Міжнародний тероризм у XX ст

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Реферат з Всесвітньої історії

на тему: «Міжнародний тероризм у XX ст. «

Проклинають. Погрожують. Стягують сили. Клянуться викоренити, захистити підвалини демократії і плоди прогресу. Весь спектр безмірного шляхетного обурення, істеричного переляку й неприхованої жадоби помсти, — все, що завгодно, крім одного: прагнення зрозуміти.

Хто такі міжнародні терористи? звідки взялися? чого хочуть?

Ризикну стверджувати: вони похідне від нашої закоренілої у приземленості цивілізації, щось на кшталт виразкової кровотечі шлунка, що об'ївся й упився.

Кров, як відомо, тече і чужа, і своя: терористи не щадять самих себе, і це не вкладається в голові всесвітнього обивателя, який не тільки себе береже, а й не від того щоб підкріпити тваринний інстинкт самозбереження велемовною риторикою. Права і свободи особистості, висока ціна людського життя — всі ці банальності буквально не сходять з язика. Чи давно ця ціна стала настільки високою на Заході?

Нагадаю тільки один загальновідомий факт: ще вчора екрани всього світу переповнювали італійські, французькі, американські фільми, що з дивовижною одностайністю розповідали зовсім про інше: про трагічну боротьбу одинака з корумпованим суспільством, про згубну атмосферу кругової поруки, про нелюдські закони купівлі-продажу, які мають за ніщо цю особистість і її долю. Важко списати все це на підступні заміри світового комунізму.

Сьогодні факт забуто — і ні сліду здивування, жодного відчуття розриву. Потрібно усвідомити, що в розвитку нашої цивілізації відбувся раптовий стрибок. Про нього начебто знають, але значення його не розуміють і тлумачать шаблонно й перекручено. Спробую по-своєму відповісти на запитання, чим викликаний згаданий стрибок, як відбувся і до яких призвів наслідків.

Це трапилося недавно і якось неприродно швидко. Жодної поступовості, нічого від неквапливості еволюції. Лихий знак! Усе відбулося революційним шляхом, який сьогодні відкидають на словах і якому слідують на ділі з безглуздою готовністю. Зовсім раптово у плани, розрахунки й повсякденний побут переможно вторглася електроніка — і ривком перекинула людство в нову епоху, що її без тіні іронії і глузування назвали епохою споживання.

Головна риса епохи споживання — сплутаність і підміна понять, а її основна прикмета — жахливе перевиробництво в ряді країн товарів і послуг. Наївній уяві це здається заповіддю невичерпного благополуччя.

Усе раптом перемінилося. Недавню непевність витиснула масова ейфорія, а колишні страхи не те щоб зникли але зіщулилися і зблідли. І з новою енергією піднеслася переконаність у небувалій силі людини, у безмежжі її можливостей. Правда це вже була не зовсім її власна сила, і маленька ця обмовка готувалася незабаром призвести до великих і неоднозначних наслідків.

Так; тепер вона була не одна. Неждано-негадано вона обзавелася не стільки ретельним слугою, скільки могутнім і діяльним союзником. який усе найважче згоден був узяти на себе, украдливо нашіптуючи на вушко дитячу казку про блаженне дозвілля, про безтурботне майбутнє, схоже на вічні канікули.

І людина забула (тому, звичайно, що пам «ятала про це неміцно й без справжньої переконаності), що її доля на Землі - наполеглива робота над собою, а зовнішні успіхи — ніщо без внутрішнього дозрівання й розвитку, більше того: ведуть самі по собі, за вродженою нашою схильністю зваблюватися й заноситися, до деградації і зіпсуття. Не завважила вона також, що новий союзник фактично пересмикує, що починає брати гору й нав «язувати їй свої ритми і концепції, владно вимагаючи при цьому повної самовіддачі й не даючи натомість нічого, що бодай трохи походило б на обіцяні полегшення й дозвілля.

Що ж відбулося, не за видимістю, а насправді? Обдурена людина була втягнена в колесо прогресуючого прискорення, що є ніби імперативом процесів, які відбуваються в електроніці, а лавина матерії, що мовби спонтанно множиться, поховала її з головою. Вона вже не бачила, не пам’ятала неба, не мала можливості зупинитися з власної волі або повернути назад, відчуваючи тільки незліченні стусани від сутичок із матеріальними частками, твердіючи під градом цих стусанів і перетворюючись на таку ж частку, головне завдання якої - скріпитися й вистояти.

Бути твердим, обкачаним і швидким. Не відстати, обійти, більше виробити, вигідніше продати — щоб можна було виробити ще більше і продати ще вигідніше. Навіщо? Бог зна. Ясно одне: відстанеш або затопчешся на місці - наваляться й зімнуть, і можна лише неухильно нарощувати кількість і збільшувати швидкість. Такий закон зростаючих прогресій.

Чи багато залишається від людини в надрах ланцюгової реакції? І що відбувається з її людяністю, цим чудесним комплексом м «яких, поступливих і добрих властивостей, що відрізняють її під машини і тварини, коли повсюдно починає переважати прагнення уподібнитися калькулятору і комп «ютеру, а нехитра предметність бажань досягає такої немудрої конкретності, у порівнянні з якою матеріалізм і атеїзм минулого виглядають мов справдешній і спасенний ідеалізм?

У подібних антилюдських умовах ущільнюється й міцніє зовнішня складова людини, її, так би мовити, шкаралупа — і знічується й хиріє делікатне ядро що називають душею.

Природа душі рухлива й летюча, їй буває тісно й тужливо в тілі, коли оживе хоча б зблиском пам «ять її Небесної Батьківщини, не дозволяючи людині піти без вороття в матерію й відкриваючи їй перспективу її далекого майбутнього. Тим часом людина-шкаралупа, тверда іззовні й порожня всередині це плотська, земна людина у прямому і страшнуватому значенні цього слова, позбавлена безпосереднього почуття присутності в собі душі і її особливих, відмінних від тіла властивостей і потреб. І хоча в мові й побуті утримується за інерцією багато старих слів, зв «язаних із душею й душевною роботою, хоча звучать вони настирливіше й гучніше, ніж колись (відомо: порожня діжка чутніша за повну) — вони вже не мають по суті майже ніякого реального покриття, перетворюючись на обман і самообман, на безневинні, а частіше розважливі й корисливі теревені.

Отже, функції тіла, його потреби, навіть його збочення і примхи стають тепер природним центром уваги і предметом невсипущих турбот. Життя все отут, воно не має вже жодної таїни, жодного надзавдання й жодного мислимого продовження за останньою рисою, якщо не вважати безособового продовження роду, а смерть не може уявлятися нічим іншим, як образливою несправедливістю й погрозою, що таїться в пітьмі, про яку краще не пам «ятати.

Що ж, таке життя, єдине добро, намагаються, само собою зрозуміло, скрасити й полегшити, обставити максимумом зручностей і забезпечити гарантіями політичної і юридичної властивості; саме тут таїться розгадка його високої ціни на забезпеченому Заході. Ця ціна постала перед очима на весь зріст, тільки-но вивітрився у свідомості останній відгомін безсмертя душі. Любити себе і щадити, потурати собі, як розпещеній дитині, сліпо вірити у свою унікальність і берегти цей скарб, як зіницю ока, — де проходить та невловна грань за якою подібне бережіння стає головною метою і єдиним сенсом існування?

Жити легше зручніше й безпроблемніше — ось, чому віддаються сьогодні всі помисли й сили. Однак якось зовсім не помічають при цьому, що подібне прагнення плодить нескінченну множину турбот, а сугуба турбота про свою особу парадоксальним чином веде благополучного зовні й доглянутого за видимістю індивіда до безкінечної внутрішньої слабості й залежності. Звідси психози і стреси, деспотична влада реклами й потреба в постійних збудниках, звідси індустрія лікарських засобів, легка сугестивність і дитяча довіра до шарлатана та знахаря, цілителя та екстрасенса. Не варто також нехтувати — чого на світі не буває! заступництвом релігії; це називають сьогодні духовним відродженням. У хід ідуть обряди та дійства, освячення та молебні, і дарма, що відбувається публічна профанація віри, яка відіграє тут жалюгідну роль магічного талісмана під невдач і лих, втрачаючи навіть віддалену подобу самозречення, праці й подвигу.

От побіжний нарис, без якого було не обійтися, нинішнього західного і прозахідного суспільства, найпередовішого на землі, і вірний портрет його типового представника й головного героя моменту, прагматика й закінченого егоїста, який свої нагальні інтереси ставить над усе, терпить інших лише тому, що без них йому не прожити, примовляє гучні слова, не вникаючи в їх зміст, і тільки заради своєї безпеки або вигоди готовий докладати якихось зусиль і нести якісь витрати.

І раптом виявляється, що є на світі люди іншого штибу, які наявність і майбутнє душі вважають за істину не тільки на словах, чим нині нікого не здивуєш, а на ділі і всерйоз, і відповідно до цього розцінюють тіло не як єдине своє надбання, а як тимчасове пристановище цієї самої душі й навіть певною мірою як в «язницю для неї. В’язень своєю в «язницею не дорожить — тому їм і не шкода тіла. Нерозумно й некорисно для нашого майбутнього представляти їх дикими звірами або кровожерливими маніяками. Це люди ідеї, і їхня головна ідея попри всю свою простоту набагато вища й життєздатніша західного споживання. Праві вони чи ні - мова зараз не про т. е. А йдеться в нас про те, що нема — нічого дивного або невідповідного, якщо такі люди стануть нехтувати особистою безпекою або прагненням до комфорту, що віддадуть перевагу не відносним і в будь-якому разі тимчасовим полегшенням буття, а чомусь справді цінному і стійкому: чомусь від вічності. Вічність, як відомо, завойовується благочестям і жертвою, — вони не вагатимуться коли дійде до того зруйнувати в ім «я ідеї власне тіло, цю. у їхньому розумінні, темницю, й радісно випустити душу на волю, у кращий світ, в який вони, на відміну від нас, розважливих і боягузливих себелюбів, вірять щиро і твердо.

Конфузно для слуху звучить обурений лемент про збоченість таких людей, ще конфузніше спроби пояснити їхню жертовність жалюгідною меркантильністю або гіпнотичною залежністю. А найбільш образливо полягає в тому, що ці зойки перше за всіх і голосніше за всіх випускають ті, хто іменує себе християнами. Неначе Христос не говорив про те, що Царство Боже — не від світу цього. Неначе по існувало у християнстві подвижників, які відмовлялися від земних благ і умертвляли свою плоть, не було мучеників, які з упованням і почуттям радісного звільнення йшли на багаття і хрест.

Одне це непорозуміння ясно показує, які ми сьогодні бутафорські християни, як витіснилася й підмінилася в нас віра вертким угодовством й обачним пристосовництвом. Однак же, можуть мені заперечити, ці подвижники і мученики, ці тверді віруючі не були терористами і, крім себе, не вбивали й не замірялися вбити нікого іншого. А чи так насправді? А незліченні переслідування єретиків, релігійні війни й усі Варфоломіївські ночі нашої рідної християнської цивілізації? А ненависть, дії інших релігій і вір? А духовенство, яке іменем Отця і Сина благословляло зброю на взаємне побиття мільйонів?

Але нехай скажуть, що це історично обумовлені «втрати виробництва », результат нерозумної старанності й нездатності правильно тлумачити Заповіді Господні. Будь ласка, панове святенники, що споруджують храми і служать показні й безсильні молебні за мир між народами, я наведу вам щось з цих Заповідей, і спробуйте витлумачити їх як-небудь інакше. Розгорнемо Старий Завіт, священну книгу євреїв і християн, авторитет якої ніхто не сміє заперечити. Немає жодного сумніву, що ця велика книга сповнена найнепримиреннішої ненависті до всіх, кого сьогодні ухильно назнали б інакомислячими. І потрібно або визнати її правоту і слушність такого підходу — або, бажаючі бути послідовними у своєму нацифізмі, відсахнутися і зректися її.

" Я на них нагромаджу нещастя, зуживу стріли Мої на них. … Надворі забиватиме меч, а в домах — жах: як юнака, так і дівчину, і грудну дитину «(Втор. 32: 23, 25).

" Я вістря свого меча нагострю… відімщу Я своїм ворогам… Я стріли свої понапоюю кров’ю забитого і бранця… (Втор. 32: 41, 42).

" …з тих народів, які Господь, Бог твій, дає тобі на володіння, не позоставши при житті жодної душі «(Втор. 20: 16).

" І побив Ісус весь край: гору… і узбіччя, і всіх їхніх царів, — не зоставив жодного врятованого, а кожну особу закляв, як наказав був Господь. Бог Ізраїлін «(Єг. 10: 40).

" Так сказав Господь Саваоф… Тепер іди, і поб «єш Амалика і закляни усе, що його… І позабиваєш усе, від чоловіка аж до жінки, від дитини й аж до немовляти… «(1 Сам. 15: 3).

Подібні цитати можна множити без кінця. Чи це не екстремізм? Або навіть справжній терор, але не від вродженого звірства й дикості, не від невтримного прагнення руйнувати, а навпаки — від непримиренного поділу добра і зла іі остаточної постанови викорінити зло раз і назавжди, зміцнити па землі добро і праве діло. От яка вона буває: тверда, послідовна, безоглядна віра, віра в дії.

Ні, християни не зреклися Старого Завіту; вони попросту не читають його (як, втім, не читають і Повий), обходячись особливим способом насмиканими і препарованими витягами. Тут є над чим замислитися, і наше невміння розуміти інших тісно зв’язане з нездатністю відкрито дивитися на самих себе. Це не виправдання тероризму, — це пояснення неминучості його появи (або чогось гіршого) у сформованих ненормальних умовах.

Згубна сліпота вразила сьогодні, як ніколи раніше, людину Заходу: вона втратила сприйняття цілого виміру.

Викинута відцентровою силою на плоску поверхню буття, вона стрімко й на перший погляд переможно освоює цю площину. Однак нескінченно розповсюджуючись ушир, вона й сама непомітно для себе зробилася двомірною і плоскою. Двомірна істота, якщо наочно представити таке, третього виміру (глибини, висоти) попросту не бачить. Люди трьох вимірів (у нашому випадку люди твердої і дійової віри), навіть найпримітивніші з них, їй незрозумілі, незбагненні. Вона бачить у межах своєї площини тільки плоский зріз, що рухається упоперек спільної магістралі, бачить, якісь діри, що залишає по собі цей зріз, не здогадуючись, що третій вимір іде кудись у глибину й не вміє не дірявити площину. І вона ніколи не зрозуміє, вона, така у власній уяві широка, і правильна, і толерантна, і начебто навіть гуманна, що може здаватися таким людям у своїй нестримній поверховій активності, у своєму нахрапистому експансіонізмі, що нав «язує всьому світу її спосіб мислення, її спосіб життя і її пріоритети, її плоскі, двомірні цінності, — може цілком щиросерде здаватися таким людям диявольським розбещувачем, породженням й осередком світового зла, у безкомпромісній боротьбі з яким не шкода віддати це тимчасове, це несправжнє життя.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой