась фізична сила царя і, отже, його споспособность дати керованої їм народу благоденство, Своєрідною перевіркою потенцій правителя була численність дружин (наложниць) царя русів і князю Володимиру. Про нього літописець судить з погляду християнської моралі, викриваючи у ньому женолюбца, «переможеного похіттю жіночої «. Летописатель або щось розумів, або вдавав, що щось розуміє. Тоді як стосунки з безліччю наложниць — це тверезомисляча обов’язок звичаєм тяжка праця, що підтверджує право царя і князя на влада. З досвіду різних древніх народів відомо, що став саме наложницы-жены першими оповіщали про дедалі ближчої слабкості правителя, підбиваючи фатальну риску у його кар'єрою. Ми далекі від цього, щоб у випадку з царем русів і особливо з князем Володимиром вбачати прояв древніх вірувань у тому первозданному властивості. Найімовірніше час й обставини внесли тут свої зміни, деформувавши старі уявлення. Але вони, безсумнівно, ще позначалися на поведінці східнослов'янських володарів, причому як вищих, а й нижчого рангу. Через війну встановлюється одна з внутрішніх потреб східнослов'янського суспільства на жіночих полонах. Нарешті, пленники-рабы задовольняли релігійні потреби східних слов’ян в ролі кривавих жертв, принесених поганським богам. Людські жертвопринесення були досить поширене явище у східних слов’ян, що судимо по звісткам східних письменників. Відповідно до Ібн Руста, серед русів перебували «знахарі, у тому числі інші велять царем начебто і їх (русів) начальники. Трапляється, що вони наказують принести жертву творця їх тим, що вони захочуть: жінками, чоловіками, кіньми. І тому якщо знахарі наказують, то ми не виконати їх наказу ніяк не можуть. Узявши людини або тварину, знахар накидає йому на шию петлю, вішає жертву на колоду і чекає, поки не задихнеться, у відповідь, що це жертва Богу». Про те пише Гардізі: «Мають вони знахарі, влада яких поширюється і їх царів. Навіть якщо знахар візьме чоловіка чи жінку, накине їм у шию мотузку і повісить, поки ті не загинуть у відповідь «це указ царя » , — то не каже йому ні слова не висловлює невдоволення». Ібн Руста і Гардізі не уточнюють, кого знахарі приносили на поталу: одноплемінників чи чужеземцев-пленников. Зате Лев Діакон, про свідоцтві якого вже йшлося, повідомляє, як руси, роблячи обряд похорону, закололи «звичаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок «. У Повісті минулих років під 983 г. читаємо: «Иде Володимер на ятвягы, і переможи ятвягы, і взя землю їх. І иде Києву й творяше требу кумиром з людьми своїми «. Похід Володимира на ятвягів був, як нам бачиться, успішним. Безсумнівно, що він супроводжувався захопленням бранців частина яких за повернення Київ князь приніс жертву «кумирам». Так дозволяє думати застосовуваний літописцем термін «треба», що у іншому літописному тексті безпосередньо пов’язані з людськими жертвопринесеннями: «І жряху їм (кумирам — Я. Ф.), наричюще я богы, і привожаху сини своя і дъщери, і жряху бісом, і оскверняху землю требами своїми». Повернувшись на Батьківщину з вдалого походу Володимир зробив криваву вдячну жертву кумирам, даровавшим йому перемогу. Отже, рабы-пленники служили русам необхідним матеріалом для відправлення поганського культу, що також викликало потреба «ополонений». Простежуючи у поновлюваних джерелах свідчення про захопленні східними слов’янами полонених з задоволення військових, релігійних, побутових і шлюбних потреб, і навіть заради збагачення у вигляді «пленопродавства» й у підвищення престижу у суспільстві, ми знаходимо… у письмових пам’ятниках вказівок на використання пленников-рабов у виробництві. Якщо характеризувати їх ситуація з погляду соціально-економічної, слід сказати, що маємо раби, зайняті у сфері прислуговування своїм панам, т. е. в невиробничій сфері. Я з тим, по крайнього заходу, до X століття, коли давньоруські князі стали обзаводитися селами, де велося промислове господарство. Хто жив у княжих селах, були вони населені постійними мешканцями, ми знаємо, оскільки маємо з цього приводу ніяких відомостей. Щоправда, деякі історики вважають, що в ній перебували представники підкорених Києвом сусідніх східнослов'янських племен. Дане припущення цілком можливо. Принаймні, історичний досвід древніх народів показує, що бранців нерідко «саджали на грішну землю в спеціальних селищах і стягували з нього данина продуктами хліборобства й ремесла». У цьому певний цікаві спостереження Б. А. Тимощука, що стосуються селища, розташованого неподалік Ревнокского городища на Волині. На думку вченого, у тому селении-спутнике, крім ремісників, перебували землевладельцы-смерды, експлуатовані мешканцями сусідньою фортеці, що їх відносить соціальної верхівці. «Східнослов'янське населення, — пише Б. А. Тимощук, — могло потрапити до залежність від княжеско- дружинной знаті у процесі «окняжения «тій чи іншій території, який супроводжувався ліквідацією общинних центрів». Окняжение общинної землі з освоєнням котра живе в ній землеробського люду — історіографічний міф, що ліг основою теорії, доводить існування у Київської Русі державного феодалізму. Якщо ідея Б. А. Тимощука про смердьем складі населення Ревно правильна, то розгадку появи займаного їм селища слід не шляхах мнимого «окняжения», а інший, більш історично реальній площині. Л. В. Данилова, розвиваючи думку Б. А. Тимощука, каже: «Відособленість поселень ремісників і селян, що обслуговували потреби фортеці, а також менше залишків дома їх жител, очевидно, передбачає їх відоме нерівноправність. Б. А. Тимощук побачив у селян, зобов’язаних виконувати якісь повинності щодо общинної верхівки і военно- дружинного шару попередників давньоруських смердів. Хоча полеміка по приводу соціального статусу смердів, званих Російської Правдою літописом і іншими джерелами, ще триває, і кінця їй немає, цілком ясно, що це дуже широкого прошарку залежного нерівноправного населення, витоки формування якого йдуть у глиб століть. Гіпотеза Б. А. Тимощука про залежному статусі селян, які населяли спутники-городища, набуває особливу переконливість у світі виведення І. Я. Фроянова у тому, що смерди Київської Руси-люди залежні і належать до місцевої громаді, скоріш всього бранці. Таке припущення то, можливо висловлено у питаннях ремісників, приставлених обслуговувати потреби городища». Л. У. Данилова, приймаючи думку на смердів як іншоплемінців, які у ролі полона і оселених землі переможців, вносить відповідну поправку в побудови Б. А. Тимощука, переносячи центр тяжкості із питання про внутриплеменном примус на цю проблему панування і підпорядкування в межплеменном аспекті. І це так, бо, як роз’яснює сама дослідниця, «поява соціального нерівності всередині пологових громад, пологів, племен та інших об'єднань, пов’язаних кровнородственными відносинами, було утруднено». Саме тому «воно виникало насамперед у взаємовідносинах окремих спільностей». Тут, як здається, краще було б сказати, що соціального нерівності всередині родинних спілок було «не утруднено», а виключено, що його тому виникало не «передусім», лише у відносинах окремих спільностей. Виникнення соціального нерівності всередині названих спільностей це станеться з розпадом кровнородственных об'єд-нань і з побудовою суспільства до територіальних засадах. Б. А. Тимощук намагається знайти сусідську громаду у східних слов’ян XX ст. і, в такий спосіб, уявити поява поселень залежних землевласників як наслідок внутрішніх процесів, пережитих східнослов'янським суспільством. Однак він надає суперечливу картину, у розрізнити внутрішнє примус від зовнішнього поневолення. Вчений пише: «Отже, конкретні археологічні матеріали й свідчення письмових джерел дозволяють дійти невтішного висновку у тому, що коли частина місцевого (східнослов'янського) населення потрапляла залежить від княжеско- дружинной знаті у процесі ліквідації общинних центрів. Звісно, в тягшую залежність населення потрапляло й на інших причин. Однак у ранній період будівництва княжих фортець основну масу залежного східнослов'янського населення ті жителі, які давали опір приходу нових феодальних порядків і потрапляли залежними як полонені, але наділені землею і експлуатувалися як селяни. Залежну населення жило окремими поселеннями (вони у літописах згадуються як князівські села), які найчастіше розташовувалися поблизу княжих фортець, і території зберігалися традиційно общинні порядки». Малоймовірно, щоб бранці, оселені у спеціальних селищах, розташованих поруч із «князівськими фортецями» зберігали «общинні порядки». Ці бранці - не общинники, а раби, які під жорстким контролем княжих наглядачів і жили по принципам свого власника. Ми аж ніяк не можна говорити про їхнє феодальної залежності. Вони листувалися рабської неволі. Відкидаючи деякі побудови Б. А. Тимощука, ми, проте, вважаємо досить правдоподібним його припущення щодо на Русі XX ст. поселень з бранцями, які працюють у княжому господарстві. Це підтверджують, як зазначалось нами, літописні повідомлення про селах, що належать київським князям. Можна припустити, що це села пустували, а населялись. Згідно з умовами ж на той час населити їх можна були лише інородцями, чи бранцями, оскільки формування залежного люду на внутрішньої, місцевому ґрунті не мало під собою необхідних соціально- економічних підстав. Факти, хоча й поодинокі, зміцнюють нашій цієї думки. У Історії У. М. Татіщева читаємо про князя Святославе, який «яси і косоги переміг» і «багато привів у Київ поселення». Ця запис міститься у другий редакції татищевской Історії. У першій редакції вона здається дещо інакше: «І яси переможи, і косоги, і приведе я многи до Києву». Про поселенні бранців тут, як переконуємося, щось говориться. Однак у примітці до цієї записи У. М. Татищев помічає, що «козары і косоги по завоюванні переведені були й поселені близько Києва». Звідси укладаємо: в Київської Русі середини XX ст. поселення бранців на землях полянської громади стає більш-менш звичайною справою. Місцем поселень були і князівські села. По нахоженному попередниками шляху йшли князі Ярослав і Мстислав, як у 1030 р. «собраста виття мног, идоста на Ляхы, і заяста гради червеньскыя знову, і повоеваста Лядьскую землі і многі ляхы приведоста, і разделивша я. Ярослав посади своя по Ръси, і суть до цього дні». Отже, ми вважаємо імовірним, що коли частина наведених з війни пленников-рабов східні слов’яни поселяли під час власної племінної території. У цьому переслідувалися різні цілі: военно-оборонительные, якщо бранців розміщали на південному межа зі степовиками (наприклад, по Росі), і виробничі, якщо наведений «сповнений» саджали на владельческую землю, іменовану селами. Повертаючись до восточнославянскому рабовладению, як і раніше, що у порівнянню з «антским періодом» протягом VIII-Х століть в інституті рабства у східних слов’ян багато що змінилося. З’явилося безстрокове рабство, хоча зберігалося і попереднє обмежена «певним часом рабське стан. Та поступово не звичай, а воля пана визначає долю раба, що також перетворювалося на звичаї, дав пізніше право рабовласникові розпоряджатися життям і смертю тих, хто перебував біля нього на рабської залежності. До нових явищ слід віднести зачатки внутрішнього рабства, втім, дуже слабкі й маловиразні. Ще один зміна зводилася до того, що раби з рухомий і нестійкою групи, растворявшейся у вільному населенні, помалу з'єднувалися в окрему соціальну категорію, що послужив основою у розвиток рабовласницького укладу. Новим й те, що раби придбали мінову вартість будівництва і потужним потоком ринули зовнішній ринок. Є досить даних, аби розмовляти про значному підйомі работоргівлі у східних слов’ян ІХ-Х ст. Якщо колишню епоху викуп з рабства переважав над торгівлею рабами, те з цих пір превалювати починають торгові угоди живим товаром. Причому, хоч і надто повільно, але — крок по кроку розвивається внутрішня работоргівля, досягла в XX ст. деяких успіхів. Кілька різноманітніший стало використання рабів: них отримували викуп, ними торгували (переважно зовнішньому ринках), застосовували як воїнів і слуг, приносили на поталу поганським богам, їх збирали заради підвищення престижу у суспільстві, стала вельми поширеною одержало наложничество рабинь. У джерелах до XX ст. не простежується експлуатація рабів в виробництві. Імовірно, звісно, напевно, що пленники-рабы, наведені додому простими восточнославянскими воями, включалися в виробничу діяльність й трудилися разом і які з іншими членами семейно-родовых колективів у його краях, куди закинула доля. З XX ст. з’являються перші ознаки використання праці рабов-пленников в княжих селах. Та загалом рабський працю не грав скільки-небудь помітної роль економіці східнослов'янського суспільства, і тому навряд чи можна говорити про наявність у східних слов’ян VIII-X ст. рабовласницького господарського укладу. Необхідно вкотре підкреслити, що східнослов'янські раби зазначеного часу — в переважній більшості колишні бранці. Внутрішнє рабство ледь лише проростало, будучи практично непримітною. Війни — єдиний, в сутності, джерело поповнення рабів в східнослов'янському суспільстві. Звернення в рабство бранців було своєрідною формою експлуатації одних племінних спільностей іншими. Це означає, що соціальну нерівність у східних слов’ян не мало ще внутрішніх стимулів і це локалізовано в області міжплемінних відносин. Не можна забувати, що у пленениях проявлялося також перевага сверхчувственных потенцій тієї чи іншої етнічного освіти над своїми сусідами. Отже, спонукальні мотиви полонов виникали у матеріальної, а й у в духовній сфері. Раб-пленник був найбільш древньої постаттю залежного люду біля, зайнятою східним слов’янством. Природно припустити, що у давньоруських писемних відомостях повинен бути згаданий колись, ніж який-небудь представник інших груп залежного населення. І тоді наше увагу привертають терміни «челядь», «челядин».

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой