Суспільна сфера

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

СУСПІЛЬНА СФЕРА

Відомий історик комунікацій Ганно Гердт зауважив, що «сучасні соціологи-теоретики від Дж. Деві (John Dewey) до Юргена Хабермаса (Jurgen Habermas) вважають, що потенціал демократії залежить від спроможності суспільства забезпечити участь громадян у політичному житті за допомоги комунікацій «(Hardt, 1992, 218). Зокрема концепція «суспільної сфери «Юргена Хабермаса втілює ідеї суспільства громадян, що, як рівні, мають однаковий доступ до форуму громадського суспільства, який не залежить ні від держави, ні від приватних інтересів (Habermas, 1989). Саме у рамках цього форуму, що називається суспільною сферою, відбуваються раціональні дебати та дискусії, за допомоги яких реалізується участь громадян у політичному житті спільноти. Таким чином, ідея резонуючої суспільної сфери як необхідної риси ліберально-демократичного суспільства пов «язана з поняттями суспільних інтересів, адекватної інформації та свідомої дискусії.

Концепція суспільної сфери є об «єктом різкої критики (Calhoun, 1992). Наприклад, представники деяких наукових шкіл вважають історичну оцінку Хабермасом буржуазної суспільної сфери, що існувала у давні часи, неточними та ідеалізованими. На їхню думку, преса ніколи не була вільною від обмежувального впливу державної цензури та корумпованої практики бізнесу. Інші відзначають відсутність аналізу поділу суспільства на класи та категорії, а також те, що теорія Хабермаса не враховує фундаментальної відмінності між суспільною та приватною сферами, як і можливості існування суспільної сфери, не пов «язаної з літерами і знаками. Крім сумнівної історичної та аналітичної точності, концепція суспільної сфери переоцінює раціональність дій громадян. Але, попри все, ця концепція залишається центральною темою й навіть нормативним ідеалом під час дискусій стосовно ролі ЗМІ як суспільного форуму для раціональної комунікації і демократичних дискусій. Як зазначив Джон Томпсон:

" ідея суспільної сфери і сьогодні зберігає певну цінність як своєрідний критичний орієнтир; вона змушує нас звертати увагу, наприклад, на важливість сфери соціальної комунікації, яку неспроможні цілковито контролювати ні держава, ні великі комерційні організації «(цит. за: K. Thompson, 1997, 37).

Концепція суспільної сфери тим більш важлива для політичних дебатів, оскільки вона є центральною як для практики ведення, так і для наслідків цих дебатів. Вона є теоретичним підгрунтям для визначення форуму дискусій стосовно найкращих способів управління і політики, необхідних для забезпечення демократичних дебатів. І водночас резонуючу суспільну сферу можна розглядати як ідеальний продукт правильної державної політики. Що ще важливіше, як уже зазначалося, концепція суспільної сфери може бути теоретичним орієнтиром, за допомоги якого ми можемо оцінити правильність політики у сфері комунікації, зрозуміти, як вона сприяє залученню громадян до політичного життя, і водночас, оскільки політичні комунікації посідають центральне місце за умов демократії, дає змогу визначити: який спосіб регулювання і політичне середовище необхідні, щоб інформаційні системи могли виконувати свої відповідальні функції найкращим чином.

Таким чином, з концепції суспільної сфери випливають певні нормативні припущення, що стосуються важливості для ліберально-демократичного суспільства засобів масової інформації взагалі і новинних ЗМІ зокрема. На початку нашої монографії ми зазначили, що за умов ліберальної демократії інтереси суспільства відображаються через такі ролі ЗМІ: 1) інформування — забезпечення громадян інформацією, необхідною для ухвалення політичних рішень; 2) забезпечення форуму для публічних дискусій і дебатів з важливих питань; 3) забезпечення засобу для реалізації права особисті на свободу слова. Звичайно, ці ролі можна вважати лише ідеальними, оскільки насправді інформаційні системи працюють за реальних політичних, економічних та законодавчих умов (див. Розділ 1). Відповідно існує низка умов і чинників, які впливають на вибір політичного підходу до засобів масової інформації. Одним з таких чинників є вже розглянута нами дуалістичність, часом навіть суперечливість логіки ЗМІ, які одночасно є інституціями для вираження суспільних інтересів і приватними бізнесовими структурами (у будь-якому разі їм доводиться діяти у рамках комерційної системи). Іншим чинником, що певною мірою пов «язаний з першим, є зв «язок і протиріччя між інформаційними системами як засобом забезпечення права громадян на демократичне висловлювання своїх поглядів та інформаційними системами як засобом постачання споживачам певних продуктів (у першу чергу — розважального характеру). Така суперечливість ролей і функцій ЗМІ часом спричиняє протиріччя у системі законодавчого регулювання (див. Розділ 1)

Ключове питання оцінки політичного підходу до новинних ЗМІ як засобу політичної комунікації можна сформулювати таким чином: у чому полягає або яким має бути правильне співвідношення між регулятивними механізмами та механізмами вільного ринку при формуванні системи політичної комунікації за умов ліберальної демократії?

З одного боку, впродовж всієї історії пресі доводилося боротися проти гнітючого державного контролю. Відлуння цієї боротьби є потужним чинником, що спрямовує політику у бік звільнення від регулятивних обмежень і полишення інформаційних систем виключно на ласку ринкових сил. Як буде показано далі, сучасні тенденції до дерегуляції певною мірою, грунтуються на припущенні, що найкращі умови для демократичної політичної комунікації може забезпечити ринок. Існує і «глибоко укорінилася тенденція утримувати певну дистанцію між органами державної влади та засобами вільного висловлювання у питаннях громадської думки, інформації та культури «(McQuaіl and Sіune, 1986, 1).

З іншого боку, низка загальновизнаних принципів — державний суверенітет, рівність доступу, різноманітність і точність інформації - необхідні для підтримки демократичної суспільної сфери, вимагають певних форм державного регулювання. Навіть у найліберальніших демократичних країнах щонайменше деякі аспекти політики щодо ЗМІ грунтуються на зазначених принципах, які застосовують різною мірою і у різному політичному та економічному середовищі.

Враховуючи суперечливу природу існуючих концепцій, слід сподіватися на бурхливі дискусії у сфері політики. Ці дебати істотною мірою пов «язані з двома головними теоретичними традиціями: ліберально-плюралістичною та традицією «критичного підходу «(див. Розділ 2). Тут ми коротко проаналізуємо ці дискусії, розглянемо деякі сучасні тенденції у політиці щодо ЗМІ і спробуємо сформулювати критерії для аналізу нових підходів до політичної комунікації.

Огляд сучасних тенденцій у політиці щодо ЗМІ

Як зазначено у Розділі 1, регулятивна політика у сфері комунікації відбиває три моделі ЗМІ: модель вільної преси (грунтовану на принципах свободи слова), модель радіо і телебачення (грунтовану на підвалинах суспільних послуг) і модель вільного поширення інформації за допомоги електронних мереж (засадовими стосовно неї є принципи рівного права на доступ до інформації). Друковані засоби масової інформації за умов ліберальної демократії переважно розглядають як «досить незалежні «від безпосереднього втручання органів державної влади і як такі, що підлягають мінімальному регулюванню з боку законодавства. Щоправда, так було не завжди. Наприкінці ХІХ століття, а у деяких ліберально-демократичних країнах аж до 20-х років ХХ століття, існували різні форми державного втручання і контролю за власністю, змістом і навіть (опосередковано) збутом у секторі друкованих ЗМІ (McQuaіl and Sіune, 1986, 2). Уряди здійснювали жорсткий контроль за роботою поліграфічних підприємств. Видавці та редактори, що насмілювалися критикувати владу, могли втратити свої ліцензії на видавничу діяльність і навіть потрапити до в «язниці (що спостерігається і тепер у багатьох країнах колишнього Радянського Союзу). У Сполучених Штатах впродовж XVІІІ - XІX століть преса звільнилася від урядових утисків (Mott, 1962). Спершу «вільна преса «в Америці була заангажованою і сектантською. Але невдовзі її було витіснено дешевою для споживача (фінансованою за рахунок реклами) «копійчаною пресою », яка підкреслювала свою «об «єктивність «при поданні новин. У Північній Америці комерційна преса посіла домінуючі позиції, хоча у багатьох країнах Європи залишилися сильні традиції заангажованості преси.

На відміну від друкованих ефірні засоби масової інформації у багатьох ліберально-демократичних країнах від початку були державною монополією, базованою на принципах суспільних послуг. Коли у 20-х роках ХХ століття було впроваджене радіо, його розглядали як державну інституцію через обмежену кількість частотних діапазонів та поширені уявлення про наявність у нього небезпечного потенціалу політичної пропаганди (McQuaіl and Sіune, 1986, 2). До кінця 20-х років радіотрансляції регулювала держава і більшість країн, у тому числі країни Скандинавії, Великобританія та Італія утримували, хоча і з деякими варіаціями, державну монополію у цій сфері. Наприклад, у Нідерландах з метою розширення спектра передач крім державних радіостанцій було видано кілька ліцензій на радіотрансляцію деяким бажаючим з-поміж політичних партій та релігійних груп. Коли на початку 50-х років в Європі з «явилося телебачення, воно регулювалося у такий самий спосіб на підставі аналогічних міркувань. Як зазначають МакКвейл та Сіун, на початку ери радіо та телебачення мали місце поодинокі експерименти з приватними трансляційними організаціями, але врешті-решт майже всі країни Європи, Скандинавія і Канада спинилися на державній моделі радіо та телебачення. Це різко контрастувало із системою, впровадженою в Сполучених Штатах. Тут прихильники державної моделі програли бій з комерційними інтересами ще в 30-х роках (McChesney, 1997, 34−41). З того часу розподіл радіочастот регулює держава, а більшість ефірних засобів масової інформації - є приватними структурами.

Обидві попередні моделі певною мірою пов «язані із змістом інформації. Зміст інформації згідно з моделлю вільної преси втілює принцип свободи слова, натомість модель радіо та телебачення передбачає відповідність змісту принципам суспільних послуг. Третя модель комунікації - модель вільного поширення інформації за допомоги електронних мереж — менше пов «язана з змістом, а більшою мірою із розподілом інформації. Засадовими стосовно неї стали принципи організації телеграфних та телефонних мереж, а також мережі залізниць та автомобільних шляхів. Ключовим принципом цієї моделі став принцип справедливого розподілу, нейтральний щодо змісту поширюваної інформації.

Всі три наведені моделі політики створюють певні потенційні можливості й водночас упроваджують обмеження, що впливають на життєздатність системи політичної комунікації.

Наявність цих можливостей та обмежень усвідомлювала ООН, коли вона створювала Комісію МакБрайда із завданням «проведення досліджень всіх комунікаційних проблем у сучасному суспільстві «(McBrіde, Abel et al., 1980, 42). У розпал «холодної війни «між Сходом (Радянським Союзом) та Заходом (під проводом США) нації «третього світу », наприклад, латиноамериканські країни, що розвиваються, висловлювали стурбованість домінуванням у міжнародному масштабі потоків інформації із західних країн, поширюваних транснаціональними агенціями новин. Крім того, вони були занепокоєні тим, що, на їх погляд, західне радіо створює негативний образ країн «третього світу «. Поставали також питання про те, яким чином принцип вільного поширення ідей та інформації (ключовий компонент Загальної декларації з прав людини 1948 року) узгоджують з принципом державного суверенітету. Комісія МакБрайда мала здійснити аналіз по чотирьох головних напрямках: 1) окреслити наявні проблеми у сфері комунікацій та обміну інформацією; 2) звернути особливу увагу на проблеми, пов «язані з підтримкою вільних і збалансованих потоків інформації у світі; 3) визначити необхідні заходи для встановлення у світі «нового інформаційного порядку «4) визначити роль комунікацій стосовно забезпечення поінформованості населення і формування громадської думки щодо світових проблем (McBrіde, Abel et al., 1980, 41).

Висловлюючи занепокоєння станом додержання демократичних принципів в процесі обговорення фундаментальних проблем, заключний звіт, опублікований у 1980 році, серед інших вміщував рекомендації щодо формування засад міжнародної політики, спрямованої на забезпечення демократичної ролі ЗМІ і захисту їх від тиску як з боку уряду, так і з боку економічних структур. У звіті під назвою «Багато поглядів — один світ «(Many Voіces, One World) показано, що для того, щоб громадяни могли ухвалювати свідомі політичні рішення, потрібен широкий спектр інформації і думок з тих чи тих питань. Таким чином, «ключовим критерієм свободи інформації є різноманітність її джерел у поєднанні з вільним доступом до цих джерел «(McBrіde, Abel et al., 1980, 22). МакБрайд пішов навіть далі, наголошуючи, що самої по собі диверсифікації власності замало, потрібна радше диверсифікація джерел інформації та поглядів. Важливим моментом є те, що для реалізації цих положень передбачали впровадження певних різновидів регулювання монополізму і концентрації власності, певною мірою виправдання високих стартових витрат для випуску інформаційної продукції і, можливо, навіть підтримку неприбуткових і громадських комунікаційних структур. На жаль, рекомендації Комісії не було впроваджено у життя. Натомість їх було визнано надто загальними і слабкими, щоб привести до реальних змін у політиці (Mattelart, 1994, 181−182).

Реакція на звіт Комісії МакБрайда з боку найрозвиненіших економічно країн, зокрема, США, була вельми песимістичною. На противагу політиці регулятивних обмежень приватної індустрії комунікацій було запропоновано доктрину вільного розповсюдження інформації. Принцип «вільного розповсюдження інформації «, що набрав сили у США після другої світової війни, грунтується на філософській тезі, що «непоінформована цивілізація не може бути вільною «(Schіller, 1979, 346). Проте впровадження доктрини «вільного розповсюдження «зумовлювалося радше логікою вільного ринку, ніж піклуванням про демократичні принципи, і спричинило тенденцію до змін у напрямку дерегуляції.

x2403×6103×0324×6467×1524U

ої власності. Цим змінам сприяла «масова приватизація «економіки країн колишнього Радянського Союзу і східного блоку, що її розпочали 1989 року як результат політичної та економічної лібералізації. На думку Стюарта Гола (Hall, 1997), процес економічної глобалізації підриває відносну автономію нації-держави, її здатність провадити власну національно зорієнтовану політику і спричиняє тиск у напрямку інтернаціоналізації інформаційної політики.

Тенденція до позбавлення держави регулятивних функцій призвела до появи низки проблем, що різною мірою виявилися у різних країнах (McQuaіl and Sіune, 1986, 8−9)

По-перше, це проблема (яка стосується насамперед Європи) ліквідації державної монополії на ефірні засоби масової інформації і створення комерційної або змішаної державно-приватної системи. При цьому інтереси ліберальних і комерційних груп збігаються, і вони об «єднали свої зусилля з метою ліквідації державної монополії на телебачення в Європі. Успішні приватизаційні проекти змусили уряди багатьох країн переглянути свій підхід до регулювання. У Великобританії ліквідація у 80-х роках 40-літньої монополії BBC мала велике значення, оскільки стала прикладом рішення, що викликало конфлікт державних і комерційних інтересів (McQuaіl and Sіune, 1986,4). Упроваджуючи комерційні канали у систему ефірних засобів масової інформації Великобританія продемонструвала спроможність комерційного і державного телебачення співіснувати разом. У Швеції комерційне телебачення не лише функціонує паралельно з державними каналами, а й допомагає фінансувати своїми прибутками державну телевізійну мережу. Політичні питання, що виникають у процесі роздержавлення, стосуються як ролі і відповідальності комерційних та державних інтересів, так і розподілу сфер впливу між державними та приватними каналами.

Другою важливою проблемою є підпорядкування свободи слова та інших демократичних прав і свобод у сфері комунікації (таких, як право на доступ до інформації та право на її різноманітність) ринковій логіці комерціалізації. Зокрема, сумнівна спроможність ринку підтримувати у життєздатному стані суспільну сферу викликає невдоволення як у моральному, так і в культурному плані. Наприклад, Герман та МакЧесні (Herman and McChesney, 1997, 7) вважають, що сама логіка ринково зорієнтованих ЗМІ «суперечить принципам збереження і розвитку суспільної сфери », оскільки такі засоби масової інформації характеризують високий рівень плати за доступ, висока концентрація власності та політично-консервативний і розважальний ухил, що пов «язано з їхньою залежністю від рекламних надходжень.

Третьою проблемою є збереження національної та культурної самобутності за умов дедалі ширших транснаціональних інформаційних потоків та інтернаціоналізації «інформаційної кухні «. Дерегуляція та її логічне продовження — інтенсивна комерціалізація — можуть легко призвести до занепаду мови і культури малих народів і спільнот. Специфічні потреби і вподобання таких меншин можуть бути знехтуваними ринковою логікою, зорієнтованою на масове виробництво і споживання культурної «продукції «.

І, нарешті, останньою проблемою є нові технології. Легко пересвідчитися, що дерегуляційний тиск здебільшого пов «язаний з швидким розвитком інформаційних технологій і виникненням «нових ЗМІ «, особливо Інтернет. Ті, хто додержується ринково-ліберальних поглядів, стверджують, що нові технології не піддаються регулюванню, оскільки не визнають жодних державних кордонів, у багатьох випадках їх децентралізовано і вони легко перетинають межі між раніше відокремленими секторами друкованих, ефірних і телекомунікаційних ЗМІ. Прикладом може бути застосування волоконної оптики у радіомовленні, телефонних мережах та комп «ютерних модемах (McQuaіl and Sіun, 1986, 8−9). Таким чином, технологічна конвергенція стає фундаментом для здійснення тиску у напрямку політичної конвергенції, зокрема слідування принципам вільного поширення інформації, про які йшлося раніше. Оскільки різні види ЗМІ виконують подібні суспільні функції то й режими їх регулювання не повинні істотно відрізнятися.

Критика політичних тенденцій

Серед окреслених у попередньому параграфі політичних тенденцій особливу увагу привертають деякі моменти. Наприклад, МакКвейл та Сіун (McQuaіl and Sіun, 1986, 6) зазначають, що «за політичними, культурними та соціальними аргументами часто приховуються нерозривно пов «язані між собою комерційні та економічні інтереси «. Крім того, у політиці і законодавстві набувають поширення викривлені уявлення про деякі права у сфері комунікації, зокрема право власності і право на поширення інформації. Оскільки питання політики стосовно комунікацій дедалі частіше розглядають у рамках індустріальної парадигми, свободу преси певною мірою стали сприймати як право бути власником і використовувати засоби виробництва без жодних обмежень і втручання з боку уряду. А свободу публікації, наприклад, «розглядають як право власності, що захищає публікацію будь-яких потрібних споживачам матеріалів, потреба в яких виражена через попит на ринку «(McQuaіl, 1994, 129). Незважаючи на тенденції до монополізації в індустрії ЗМІ, труднощі поширення цих уявлень на ефірні засоби масової інформації та привілейоване становище власників у порівнянні з редакторами, журналістами і публікою, вплив зазначених прав та свобод на політику у сфері комунікації загалом є вирішальним. Ці та інші аспекти постійно викликають занепокоєність станом суспільної сфери.

Політичні тенденції можна аналізувати з точки зору їхнього впливу на політичні комунікації. Зокрема, існує конфлікт між двома напрямками політики, перший з яких робить наголос на зміст, а інший — на спосіб поширення інформації. Наприклад для нації-держави становить інтерес проблема збереження національної незалежності та суверенітету у сфері комунікації, натомість громадськість зацікавлена у такому регулюванні цієї сфери, яке б гарантувало різноманітність змісту і доступність інформації для всіх. Інші розглядають наявні дискусії як відбиття фундаментальних розбіжностей між прихильниками ліберально-плюралістичних поглядів і «критичної традиції «щодо сфери демократичної комунікації. Останнім часом домінування ринкового лібералізму над класичною версією ліберального плюралізму ще більше поглибило ці розбіжності. Ринковий лібералізм, як показано у Розділі 2, наголошує цінність індивідуальної економічної свободи певною мірою нехтуючи при цьому іншими демократичними цінностями, такими як участь громадян у виробленні політичних рішень, рівність та різноманітність. Як зазначено у вступному коментарі до цього розділу, різні політичні підходи по різному визначають, який різновид та глибина регулювання необхідні для того, щоб процес політичної комунікації відбувався ефективно.

Концепція ринкового лібералізму з найбільш загальної точки зору є відбиттям головних положень концепцій вільного розповсюдження інформації, вільної преси та вільного поширення інформації за допомоги комп «ютерних мереж і проголошує своєю головною метою захист від втручання держави. Під цим поняттям ринкові ліберали розуміють широкий спектр дій: від спроб тоталітарного уряду застосувати примус або залякування з метою здійснення контролю за змістом новин до існування державних засобів масової інформації і пов «язаних з ними проблем щодо різноманітності, доступу і суспільних інтересів. Концепція ринкового лібералізму вважає державне регулювання неефективним, таким, що гальмує технологічний прогрес і штучно підтримує неконкурентоспроможних «виробників «у сфері культури, тим самим обмежуючи споживачам свободу вибору. Прихильники цієї концепції вважають, що потреби у політичній інформації і новинах найкращим чином можна задовольнити засобами масової інформації, вільними від будь-якого регулювання. Засади політики, що випливають з цієї концепції, включають певні стратегії, такі, як приватизація і репрезентування інтересів суспільства через принцип «суверенітету споживача «(див. критику моделі «суверенітету споживача «у Розділі 2).

Звичайно, вплив держави на зміст інформації, що поширюється через ЗМІ, потенційно може бути небезпечним. Досить згадати випадки ув «язнення журналістів за порушення сумнівного «Закону про дифамацію держави «у Румунії (Transіtіons, October 1998, 91−93) або нарікання на те, що напередодні виборів у березні 1998 року в Україні державні телевізійні канали і друковані видання провадили виключно про-урядову пропаганду (Transіtіons, Aprіl 1998, 93). Але прихильники критичної, соціал-демократичної і прогресивної моделей висловлюють стурбованість і ведуть боротьбу за рівність і доступ до комунікацій як проти політичного, так і проти економічного панування (Hardt, 1992, 218). Прихильники цих моделей розглядають ринок як ще одну форму регулювання, що може негативно впливати на інші демократичні цінності.

Як приклад критичного підходу до політичних питань можна навести критику Гербертом Шіллером доктрини «вільного поширення «інформації (Schіller, 1979). На думку Шіллера, зневажання концепцією ринкового лібералізму фундаментальних демократичних принципів значною мірою спричинене спроможністю великих корпоративних сил домінувати у сфері світової політики й інтерпретувати свободу слова як право власності, а не як одне з фундаментальних прав людини. Наприклад, раніше американські інформаційні агенції скаржилися, що монополія європейських агенцій веде до викривлення змісту новин і заважає «вільному поширенню «інформації. Вони наполягали на тому, що для забезпечення демократичних прав у сфері комунікації система регулювання має допускати (а ще краще гарантувати) конкуренцію. Але мірою того, як американці поступово вийшли на провідні позиції на інформаційному ринку, суть їхніх виступів змістилася із «свободи доступу «на «свободу підприємництва «. Усвідомлення відповідності принципів «вільного поширення «до економічних інтересів США змусило новостворені інформаційні агенції у країнах, що розвиваються, спрямувати зусилля на захист культурного суверенітету і вітчизняної індустрії ЗМІ у цих країнах.

Аргументацію на користь дерегуляційного підходу зазвичай будують на таких поняттях, як свобода, вибір та різноманітність. Засадовим стосовно неї є припущення, що політика контролю з боку держави обов «язково означає обмеження сфери комунікації, натомість ринок означає його відсутність (Hall, 1997). Проте таке протиставлення, на думку Стюарта Гола, є хибним. Ринок, пише він, «розподіляє ресурси, винагороджує ефективність і новацію, карає за неефективність та відсутність інновацій і розділяє учасників на переможців та переможених «(Hall, 1997, 229). Він стимулює одні дії і заважає іншим. С. Гол вважає, що поняття «дерегуляція «означає не стільки вибір між обмеженням-регулюванням та свободою, скільки, якщо точніше, вибір між двома різними моделями регулювання. Або, як зауважив Вінсент Моско, «скорочення державного регулювання найімовірніше означає не дерегуляцію, а поширення сфери впливу ринкового регулювання «(Mosco, 1996, 201). Тезу Гола про наявність двох різновидів регулювання слід завжди мати на увазі в ході політичних дискусій, оскільки під час них зазвичай враховують лише очевидні, відкриті форми політичних рішень — тобто рішення, які приймає держава. Другу, ринкову форму регулювання визначають як «відтворення специфічних способів і впорядкування діючої практики таким чином, щоб вони здавалися звичними або природними «(K. Thompson, 1997, 3). Така регулятивна практика може мати не менш серйозні наслідки, ніж регулятивна політика, як видно на прикладі ринкової логіки, описаної Голом.

Таким чином, при уважному розглядові аргумент на користь послідовної політики у сфері ЗМІ, спрямованої на дерегуляцію, схожий не так на захист суспільних інтересів шляхом вільного розповсюдження інформації та обстоювання демократичних прав у сфері комунікації, як на аргумент на захист вільного ринку і забезпечення доступу на «ігрове поле «конкуруючих інформаційних компаній. Останнім часом Джермен та МакЧесні намагаються привернути увагу до впливу концентрації власності на участь громадян у суспільних справах, розуміння ними суспільних питань і, як наслідок, на ефективну роботу механізму демократії (German and McChesney, 1997, 1).

Прихильники «критичної «традиції пропонують доповнити головну ринкову схему регулювання процесів політичної комунікації системою стримувань і противаг. Так, Хабермас наголошує на необхідності створення певних «умов для невикривленої комунікації «як обов «язкової умови для процесу демократичної комунікації (Hardt, 1992, 218). Гакет і Чжао (Hackett and Zhao, 1998) пропонують систему орієнтирів, що базується на фундаментальних демократичних цінностях, таких, як рівність, ефективність, право вибору, представницька демократія та участь громадян у громадському житті, на тлі якої можна оцінювати здатність політики у сфері ЗМІ сприяти утвердженню демократії. Кюрен (Curran, 1996b) вважає, що оптимальною з точки зору демократії є така організація системи ЗМІ, коли комерційний сектор є лише одним з чотирьох периферійних секторів, а у центрі системи розташовано основний сектор ЗМІ, організований за принципом суспільних послуг. МакКвейл (McQuaіl, 1994, 131) пропонує теорію «демократичної участі «, яка, на його погляд, є альтернативою теорії «обивательських ЗМІ «, що відбивають потреби громадян. Ця теорія підтримує ідею численних дрібних місцевих і неінституційних засобів масової інформації і «горизонтальні «муніципальні медіа-системи, що не підлягають контролю з боку як ринкових інституцій, так і «професіоналів «. Натомість ця теорія підтримує «право на адекватну інформацію про справи на місцевому рівні, право на відповідь і право на використання нових засобів комунікації для взаємодії і соціальних дій у невеликих громадах, зацікавлених групах та субкультурах ».

Очевидно, що політичні підходи весь час змінюються і цей процес супроводжується бурхливими дискусіями, що стосуються ролі політичних комунікацій і вимог до них у ліберально-демократичних суспільствах. Раніше регулятивні структури було розроблено у багатьох ліберально-демократичних країнах з метою забезпечення певних суспільних інтересів поза рамками комерційних (спрямованих у першу чергу на розваги) ЗМІ - підтримки суспільної сфери. Сучасні тенденції спрямовано на звільнення урядів від цих обов «язків. Новий підхід до медіа-систем — у першу чергу як до засобів забезпечення споживачів певними різновидами продукції, а не як до суспільної сфери — ймовірно пов «язаний з історичною традицією звільнення від домінування уряду. Проте сьогодні прихильники ринкового лібералізму — це не колишні дрібні торговці, що боролися проти феодальної системи. Це гігантські корпорації та економічні еліти, що здатні впливати та обмежувати доступ до засобів комунікації за допомогою економічних заходів. Основним політичним питанням на сьогодні є: якою мірою і яким чином можуть здійснюватися політичні комунікації на тлі моделі політизованого або регульованого ринку, яка (модель) базується на концепції дерегульованого вільного ринку.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой